Переживши війну у Слов’янську, сім’я Бойко врятувала двох дітей-сиріт з Горлівки

Ще й місяця не минуло, як в родині Бойко з’явилися Андрій і Сашко, а хлопці вже звуть Альбіну й Олега мамою й татом. Коли Альбіні подзвонили зі служби у справах дітей й розповіли історію двох хлопчиків-сиріт з Горлівки, жінка не залишилася осторонь.

Сім’я Бойко з 2011 року зветься дитячим будинокм сімейного типу і супроводжується Фондом Ріната Ахметова.

Попри те, що родина пережила окупацію Слов’янська, після усіх негараздів, приймають до себе ще двох дітей-сиріт. Альбіна поділилася своєю історією «СИРІТСТВУ – НІ!».

В мирі і на війні дитину врятує сім’я

«Саша й Андрій попали до нас як раз на день народження Олі – нашої середньої доні. Тепер 17 липня в нас подвійне свято. Спочатку, як ведеться, ми їздили, знайомилися до хлопців у Красний Лиман. Я розповіла їм про нашу сім’ю, показала фотографії.

В нас ще є Наталія, Оля, Сергій, Вітя і Діма. Ще двоє Бойко – Юля і Тимур. Старші заміжні доньки мешкають окремо.

На цей раз фахівці служби подзвонили нам, бо це особливий випадок, а ми з Олегом маємо чималий батьківський досвід. Хлопці вже досить дорослі: Андрію – 9 років, а Сашку – 12. До війни брати мешкали в одному з сиротинців Горлівки. Там хоч іноді їх відвідували родичі, а з початком бойових дій ніхто по них не звертався. Після евакуації Сашко і Андрій прожили 10 місяців в Центрі психологічної реабілітації в Красному Лимані. Хоча там умови хороші, але як гарно не було б в закладі, а сім’я є сім’я.

Мені байдуже, звідки діти: з мирної чи окупованої території – всім дітям потрібна сім’я. Зараз призвичаюємо хлопців до нашої родини, та вони розуміють все з полуслова.

Якщо любите дітей – все у вас вийде

гуртом видають Женю заміж

Не бійтеся, що не дасте раду «чужим» дітьми. Це тільки здається. Якщо любите дітей – все у вас вийде. Я так образно скажу: всі діти до нас заходили як додому, тільки перші трошечки на порозі постояли. Ми хоча і курси проходили для прийомних батьків, але попервах все не так було, як я уявляла. Діти не слухалися, я плакала, а потім якось: «клац!»  - і все стало на свої місця. 

Почалося все у 2009 році. Ми з Юлею потрапили до лікарні і там побачили Вітю. Йому було 2 роки, а важив всього 7 кілограмів. Це зараз він такий кріпиш! Віджимається, на шпагат сідає, а тоді ходити не вмів. У Віті є старший брат Діма і так вони стали нашими.

Минуло два роки і нам подзвонили зі Служби: «Троє дітей вилучаються із сім’ї. Якщо їх не візьмете, вони потраплять в інтернат». В мене шок! Тут Тимур на руках – кілька місяців як ми виписалися з пологового будинку, і куди ще дітей?! Мене підтримав Олег. Ми взяли Наташу, Олю і Сергійка, і не пожалкували. Вони так легко увійшли в нашу сім’ю – чудові діти! Оля виняньчила Тимура. Оля його балує, Оля його жаліє, Оля його сварить… В мене немає такого: «моє», «не моє», вони всі в нас однаково любі.

Найстрашніші 84 дні

Нам до школи 5 кілометрів. Шкільний автобус є, бензин є, а миру немає. Коли у квітні захопили Слов’янськ, нам ці п’ять кілометрів стали такими лячними! Порадилися з директором школи – вирішили краще займатися вдома.

Ми з Олегом були на конференції в Києві по прийомним дітям, коли я почула, що захопили Слов’янськ. Насилу втрималась, щоб не впасти. Мерщій ми поїхали додому. Ви ж певно чули про гору Карачун? А наша – Торець – наступна. Найстрашніше було, коли в небі щось літало. Одного разу синок так прижався до землі – не відірвати. Дітей, однозначно, потрібно було кудись вивозити.

