Удочерили? Тепер можна і народжувати. Унікальна історія Маші й Віталія

  Ми не спілкувалися майже рік. Відтоді як Маша й Віталій забрали з дитбудинку дві чудові дівчинки, їм всім потрібен був час, аби звикнути один до одного, налаштуватися до нового ритму життя. Тож досі я не турбувала сім’ю, хоча дуже хотілося дізнатися, як у них справи. Їх випадок дійсно унікальний. Зазвичай батьки спочатку народжують дітей, а потім всиновлюють. Але у Маші й Віталія все навпаки. Вони забрали з дитячого будинку двох дівчаток, а потім народили третю донечку. Нехай без фотографій і прізвищ (на це є певні причини), та я попросила Машу поділитися історією її сім’ї.  

« Вперше взяла дитину на руки й більше ніколи нікуди не хотілося її відпускати »

Маша: «Незалежно від того, чи народяться в нас діти чи ні, ми з чоловіком хотіли всиновити дитину. Ще до весілля говорили про це. Одразу хотіли всиновити двох діток. Але у Службі (у справах дітей) дізналися про двох дівчаток. Їм потрібна була сім’я, яка б виховувала їх як рідних. Але можна було оформити тільки опіку, бо біологічна мама сестричок тимчасово не може про них подбати.

«Опіка, так опіка», - погодилися ми, адже обирати дітей ми не хотіли. Ми були готові забрати дітей і шкільного віку, і з діагнозами. В нас є кілька друзів, які вже давно всиновили дітей і не приховують цього. Протягом цілого року, перед тим як зібратися з духом й піти до Служби, ми часто провідували їх, спілкувалися, багато чого дізналися. Похапцем не хотіли приймати таке рішення.

…Аліну я побачила першою. Три рочки їй було, а Мії (скорочено від Марії) – півтора. Я ще здивувалася, що таких маленьких дівчаток нам пропонують під опіку. Просто нам пощастило бути першими, хто звернувся до Служби саме в той момент. Дівчатка нам сподобалися. Аліна – така активна! Весь час бігала, не присідаючи. Наступного дня знов вирішили приїхати, щоб нас ніхто не засудив, що ми поспішаємо. Поверталися додому маршруткою разом із їхньою вихователькою. Жінка, як ведеться, поцікавилась в мене, чи заберемо ми діток. Я так обережно відповіла: «думаю, так». На наступний день заходжу в дитячу кімнату, Аліна біжить до мене і кричить: «Мама»! Тут я не витримала: взяла дитину на руки й більше ніколи нікуди не хотілося її відпускати. Мені здалося, що саме вихователька сказала Аліні, що ми прийдемо за нею, аби побачивши її реакцію ми вже не змогли відмовитися.

Нам взагалі пощастило з працівниками дитячого будинку, ви знаєте, багато всього різного розповідають. Та в «Сонечку», це в Запоріжжі, нас добре зустріли. Видно, що дівчата, які там працюють, переживають за дітей, дбають, щоб діти йшли в сім’ї.

« Я вдячна тій жінці, яка народила наших дівчаток »

Від друзів ми знали, що перший місяць вдома з дітьми буде солодким, а потім почнуться труднощі. І в нас так було: десь пів року проходили період так званої адаптації. Бувало діти плачуть і я разом з ними, бо не знаю, як допомогти, чим розрадити, але все це вже минулося. Я спілкувалася з іншими мамами і на вашому форумі (sirotstvy.net), в нас багато спільного. Всім допомагає одне – мамам і татам потрібно багато займатися, говорити з дітьми. Мія взагалі не могла ходити, але ми навчилися. І ходити, і слухатися. Просто раніше діти жили за іншими правилами, а тут з’являєтеся ви. А чому ви раніше не приходили? Потрібно довести дитині свій авторитет.

Я була на 5 місяці вагітності, коли ми забирали Алю і Мію з будинку дитини. Ребекка народилася в січні цього року. Я непокоїлася: будуть ревнощі. Особливо Мія мене хвилювала. Їй, як найменшій ми більше приділяли уваги, а віднині у нас немовля… Але після пологів діти прийшли з моєю мамою відвідати нас, і зрозуміла, що дарма себе накручувала. Я піднесла до вікна Ребекку – так ми назвали молодшу донечку і Мія такими закоханими очищами подивилася на новонароджену сестру і вимовила: «Лялька!». Я зрозуміла, що все у нас буде добре.

Не хочу, щоб хтось думав погано про моїх дітей, тому про їх минуле нічого не розповідаю. З досвіду інших батьків знаю, що від нерозуміння чужі люди починають щось домислювати нехороше про усиновлених дітей і це дуже прикро. Навіщо нам щось комусь доводити або виправдовуватися? Ми знаємо: наші діти найкращі, ми щасливі разом і нехай так залишається назавжди. Але хочу сказати одне: я вдячна тій жінці, яка народила наших дівчаток, що є така людина на цим світі, яка дала їм життя.

Чому ми спочатку вирішили всиновити дитину? Ми віруючі люди, хочемо, щоб добра навколо було хоч трішечки більше. Від самих же дітей нічого не приховуємо, розповідаємо, що одні діти у батьків з’являються з животика, а інші – з сердечка. Аліна і Мія – наші діти з сердечка».

записала Я. Цибульська, Sirotstvy.net