Поради татка-усиновителя
21.07.2017
Віталій та Тетяна Коломійці нещодавно усиновили двох діток. Той шлях, що вони пройшли до моменту об’єднання з сином та донькою, ті складнощі, з якими довелося зіткнутися, спонукали чоловіка написати про власний досвід та дати кільки порад майбутнім усиновителям. Адже вже кілька знайомих, дізнавшись про їхню історію усиновлення, задумалися про те, аби прийняти дитину у свою сім’ю.
Крок 1. Усвідомлення.
Перш за все, я порадив би майбутнім батькам чітко усвідомити своє бажання та ту відповідальність, яка на вас чекає. Чи дійсно готові прийняти дітей такими, які вони є, полюбити як рідних? Чи готові змиритися з тим, що, можливо, вони будуть не такими, як ви мріяли? Чи готові нести тягар, який несподівано звалиться на вас із появою дітей? Чи усвідомлюєте, що вони, можливо, ніколи не будуть вам вдячні за ваш «героїчний», на погляд багатьох, вчинок? Чи розумієте, що діти взагалі нікому, у тому числі й вам, нічим не зобов’язані?
Як і більшість людей, я можу помилятися, тому прошу не сприймати мої слова як аксіому. Але пам’ятайте: усиновлення – це ваш власний вибір. Діти вас ні про що не просили. Не чекайте подяки. Просто робіть це. Бажаю сил, терпіння, мудрості та натхнення!
Крок 2. Отримання статусу кандидатів в усиновлювачі.
На цьому етапі ми йдемо в службу у справах дітей свого району. Там вам розкажуть багато цікавого, у тому числі які документи треба зібрати. Запропонують визначитися, у якому статусі хочете себе бачити: усиновлювачами, опікунами, прийомними батьками чи батьками-вихователями. Усиновлення передбачає, що діти стають вашими назавжди, змінюють прізвище, ім’я та по батькові, дату народження (за вашим бажанням). Усиновлення відбувається лише за рішенням суду. При влаштуванні дитини в іншу сімейну форму виховання вона не втрачає статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Але щоб стати опікунами, прийомними батьками чи батьками-вихователями, обов’язково треба пройти спеціальні курси. Ці заняття, до речі, дуже цікаві та корисні. Я б радив пройти курси всім. Наприклад, там розповідають про те, що насильство над дітьми (шльопання рукою чи ремінцем по попі) є неприпустимим в жодному випадку, що перші півроку не бажано віддавати дітей до садочка, та про те, чи варто усиновленим дітям розповідати правду про їхнє походження.
Детальніше про те, як отримати статус кандидатів в усиновлювачі, можна почитати, перейшовши за посиланням.
Крок 3. Пошук дитини.
Коли ви маєте статус, можете, власне, починати шукати дітей. В інтернатних закладах України велика кількість дітей, але далеко не всі з них можуть бути усиновлені. Не всі діти мають статус, який дозволяє їх усиновити. Причини цього – різні. Зосередимо свою увагу на тих, у кого статус є. Більшість дітей має валику кількість діагнозів. Це можуть бути як легкі (ті, що піддаються лікуванню), так і важкі хвороби, наприклад, ДЦП або ВІЛ. Тут батькам треба бути дуже відповідальними. Чи готові ви виховувати дитину, яка потребує особливого догляду? Чи вистачить у вас морально-психологічних сил, а також матеріальних та фізичних ресурсів? Траплялися випадки, коли таких дітей брали, а потім повертали... Це страшенна травма на все життя. Статистика говорить, що дітей з особливими потребами в основному всиновлюють іноземці.
Згідно з українським законодавством, не можна розділяти братів та сестер. Часто трапляється, що в закладі перебувають троє та більше братів і сестер. Далеко не всі потенційні усиновителі готові на такий крок – прийняти в родину одразу трьох і більше дітей.
Після того, як ви отримали статус кандидатів в усиновлювачі, ваша районна служба у справах дітей мусить показувати вам анкети дітей, що з’являються в них. Ви маєте право звертатися у служби в справах дітей обласних держадміністрацій та в Департамент захисту прав дітей та усиновлення Мінсоцполітики. У кожному районі є черга з потенційних батьків, анкети відкривають в порядку черги. На зовсім маленьких діток (до року) попит шалений. Якщо вас зацікавила якась дитина, спеціалісти служби у справах дітей видають направлення на знайомство з нею. Направлення дійсне протягом 10 днів. З цим направленням звертаєтеся у службу в справах дітей за місцем знаходження дитячого закладу та в супроводі спеціаліста з місцевої служби їдете знайомитися з дитиною. Просто так, з вулиці, ніхто до дітей вас не пустить. Обов’язково треба пройти таку процедуру. Після знайомства або після кількох зустрічей ви повинні прийняти рішення: так чи ні.
