Перші у Львові

Звідки беруться темношкірі діти?

У 2010 році «Магнолія-ТВ» знімала сюжет про двох близнюків-ромів. Біологічна мама їх покинула, малята були слабкі, недоношені. Вага при народжені не дотягувала 1,5 кілограма. Всі, хто бачив цих діток, переймалися їхньою долею. Бо темношкірі малюки в Україні «не популярні» для усиновлення. У кращому разі, коли дітям виповниться по три роки, їх можуть забирати іноземці. Про це подумали і Таня з Сергієм, та вирішили взяти на себе відповідальність за близнюків...

Вони одружилися за три місяці після знайомства. Далі сімейні рішення ухвалювалися спільно і так само швидко. Але віра у те, що рішення правильні, всиляла у них упевненість.

Першим про усиновлення дитини заговорив Сергій. Таня хворіла на цукровий діабет. Ніхто з лікарів не гарантував безпеку здоров’ю жінки та її майбутньої дитини. Таня, хоча й хотіла власне немовля, та ідею усиновлення підхопила. Мовляв, десь у світі є малюк, який теж потребує любові. Вирішили взяти темношкіре дитя, бо. всі переважно шукають  маленьких біленьких, схожих на себе дітей. Проте любов потрібна кожному, незалежно від віку, характеру, кольору шкіри.
   Перед усиновленням Сергій і Таня обвінчалися у Києво-Печерській лаврі, а вже наступного дня подружжя виходило з відділу освіти Галицького району із списком документів на усиновлення (до 2006 р. цим питанням опікувались відділи освіти). Додому повернулися з фотографією «шоколадного зайця». Тут новину сприйняли в штики. Але дану собі обіцянку майбутні батьки не порушили і почали збирати документи на усиновлення. Місяць довелось чекати на довідку про відсутність судимості, в той час як їхній майбутній темношкірий синок все ще перебував у дитячому будинку.

Та після надання всіх медичних довідок, Таня й Сергій могли навідуватись до дитячого будинку. Під час першої зустрічі темношкірий Владислав не звернув жодної уваги на майбутніх батьків. Натомість, з кожною наступною, дитина все більше розкривалася. «За рік ми усвідомили всі наші почуття до хлопчика: настільки він рідний, що навіть запах свій, здавалось, кожна клітинка його тіла створена нами», - не приховує своїх почуттів Тетяна.

Дівоча краса підкорила.

Владик підростав здоровим та життєрадісним, і молоді батьки зрозуміли, що їхньої любові могло вистачити ще на одну дитину. Вже навчені першим усиновленням, Таня і Сергій почали збирати наступний пакет документів.Працівниця Шевченківської районної служби у справах дітей міста Львова, запропонувала їм форму прийомної сім’ї. За кілька днів, Таня та Сергій приїджають до комунального дитячого будинку № 1. Вирішили взяти на виховання двох діток старше 3-х років. Зайшли до групи і побачили Ліку – трирічну дівчинку з виразними очима. Кожного разу, коли вони навідували Владика, Ліка вибігла їм назустріч. Тоді всиновити її було неможливо, бо біологічна мама дівчинки перебувала в місцях позбавлення волі.

Так вже прописано в законі – це є поважною причиною, аби не виховувати власну дитину. Пройшов час, Ліку за віком перевили до іншого дитячого будинку, а  ніхто з родичів її так і не забрав. Тоді Сергій та Таня зрозуміли, що будуть всиновлювати саме Ліку. Вони вже виходили до воріт, обговорюючи формальності, і тут на подвір’ї зустріли довгокосу дівчинку років шести. За красуню Лізу майбутнім батькам довелось повоювати. Дитина не мала статуса сироти, хоча ніхто з її родичів так і не знайшовся. Лише біологічна мати офіційно перебувала у розшуку. За наполяганням Тетяни й Сергія  створити прийомну сім’ю і для Лізи, дитина офіційно отримала статус сироти. Рішення виконкому щодо передачі трирічної Ліки у родину, подружжя отримало на третю річницю свого весілля. А документи про Єлізавету прийшли тільки у травні. На щастя, останні півроку дівчинка також мешкала поряд з новою родиною.

