«Побачивши цих дівчаток, ми зрозуміли, що це — наші діти»

Анна й Сергій із Київської області, які знайшли анкети дітей на порталі «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова поділилися своєю фантастичною історією усиновлення.

«У нас вийшло, як у казкових «Хроніках Нарнії»: Лев Аслан умирає, щоб урятувати життя дитини, — розповіло подружжя. — Ще до весілля ми обговорювали із чоловіком, що колись усиновимо хоч одну дитину. Але спершу, як ми думали, у нас з’являться власні діти. Однак людина планує, а Бог керує. Своїх дітей у нас поки що немає. А життя було надто насичене різними подіями, щоб розпочати практичні кроки усиновлення».

Співрозмовники — досить молода пара: Ганні 30 років, Сергію 35 років.

Але несподівано життя саме подало їм знак. Торік подружжя взяло до будинку кота, якого назвали Аслан.

«Завдяки Аслану наш будинок став домівкою, — поділилася Ганна. — До його появи ми поверталися додому лише для того, щоб переночувати. По суті, усе наше життя проходило на роботі. Але коли з’явився кіт, ми завжди поспішали додому, бо знали, що він на нас чекає. Потрібно сказати, що він був дивовижний — завжди був із нами, де б ми не були: на кухні, у кімнаті, у ванній кімнаті. Усі, хто його бачив, казали, що це найблагородніший кіт. Коли ми його взяли, то йому було шість місяців. І він прожив у нас вісім місяців.

Якось, повернувшись додому з роботи, Ганна побачила, що кіт задихається, терміново відвезла його до ветклініки, де дізналася, що Аслан приречений — у нього виявили серцеву недостатність. З ветклініки вона зателефонувала чоловікові, який був тоді у відрядженні, і розповіла, що їхній улюбленець на межі життя та смерті.

«Ми поговорили, а потім Сергій передзвонив мені: «Не переживай. Бог мені дав велику радість. Я подумав, що дбати про кота — це добре. Але як чудово дбати про дітей. На нас десь чекає дівчинка», — згадує співрозмовниця. — Чомусь Бог підказав чоловікові саме дівчинку».

Через два тижні Аслан помер. «Це вмирав наш кіт. Незважаючи на те, що народився він не в нас удома, він став нашим котом», — Ганна розповіла, що тоді до неї прийшло розуміння того, що жива істота стає своєю, рідною, коли в неї вкладаєш душу, виховуєш її, одомашнюєш.

Так Ганна прийшла до думки про те, що цей домашній вихованець був посланий згори, щоб показати, що вони можуть дбати про когось іще. Про дітей. Про прийомних дітей, яких подружжя давно планувало взяти у свою сім’ю незалежно від того, коли в них з’являться свої діти, — раніше чи пізніше, ніж прийомні.

«Фраза чоловіка про те, що на нас десь чекає дівчинка, запала мені в душу, і з цією думкою я почала шукати в Інтернеті портали для усиновлювачів, — розповіла Ганна. — Одним із перших випав портал «Сирітству — ні!». Я шукала дівчинку, років трьох-чотирьох. І перша ж мала, анкета якої потрапила мені на очі, це тепер і є наша молодша донечка Віра. З відеоролика я дізналася, що у Віри є ще дві сестрички: шестирічна Аня та семирічна Діана. Це перші діти, яких ми побачили на порталі та врешті-решт усиновили».

Почавши вивчати інформацію про усиновлення, Ганна прочитала про те, що рідних братів і сестер розділяти не можна. Вона так і сказала чоловікові, що знайшла на порталі дівчинку, яка має двох сестричок. «Ну що, беремо трьох?» — відреагував Сергій. «Давай», — погодилася Ганна.

«Та розмова мала характер жарту, хоча в нашому оточенні багато щасливих сімей, де по троє-четверо дітей, тобто кількість дітей нас не лякала, — згадує співрозмовниця. — І ці позитивні приклади сімей із нашого оточення теж вплинули на наше рішення — взяти відразу трьох».