Також у базі порталу sirotstvy.net розміщені анкети дітей, що підлягають усиновленню. там можна подивитися коротку інформацію про дітей, а якщо хтось із них сподобався, слід звертатися до спеціалістів служби у справах дітей (контакти вказані в кожній анкеті). На порталі публікується багато корисної інформації.
Після остаточного прийняття нами рішення про усиновлення близько 1,5 місяця тривало знайомство з майбутніми сином та донькою. Зазначу, що рішення ми прийняли одразу, після першого ж знайомства з діточками. Адже керувалися тим, що, народжуючи власних дітей, не знаєш заздалегідь, якими саме вони будуть. На цьому етапі ми 2-3 рази на тиждень їздили в дитячий заклад на «побачення». Пишу в лапках, бо це трохи нагадувало побачення у в’язниці. Дітей запускали до нас у спеціальну кімнатку, де ми спілкувались, а потім заводили назад. Іноді вони плакали, залишаючи нас. Одного разу ми приїхали запізно, коли брама на територію інтернатного закладу була вже зачинена. «Ніщо не спинить нас на цьому шляху!» – вирішили ми та полізли через паркан, як злодії. І зустріч з малюками відбулася!
Десь на третій день мій майбутній син назвав мене батьком, хоча ми представлялися лише по іменах. Називатися батьками заборонено до рішення суду. Потім був суд, потім ще 10 днів чекали на вступ його рішення в законну силу. І ось – діти у нас! Трохи здивувало, що віддають їх «голими та босими», як нас про це повідомили завчасно. Спочатку сприйняв це як жарт, але, виявилося, не жарт.
Крок 4. Найголовніший.
Етапи, про які я писав вище, досить складні, іноді нудні та довготривалі. Але це гарантує, що до знайомства з дітьми дійдуть лише найбільш наполегливі. Це такий собі підготовчий період, як під час вагітності, коли майбутні батьки поступово усвідомлюють, що вони скоро стануть татом і мамою. Але це все – лише маленька крапелька в порівнянні з тим, що чекатиме вас попереду. Адже виховання дітей стає справою всього вашого життя.
Важливе питання: чи варто розповідати дітям правду про їхнє походження? Беззаперечно, краще розповідати лише правду. Уявіть, що буде, коли дитина в 14 років дізнається (а дізнається обов’язково), що її все життя обдурювали? Як саме розповісти? Я, наприклад, розповідатиму, що ми їх дуже довго шукали, доклали безліч до того зусиль та нарешті знайшли! Де знайшли? В дитячому будинку. Це не казковий будиночок з іграшками, а щось на кшталт дитячого садочка, з якого діти не йдуть додому, бо не мають батьків. На запитання «Ми не рідні діти?» – відповідь одна: «Найрідніші у світі, хоч і не відразу ними стали. Наприклад, з вашою мамою колись ми також були незнайомі. Потім до нас прийшло кохання, і тепер ми найрідніші люди у світі». Але найбільше лякає мене запитання: «Чому ми лишилися без батьків? Чому нас покинули?» Відповіді на нього не знаю сам, оскільки мені невідомо, що могло б змусити покинути таких дітей. Напевне, так і відповім.
Процес адаптації в сім’ї в усіх дітей різний та може тривати місяцями, а може – і роками. Усе залежить від того, який вік дитини, у яких умовах вона перебувала раніше, який багаж вражень та спогадів несе. Зрозуміло, чим дитина молодша, тим простіша адаптація. У нашому випадку (діти 1 та 4 роки) адаптація пройшла досить швидко. Не слід забувати, що адаптацію проходять і дорослі. Не зважаючи на тривалу психологічну самопідготовку, деякий час в голові не вкладалося, що це за малі люди тут з’явилися, чому хтось спить у моєму ліжку, чому доводиться ділитися своєю територією, своїми речима та власним часом. Багато в чому виховання усиновлених дітей не відрізняється від виховання народжених у власній сім’ї. А взагалі, тема виховання та стосунків між дорослими й дітьми дуже багатогранна.