Спершу не все виходило. Життя Єлізавети та Ліки у дитячому будинку не могло пройти безслідно. Дівчатка не одразу збагнули, що тепер вони не в казенному домі, а у родині, де кожен допомагає і любить один одного. Та згодом стараннями батьків вдалось надолужити втрачене у вихованні маленьких красунь. «Ми відчували – дівчата – цілковито наші діти», - розповідає Таня, - «але думка про те, що ми б могли виховати набаго більше дітей не покидала нас».
Вони думали, що тепло батьківського дому потрібно і тим дітям, батьки яких тимчасово у тюрмі, лікарні, на заробітках, тощо. Якщо біологічна мама захоче повернути свою дитину – то так і буде. Але чому цей перехідний час хлопчики та дівчатка мають жити з обмеженнями? Таня почала думати про сиріт з багатодітних родин. Мало хто наважувався усиновити одразу троє, четверо і більше дітей. Сергій розумів: створювати дитячий будинок сімейного типу треба на базі, хоча б маленької хатки, але з власним подвір’ям. Дітям потрібно розвиватися, мати місце для активного відпочинку, бачити схід та захід сонця. Тоді подружжя звернулось до міської ради зі своїм проханням. Одразу ж дізнались від «доброзичливих» людей, що хочуть у такий спосіб заробити на дітях. Не робити драму з поганих чуток, у них вистачило розсуду. «Коли ми відповідали, що таким самим чином «заробляти» могла б кожна сім'я, взявши на виховання хоча б одну сироту, врятувавши її від проживання в закладі, люди одразу ж припиняли розмову на цю тему», – розповідає Таня. Згодом, обвинувачень багатодітна родина не чула та й відповіді з міської ради щодо помешкання не надходило.

«Забери мене, мамо»

Тим часом Таня і Сергій змінили статус прийомних батьків на батьків-вихователів. Тепер вони могли взяти на виховання більше діток. Наступного дня їм зателефонували працівники обласної Служби у справах дітей і розповіли про сім'ю Волобуєвих. Це були діти 2-річний Богдан, 3-річна Олеся, які виховувались у львівському будинку дитини №1, та 9-річний Ігор, який навчався в червоноградській школі-інтернаті. Дітей розділили, коли їхня мама покинула 4-х місячного Богдана, Олесі – на той час виповнилось 1,5 рочки, Ігору – 7. Перший клас старший братик не відвідував – доглядав за молодшими. Два роки діти жили без мами і однин без одного. 

Найбільше хвилювань було щодо Ігоря. Хлопцю йшов 10-ий рік, і він міг сам вирішувати – хоче він до нової родини, чи ні. Та перша зустріч і родинні осінні канікули від сімнівів не залишили ані сліду. Ігор виявився чудовим хлопчиком.
За два місяці необхідні документи були готові. Готове було і нове помешкання для багатодітної родини – велика квартира у п’ятиповерхівці. Раптом з інтернату надходить дзвінок, що Ігор не підписує зайву-згоду на проживання з прийомними батьками. Таня сама дзвонить до кабінету директора, просить поговорити з хлопцем. Той плаче, нічого конкретного сказати не може. «Ти хочеш, щоб ми зараз приїхали за тобою?», - запитала його Таня. «Хочу, мамо, хочу! Забери мене!», - чулося зі слухавки. Була 17-та година. Залишивши «домашніх» дітей на куму Лєну, Таня і Сергій за півтори години приїхали до інтернату. Вони й досі дякують соціальному працівнику Ірині Тріль за підтримку і розуміння. Робочий день завершувався, і офіційно дозвіл забрати Ігора був на завтра, та Ірина знайшла час для зустрічі Ігора з майбутніми батьками-вихователями. Одразу ж хлопець підписав заяву. Натомість, директор закладу наполягав, щоб забрали дитину наступного дня. Хоча годину тому стверджував, що Ігор нічого підписувати не хоче. Потім вдома хлопець розповів, що в інтернаті дорослі вмовляли його не йти в дитячий будинок сімейного типу, розповідаючи всілякі жахливі історії про нещасливі долі прийомних дітей.
Логіку працівників інтернату, якщо не сприйняти, то принаймні зрозуміти можна: кожна дитина у стінах закладу - фінансування і робочі місця.
Олесю і Богдана з будинку дитини забирали без особливих пригод. Нарешті, всі діти сім’ї Волобуєвих могли жити разом. Лізу та Ігора перевели у школу біля нового помешкання. Кожного ранку їх відвозили навчатися, дошкільнят залишали кумі Лєні. Самі їхали перевозити речі до нової квартири. О 10-ій вечора поверталися з вимученими дітьми до старого помешкання. Так тривало 11 днів, поки нова оселя не стала придатною для життя. Але це були приємні клопоти, згадують Таня з Сергієм. Так у Львові з’явився перший будинок сімейного типу.

