Сім’я взяла під опіку дітей з діагнозами і ось що вийшло

Сім’я опікунів шукає дитину з ВІЛ

Валентина подзвонила нам на гарячу лінію з питань усиновлення (0 800 50 14 14). Сказала, що хоче взяти в сім’ю дитину з особливими потребами, а саме – з ВІЛ-інфекцією. Зав’язалася розмова і я все дужче захоплювалася історією її сім’ї, яку переповім і вам.

В сім’ї Валентини і Володимира нині під опікою двоє дітей. Карині 17 років, а Ярославу – 14. Вони не рідні брат і сестра, але долю мають спільну. Обоє народилися в бідних сім’ях, зовсім маленькими, залякані й розгублені, потрапили до інтернатного закладу. А там доля дітей ледь не поламалася вщент. Адже якщо ти не вмієш читати, писати, добре розмовляти і тобі просто не пощастило, то лікарі можуть приписати тобі «розумову відсталість». Майбутнє з такою довідкою не райдужне. Отак сталося і з Кариною та Яриком.

На радість, півтора роки тому їх життя кардинально змінили прийомні, але люблячі батьки. Коли тільки діти прийшли в сім’ю, ледве читали по складам, таблиці множення не знали. Та що там? Навіть яєчню не могли посмажити. Власне, життя за інтернатним розкладом, низький рівень навчання і відсутність батьків все це й виправдовують. А нині Карина закінчує перший курс індустріального коледжу. Займається малюванням, ходить на вокал, танці, спортивну гімнастику. Ярослав займається футболом, вже рік навчається в музичній школі, опановує гру на гітарі.

«Найголовніше, що ми більше не хворіємо. Особливо Ярослав, в нього така сильна алергія була на все, а тепер і сліду немає», – розповідає Валентина.

Початок

Валентина каже, що за Кариною та Яриком вона дбає краще й відповідальніше, ніж за власними дітьми. Їх у них з чоловіком також двоє, правда, вже дорослі та самостійні. До Ярика і Каріни у подружжя було цілком нормальне спокійне життя. Вона знає дві іноземні мови, могла б займатися репетиторством. Володимир – інженер-математик, захоплений й задоволений роботою. Обоє такі невгамовні, що хочеться їм щось постійно змінювати навколо себе на краще. Інакше навіщо було дорослим успішним людям йти на лекцію про ВІЛ-інфікованих дітей?! Хотіли дізнатися більше про цей вірус, як з ним боротися й попереджати.

«Ми з чоловіком небайдужі такі люди, вирішили допомогти таким дітям. Пройшли курси саме по догляду за дітьми з ВІЛ, і хотіли б забрати саме таких діток, які по суті нікому не потрібні. Нас це дуже зачепило, розумієте?», - ділиться Валентина.

Подружжя хотіло взяти направлення на знайомство з дітьми в міській службі, але діти саме з вірусом ВІЛ не підходили за віком. З точки зору батьків ситуація абсурдна – маєш сили, бажання, а через якісь вікові перепони не можеш допомогти дитині. З боку держслужбовців – закон є закон, де прописано, що батьки мають бути працездатного віку до того, як дітям виповниться 18 років. Валентина мала йти на пенсію за 3 роки, а дитині, яку теоретично хотіли забрати з інтернату – 12.

І тоді Валентина швидко вирішує взяти в родину будь-яких інших дітей, які вже тривалий час не можуть знайти собі сім’ю.

Валентина: «В принципі, подумали ми, неважливо, яка дитина, всім потрібні мама і тато. Особливо не обирали. Ярик – дитина ромської національності, а в Карини мама і старший брат у в’язниці. Інші боялися чомусь їх брати, але ми ризикнули і бачимо результат».

Дівчина й хлопець іноді такі речі розповідають батькам, що волосся стає дибки. І про голодне дитинство, і про «добрих» родичів, що залишали їх на кілька днів напризволяще, і про жебракування.

Валентину ж і Володимира минуле дітей не обходить. Кажуть, стидатися тут нічого, а от говорити про цю кричущу несправедливість, коли абсолютно нормальні діти опиняються в ненормальних умовах в інтернаті для розумово відсталих, – варто. Адже щоб люди могли допомогти дітям, принаймні, мають про них знати.

Справи сімейні

«Під власну відповідальність на силу випросила, щоб дітей оформили у звичайну школу, – ділиться Валентина, – А згодом Карині дозволили навчатися в коледжі. З інтернату ж в них був один шлях – на маляра-штукатура».

Попервах поверталися діти з уроків просто варені, ледь не падали з ніг. Батьки не могли взяти до тями, що не так? Школа знаходиться поруч, хвилин 15 ходьби, а вони зморювалися, наче після зміни в шахті. А все дуже просто виявилося: в інтернаті їм не завдавали домашні завдання. Класні уроки проходили поряд зі спальнями. Портфелі не потрібно було тягати, як і вчити уроки.

Перші тижні в сім’ї для новостворених брата й сестри були безтурботними, а потім, як цього варто було очікувати, почалася боротьба за увагу батьків. Таке собі розповсюджене явище не лише серед прийомних, а й рідних дітей. Правда ж? І байдуже, що цим дітям не по 5 років, вони у 14 вперше відчули, що таке батьківська ніжність, любов, піклування.

«Я хочу бути одна люба в сім’ї», - мов зовсім маленька казала Карина, - В них стільки ніжності, дитячості», - каже Валентина. - З пів року довелось працювати над тим, щоб діти відчули, що вони один одному не конкуренти, а навпаки помічники, друзі. І тепер, в це важко повірити, кажуть мені: «Мамо, бери ще дітей з інтернату!».

Валентина поки не каже не «так» і «ні» теж. На заваді знов може стати пенсійний вік. Але обіцяє спробувати, бо поки вони з чоловіком цього віку не відчувають, мають подбати про дітей.

Я. Цибульська, sirotstvy.net