В кожного по два братики

– Давно ви вже вдома?
– Менше року.
– То ви ще на тому березі…

Такий діалог можна почути з розмови двох усиновителів. Досвідчені батьки кажуть: має минути принаймні рік, щоб дитина повністю звикла до нового дому. Особливо, якщо діти старшенькі. Час має поволі змінити сиротинську звичку жити виключно за розкладом.

Сергій, Віра та їхні сини – Євгеній, Павло і Миколка вже дісталися до свого берега. Сьогодні й не скажеш, що перші роки життя цим дітям довелось провести у казенних стінах. Але «домашніми» вони, звичайно, стали не одразу.

Найпершим у сім’ї Сергія та Віри з’явився Женя. Ми розповідали його історію майже два роки тому:

Уже тоді батьки думали про братика для свого первістка. На порталі «Сирітству – ні» Сергій з дружиною Вірою побачили світлину Колі. В анкеті хлопчика також були вказані короткі відомості про братика Павла. Через різницю у віці їм, сиротам, призначили різні заклади виховання. Розлучили їх, коли Павлику було півтора рочки, а Миколці – 10 місяців. І невідомо, скільки б ще минуло часу, аж  поки брати б дізналися один про одного… Якби не Віра та Сергій.

 «Сьогодні кожен наш син має по два братики» – жартує тато.

Старшенькому, Павлові,  довелося жити в дитячому будинку довше, тож і період адаптації у нього трошки затягнувся. Подружжя вже мало досвід «одомашнення» Жені, та кожна дитина потребує особливого підходу. Хтось не сприймає критику, когось потрібно більше хвалити, а інколи взагалі краще промовчати. Всі ці, здавалося б дрібниці, завдяки терпінню батьків, допомогли створити порозуміння в родині. Хлопчики звикали до особистих речей та власного простору, вчилися усвідомлювати, що нові тато й мама найперші друзі, порадники та помічники.

Дуже важливо, – звертають увагу Сергій та Віра, – щоб  діти змалечку вчилися поважати інших людей та усвідомлювати  власну гідність. Здавалося б, про такі високі матерії кажуть значно пізніше, коли діти вже навчаються в школі. Однак виховання має  починатися з перших днів життя,  на прикладах мами й тата. А цим дітям так багато треба надолужити!

Прикро, та братів у державних закладах навіть не навчили найпростішим процедурам гігієни. Погане харчування призвело до того, що вдома в обох хлопчиків виникала алергія навіть на звичайні продукти. Методом спроб і помилок батьки вивчали особливості кожного з хлопчиків, а брати пізнавали що таке сім’я. Женька ж учився бути в родині не єдиною дитиною.

Минув рік. Хлопці стали веселими, кмітливими, дружними. Вони тепер єдина команда, тобто сім’я.

Цієї весни Паша закінчив нульовий клас, а у вересні стане школяриком. Вчителі кажуть, що він – дуже активний хлопчик. Дивлячись, як Женя захоплюється спортом, Павлу хочеться оволодіти бойовим мистецтвом карате. Коля зараз у родині, мов «вірменське радіо». Хлопчику виповнилось 5 років. Не віриться, що рік тому у його медичній картці було записано: «затримка мовлення». Тепер він гарно розмовляє, жартує та й взагалі помітно виріс психологічно та емоційно. Про себе каже: «Альоша Попович не боїться», «Альоші Поповичу не боляче», – асоціює себе з улюбленим легендарним героєм.

Сергій та Віра з власного досвіду знають, що всі зусилля, нерви, неспокій  (витрачені на збирання всіх довідок та в перші тижні адаптації дітей)  – ніщо в порівнянні зі щастям бути батьками. А їхня турбота, – віримо,–  неодмінно  повернеться безмежною вдячністю та любов’ю. Потрібно лише не вимагати і не очікувати дитячої прихильності. Малим також непросто – нові умови, вимоги та емоції.

І ще батьки переконані, що потрібно своєчасно розповідати дітям історію їхнього походження. Женя вже знає, як він потрапив до родини. Молодші – Пашка та Колька – ще не цікавилися цим питанням. Коли ж прийде час, від них не приховуватимуть правди. Якщо в сім’ї є любов, то все решта  – умовності. А дитина має право на самовизначення, і чим раніше вона знатиме свою історію, тим безболісніше протікатиме процес пізнання себе, процес народження довіри до людей, особливо тих, що поруч.

Той, хто вже усиновив дитину, може зрозуміти силу своєї любові до дітей, яким він є сім’янином та християнином. У Сергія філософський погляд на всі труднощі. Його думки вселяють віру та впевненість на шляху до усиновлення.
«Так, майбутнім батькам-усиновителям ще до знайомства з дитиною часто доводиться стикатися з бюрократичними  бар’єрами. Але для мене подолання цих перепон стало  першим доказом того, що я здатен бути батьком. Я знав, що всі умовності, які треба здолати, пройдуть,  а діти залишаться з нами».
 

Sirotstvy.net