На диво, документи майбутнім усиновлювачам вдалося зібрати буквально за місяць. У всіх установах їм усіляко допомагали, що ще більше зміцнювало віру в те, що ці діти підказані згори.

І коли майже все було готове до першої зустрічі, майбутнім усиновлювачам раптом повідомили: до цих дівчат придивляються... ще дві родини.

«Психологиня, яка готувала нам довідку, заспокоїла, сказавши, що, можливо, ці діти просто відкрили наші серця до усиновлення, — згадує Ганна. — А для нас знайдуться саме ті діти, які потрібні нашій родині.

Ми заспокоїлися та припинили поспіхом збирати документи. Хоча нам залишалося оформити останню довідку. Але все-таки ці дівчатка виявилися нашими. Того ж дня мені зателефонували зі служби в справах дітей із запитанням: чи всі документи ми зібрали. Інші претенденти також не всі документи зібрали. Хто першим принесе весь пакет, той першим із цими дітьми й познайомиться. Ми встигли першими».

І ось із дозволом на знайомство з дітьми майбутні усиновлювачі приїхали до дитячого будинку. Спочатку вони хотіли дізнатися всю інформацію про дівчаток і першого дня знайомитися з ними не планували. Їм запропонували просто збоку спостерігати, поки йде урок музики.

«Ми дивилися на них — і в мене, і в Сергія на очі наверталися сльози, — згадує Ганна. — Побачивши цих дівчаток, ми зрозуміли, що це наші діти».

Після того як усіх трьох звозили на медичне дообстеження, відбулося їхнє перше знайомство. Сестрички хотіли в сім’ю.

«Ми побачили, що діти вже втомилися жити в інтернатських стінах, де вони спостерігали за тим, як інших дітей забирають у сім’ї, — розповіла Ганна. — Вони самі зізналися нам, що з першої зустрічі здогадалися: ми прийшли по них. І ми теж одразу ж сказали дітям, що приїхали по них, але попередили, що їм доведеться трохи потерпіти, бо попереду суд, який має дозволити нам стати їхніми батьками. Ми обвели дату на календарику, позначивши, коли відбудеться суд, і чекали разом із ними. Усі дівчатка були присутні на суді: давали свою усвідомлену згоду бути нашими дітьми. Потім ми чекали ще 30 днів, поки рішення суду набуде чинності...»

Ганна вважає, що їм із дітьми дуже пощастило. Незважаючи на те, що дівчатка пробули в інтернаті досить довго — близько 2,5 року — вони не замкнулися, залишилися відкритими й комунікабельними. А найголовніше — у них добрі серця. З першого дня життя з новими батьками діти почали називати їх мамою і татом. Хоча дівчатка пам’ятають свою попередню родину.

«Ми вирішили налаштувати дітей на те, що біологічні батьки, які не змогли дбати про них через свої життєві обставини, хотіли б, щоб про них подбали ті, хто зможе робити це добре, — міркує Ганна. — Ось ми і є ті, хто це робить. Нехай діти ростуть без образи на своїх біологічних батьків».

Старша, Діана, займається з репетитором, готується піти до нової школи, молодші почали ходити до дитячого садка.

«Це таке щастя знати, що діти чекають на наше схвалення! — усміхається Ганна. — Це так зворушливо, коли ввечері Діанка показує свій зошит і каже: «Мамо, правда, я молодець? Ти мною пишаєшся? Як тільки в дитини з’явився стимул, заняття перестали бути для неї мукою. Діана почала краще читати, почала вчитися писати — уже пише есемески в телефоні. Хоча дівчатка в нашій сім’ї зовсім недавно, ми вже розуміємо, що це наші діти. У нас тільки початок спільного шляху, але можу сказати, що Бог через цих дівчат наповнив наше життя радістю.