Слід також розуміти, що діти, позбавлені батьківської опіки, найімовірніше відставатимуть у розвитку від своїх однолітків. Наприклад, свого 4-річного сина ми досі вчимо говорити. Спочатку він міг просити лише про задоволення своїх базових фізичних потреб: пити, їсти тощо. Але хлопець талановитий, вбирає інформацію з шаленою швидкістю. Також, наприклад, дитина в 4-річному віці не розрізняє кольори. Домашні побутові умови дітям зовсім не знайомі. Що таке кухня, газова плита, мікрохвильовка, діти не знають. Вони не бачили, як готується їжа, не знають, що можна обрати ту їжу, якої саме зараз хочеться. Не знають, за якими правилами живуть люди у звичайній родині, яким чином будуються стосунки між ними, зокрема між батьком та матір’ю, що можна робити, а що – ні. Не знають, де ховається небезпека, чи можна довіряти цим людям, які взяли в родину. І ще багато-багато чого вони не знають і не вміють…
Одна з найважливіших базових потреб дитини – увага. Це те, чого усиновлені діти були цілком позбавлені. Так званий синдром дефіциту уваги може тягти за собою гіперактивність та безліч інших проблем, які можуть стати корінням подальших складнощів у дорослому житті. Такі діти потребуватимуть батьківської уваги в шаленому об’ємі: щогодинно, щохвилинно та щосекундно. У нашому випадку – це два хвостики, які бігали за нами всюди. Лише через кілька місяців їхня потреба в нашій присутності трішки зменшилася, тепер вони навіть можуть деякий час перебувати з іншими людьми (бабуся, дідусь, хрещені), гратися одне з одним або ходити в гості до сусідів.
Не переймайтеся, якщо дідусі та бабусі спочатку будуть здивовані вашим рішенням. Досвід показує, що вони залюбки гратимуться з онуками, отримуючи велике задоволення!
Насамкінець зазначу, що любов, повагу та прив’язаність дітей ще слід завоювати. Вас не поважатимуть просто так, у знак подяки за те, що ви їх перемістили з одного місця в інше. Слід постійно підкреслювати, що вони хороші, висловлювати свою безмежну любов до них, на яку не впливають навіть їхні погані вчинки. Але й про дисципліну та повагу до батьків теж забувати не слід.
Сподіваюся, моя інформація допоможе розставити крапки над «і» тим, хто вже наважився, або надихне тих, хто ще вагається.
Добра всім!
Віталій Коломієць.
Крок 1. Усвідомлення.
Перш за все, я порадив би майбутнім батькам чітко усвідомити своє бажання та ту відповідальність, яка на вас чекає. Чи дійсно готові прийняти дітей такими, які вони є, полюбити як рідних? Чи готові змиритися з тим, що, можливо, вони будуть не такими, як ви мріяли? Чи готові нести тягар, який несподівано звалиться на вас із появою дітей? Чи усвідомлюєте, що вони, можливо, ніколи не будуть вам вдячні за ваш «героїчний», на погляд багатьох, вчинок? Чи розумієте, що діти взагалі нікому, у тому числі й вам, нічим не зобов’язані?
Як і більшість людей, я можу помилятися, тому прошу не сприймати мої слова як аксіому. Але пам’ятайте: усиновлення – це ваш власний вибір. Діти вас ні про що не просили. Не чекайте подяки. Просто робіть це. Бажаю сил, терпіння, мудрості та натхнення!
Крок 2. Отримання статусу кандидатів в усиновлювачі.
На цьому етапі ми йдемо в службу у справах дітей свого району. Там вам розкажуть багато цікавого, у тому числі які документи треба зібрати. Запропонують визначитися, у якому статусі хочете себе бачити: усиновлювачами, опікунами, прийомними батьками чи батьками-вихователями. Усиновлення передбачає, що діти стають вашими назавжди, змінюють прізвище, ім’я та по батькові, дату народження (за вашим бажанням). Усиновлення відбувається лише за рішенням суду. При влаштуванні дитини в іншу сімейну форму виховання вона не втрачає статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Але щоб стати опікунами, прийомними батьками чи батьками-вихователями, обов’язково треба пройти спеціальні курси. Ці заняття, до речі, дуже цікаві та корисні. Я б радив пройти курси всім. Наприклад, там розповідають про те, що насильство над дітьми (шльопання рукою чи ремінцем по попі) є неприпустимим в жодному випадку, що перші півроку не бажано віддавати дітей до садочка, та про те, чи варто усиновленим дітям розповідати правду про їхнє походження.