Вчасно опинилися поруч

У травні 2008 року велика родина поїхала до села Нагуєвичі, батьківщину Івана Франка, разом з працівниками Служби у справах дітей та іншими прийомними сімями. Там Таня, Сергій та їхні діти познайомились з неслухняним, але харизматичним Володею. Хлопець виховувався приймним батьком. До інтренату він потрапив з молодшою сестрою, коли їх покинула мама. Володі було 6 років, його сестричці – 2. Дітей підібрала на вулиці міліція і відправила до стрийської лікарні. Сестричку забрав її рідний батько, Володя ж залишився одни. На той час у його прийомного батька підірвалося здовров’я, і виховувати «складну» дитину було не під силу. Вова міг знов опинитися сам на сам зі своїми проблемами. Таня і Сергій вирішили дати хлопцю ще одлни шанс – подарувати йому родину. Розуміли – важко, але це потрібно насамперед для Володі.

Так у їхній родині з’явився ще один син.
У вересні, здраствуй, школо! Вовка за віком уже шестикласник, а рівень знань на той час ледь тягнув на третій клас. Важливо, що в нього повірили не лише нові батьки, а й вчителі побачили його відкриту і щиру душу. 

Свято Петра і Павла.

По закінченню навчального року, подружжя почуло про залишених закарпатських темношкірих циганчат. Хлопчики народилися 12 липня – от і назвали їх Петром та Павлом. Малеч спочатку не показували майбутнім батькам. Львівська Служба у справах дітей не давала згоди про прийнття хлопчиків місцевим дитячим будинком сімейного типу. Тому Таня й Сергій навіть не бачили їхніх фотографій. Довелось звертатись за допомогою до Києва. «Першу фотографію Петі та Павлика ми побачили приблизно через 2 місяці, коли Львів передав до Ужгорода згоду на прийняття дітей», - розповідає Тетяна. Малюків вони побачили в 11 місяців, а забрали в 1 рік і 10 днів, на день народження Тані. Довелось починати з нуля. «Малі важили 7 і 7,5 кг, мали по 2 зуби. Але що було найгірше – хлопчики могли лежать лише на спині, не вміли навіть перевернутись на животик. Так поводять себе діти в 4 місяці», - зі сльозами згадує багатодітна мама. До сих пір пам'ятаємо слова невропатолога в поліклініці: «Дітям 12,5 місяців? Ви хоч розумієте кого ви взяли?! Прийдете через місяць на черговий огляд. Швидше за все будемо ставити діагноз ДЦП».

Але через 2 місяці близнюки сиділи, через 3 - бігали в ходунках, а в рік і чотири місяці - пішли! Твердо, впевнено, одразу ж обидва в один день. Зараз близнюки ходять до дитячого садочка, веселі та потішні. Владик навчається у гімназії, грає у футбол, Ігор, Богдан, Олеся, Ліка, Ліза та Володя – навчаються у школі. Всі діти допомагають мамі виховувати найменшу сестричку. Наприкінці січня минулого року сталося диво. У мами Тані народилась дівчинка Євгенія.
У кожного з дітей у домі є свої обов’язки, які вони залюбки виконують. Це і піклування про братів наших менших. Їх у домі четверо – шиншила Фунтік, поважний кіт Донський Сфінкс Ларі та дві папуги Розели. Такій великій компанії не завадив би мікроавтобус. Влітку поїхати на море всією родиною – їхня найзаповітніша мрія.

 портал Sirotstvy.net