Детальніше про те, як отримати статус кандидатів в усиновлювачі, можна почитати, перейшовши за посиланням.
Крок 3. Пошук дитини.
Коли ви маєте статус, можете, власне, починати шукати дітей. В інтернатних закладах України велика кількість дітей, але далеко не всі з них можуть бути усиновлені. Не всі діти мають статус, який дозволяє їх усиновити. Причини цього – різні. Зосередимо свою увагу на тих, у кого статус є. Більшість дітей має валику кількість діагнозів. Це можуть бути як легкі (ті, що піддаються лікуванню), так і важкі хвороби, наприклад, ДЦП або ВІЛ. Тут батькам треба бути дуже відповідальними. Чи готові ви виховувати дитину, яка потребує особливого догляду? Чи вистачить у вас морально-психологічних сил, а також матеріальних та фізичних ресурсів? Траплялися випадки, коли таких дітей брали, а потім повертали... Це страшенна травма на все життя. Статистика говорить, що дітей з особливими потребами в основному всиновлюють іноземці.
Згідно з українським законодавством, не можна розділяти братів та сестер. Часто трапляється, що в закладі перебувають троє та більше братів і сестер. Далеко не всі потенційні усиновителі готові на такий крок – прийняти в родину одразу трьох і більше дітей.
Після того, як ви отримали статус кандидатів в усиновлювачі, ваша районна служба у справах дітей мусить показувати вам анкети дітей, що з’являються в них. Ви маєте право звертатися у служби в справах дітей обласних держадміністрацій та в Департамент захисту прав дітей та усиновлення Мінсоцполітики. У кожному районі є черга з потенційних батьків, анкети відкривають в порядку черги. На зовсім маленьких діток (до року) попит шалений. Якщо вас зацікавила якась дитина, спеціалісти служби у справах дітей видають направлення на знайомство з нею. Направлення дійсне протягом 10 днів. З цим направленням звертаєтеся у службу в справах дітей за місцем знаходження дитячого закладу та в супроводі спеціаліста з місцевої служби їдете знайомитися з дитиною. Просто так, з вулиці, ніхто до дітей вас не пустить. Обов’язково треба пройти таку процедуру. Після знайомства або після кількох зустрічей ви повинні прийняти рішення: так чи ні.
Також у базі порталу sirotstvy.net розміщені анкети дітей, що підлягають усиновленню. там можна подивитися коротку інформацію про дітей, а якщо хтось із них сподобався, слід звертатися до спеціалістів служби у справах дітей (контакти вказані в кожній анкеті). На порталі публікується багато корисної інформації.
Після остаточного прийняття нами рішення про усиновлення близько 1,5 місяця тривало знайомство з майбутніми сином та донькою. Зазначу, що рішення ми прийняли одразу, після першого ж знайомства з діточками. Адже керувалися тим, що, народжуючи власних дітей, не знаєш заздалегідь, якими саме вони будуть. На цьому етапі ми 2-3 рази на тиждень їздили в дитячий заклад на «побачення». Пишу в лапках, бо це трохи нагадувало побачення у в’язниці. Дітей запускали до нас у спеціальну кімнатку, де ми спілкувались, а потім заводили назад. Іноді вони плакали, залишаючи нас. Одного разу ми приїхали запізно, коли брама на територію інтернатного закладу була вже зачинена. «Ніщо не спинить нас на цьому шляху!» – вирішили ми та полізли через паркан, як злодії. І зустріч з малюками відбулася!
Десь на третій день мій майбутній син назвав мене батьком, хоча ми представлялися лише по іменах. Називатися батьками заборонено до рішення суду. Потім був суд, потім ще 10 днів чекали на вступ його рішення в законну силу. І ось – діти у нас! Трохи здивувало, що віддають їх «голими та босими», як нас про це повідомили завчасно. Спочатку сприйняв це як жарт, але, виявилося, не жарт.
Крок 4. Найголовніший.
Етапи, про які я писав вище, досить складні, іноді нудні та довготривалі. Але це гарантує, що до знайомства з дітьми дійдуть лише найбільш наполегливі. Це такий собі підготовчий період, як під час вагітності, коли майбутні батьки поступово усвідомлюють, що вони скоро стануть татом і мамою. Але це все – лише маленька крапелька в порівнянні з тим, що чекатиме вас попереду. Адже виховання дітей стає справою всього вашого життя.
Важливе питання: чи варто розповідати дітям правду про їхнє походження? Беззаперечно, краще розповідати лише правду. Уявіть, що буде, коли дитина в 14 років дізнається (а дізнається обов’язково), що її все життя обдурювали? Як саме розповісти? Я, наприклад, розповідатиму, що ми їх дуже довго шукали, доклали безліч до того зусиль та нарешті знайшли! Де знайшли? В дитячому будинку. Це не казковий будиночок з іграшками, а щось на кшталт дитячого садочка, з якого діти не йдуть додому, бо не мають батьків. На запитання «Ми не рідні діти?» – відповідь одна: «Найрідніші у світі, хоч і не відразу ними стали. Наприклад, з вашою мамою колись ми також були незнайомі. Потім до нас прийшло кохання, і тепер ми найрідніші люди у світі». Але найбільше лякає мене запитання: «Чому ми лишилися без батьків? Чому нас покинули?» Відповіді на нього не знаю сам, оскільки мені невідомо, що могло б змусити покинути таких дітей. Напевне, так і відповім.
Процес адаптації в сім’ї в усіх дітей різний та може тривати місяцями, а може – і роками. Усе залежить від того, який вік дитини, у яких умовах вона перебувала раніше, який багаж вражень та спогадів несе. Зрозуміло, чим дитина молодша, тим простіша адаптація. У нашому випадку (діти 1 та 4 роки) адаптація пройшла досить швидко. Не слід забувати, що адаптацію проходять і дорослі. Не зважаючи на тривалу психологічну самопідготовку, деякий час в голові не вкладалося, що це за малі люди тут з’явилися, чому хтось спить у моєму ліжку, чому доводиться ділитися своєю територією, своїми речима та власним часом. Багато в чому виховання усиновлених дітей не відрізняється від виховання народжених у власній сім’ї. А взагалі, тема виховання та стосунків між дорослими й дітьми дуже багатогранна.
Слід також розуміти, що діти, позбавлені батьківської опіки, найімовірніше відставатимуть у розвитку від своїх однолітків. Наприклад, свого 4-річного сина ми досі вчимо говорити. Спочатку він міг просити лише про задоволення своїх базових фізичних потреб: пити, їсти тощо. Але хлопець талановитий, вбирає інформацію з шаленою швидкістю. Також, наприклад, дитина в 4-річному віці не розрізняє кольори. Домашні побутові умови дітям зовсім не знайомі. Що таке кухня, газова плита, мікрохвильовка, діти не знають. Вони не бачили, як готується їжа, не знають, що можна обрати ту їжу, якої саме зараз хочеться. Не знають, за якими правилами живуть люди у звичайній родині, яким чином будуються стосунки між ними, зокрема між батьком та матір’ю, що можна робити, а що – ні. Не знають, де ховається небезпека, чи можна довіряти цим людям, які взяли в родину. І ще багато-багато чого вони не знають і не вміють…
Одна з найважливіших базових потреб дитини – увага. Це те, чого усиновлені діти були цілком позбавлені. Так званий синдром дефіциту уваги може тягти за собою гіперактивність та безліч інших проблем, які можуть стати корінням подальших складнощів у дорослому житті. Такі діти потребуватимуть батьківської уваги в шаленому об’ємі: щогодинно, щохвилинно та щосекундно. У нашому випадку – це два хвостики, які бігали за нами всюди. Лише через кілька місяців їхня потреба в нашій присутності трішки зменшилася, тепер вони навіть можуть деякий час перебувати з іншими людьми (бабуся, дідусь, хрещені), гратися одне з одним або ходити в гості до сусідів.
Не переймайтеся, якщо дідусі та бабусі спочатку будуть здивовані вашим рішенням. Досвід показує, що вони залюбки гратимуться з онуками, отримуючи велике задоволення!
Насамкінець зазначу, що любов, повагу та прив’язаність дітей ще слід завоювати. Вас не поважатимуть просто так, у знак подяки за те, що ви їх перемістили з одного місця в інше. Слід постійно підкреслювати, що вони хороші, висловлювати свою безмежну любов до них, на яку не впливають навіть їхні погані вчинки. Але й про дисципліну та повагу до батьків теж забувати не слід.
Сподіваюся, моя інформація допоможе розставити крапки над «і» тим, хто вже наважився, або надихне тих, хто ще вагається.
Добра всім!
Віталій Коломієць.