Фонд Ріната Ахметова придбав путівки нашим дітей до оздоровчого табору у Святогірську. Оля, Діма, Наташа, Сергій, Вітя поїхали, а Тимур, Юля і старша Женя залишилися з нами. Ми могли виїхати до Києва. Але як ви це уявляєте: ми з народженими дітьми в Києві, а прийомні діти в Святогірську?! А якщо війна туди підійде?! Тут, у Торці, ми поряд. В разі чого – приїхали машиною, забрали їх і все. Тому ми й пробули тут всі 84 дні окупації. 

Мами безстрашні

Женя, старша донька, мені говорить: «Мамо, ти наче все передбачила». Хтось ось так погляне, скаже: «панікер». А я собі думала: «Будуть соціальні виплати чи ні, «червоні» будуть або «білі», а я маю годувати дітей. Три місяці виплати були заблоковані. Та в березні, коли я отримала зарплатню, всі гроші витратила на продукти. Закупила борошна, цукру, олії, тушонки. Ми навіть розносили їжу тим сім’ям, які найбільше потерпали від голоду. Тоді багато сімей приїхало до нашого села зі Слов’янська. 

Найгірше, що не було зв’язку. Я вилазила на гору, щоб зателефонувати дітям. А що робить? Вони дуже хотіли додому, та я втішала їх: «Оля, ти пам’ятаєш, як ти хворіла? Ми молилися, і ти одужала. А як я в лікарні лежала? Перенесла дві онкологічні операції. Було дуже складно. Нам тоді Фонд Ріната Ахметова допоміг. Я повернулася до життя. То невже Бог тепер допустив би, щоб наша сім’я постраждала?

Вранці ми прокинулися – навколо тиша. Підозріла і лячна тиша. То щодня «добрий ранок» - ще темно надворі, та вже стрілянина. А тут ми не знали чого очікувати. Чесно не пам’ятаю, хто нам подзвонив і сказав, що Слов’янськ звільнили. Я одразу набрала Наташу, сказала, що сьогодні ж вас привеземо додому.
 
Щоб не відбувалося, при дітях ми не говорили про політику. Якщо діти живуть в нормальній сім’ї, де є справжні цінності – повага до рідних, до дому, до мови, до державних символів, їм не потрібно нічого пояснювати.

«Мені байдуже, що про мене скажуть, мені важливо, що скажуть про моїх дітей»

Ви питаєте, що найскладніше? Якщо зима, і діти хворіють. Варто одному захворіти – все: один за одним лягають з температурою. І я бігаю від одного до іншого. Було таке: щонеділі ми викликали швидку. Лікар вже знає нас, питає: «Мамо, ви тримаєтеся?» «Слава Богу, тримаюся», - кажу. А якось Олег викликав швидку для мене. Лікар побачив і каже: «Ну нарешті, мама вляглася».

З деякими лікарями доводиться розмовляти по-іншому. Кожні пів року проходимо лікарню, маємо підтвердити, що діти в нас здорові. Іноді, замість того, щоб дивитися, чого досягли діти, психолог навпаки шукає вади. І потім розповідають мені: він піде в сьомий клас і його «замкне». «Та ви що?», - кажу, - Ви знаєте, через що цим дітям довелося пройти? А скільки ми досягли за цей час? Діма в нас найкращій в математиці і в англійській мові. Так, не всім бути академіками. В мене старша донька закінчила інститут, а молодша не схотіла. І це нормально.

Коли ми приїхали разом з Андрієм і Сашею з Центру, стомлені такі, бо це час і певна процедура. Вдома діти самі витягли на вулицю стола, накрили, все було святково й урочисто. Ми відсвяткували і день народження Олі, і привітали наших хлопців. Я так сіла, дивлюся на дітей – такі чутливі один до одного, ніжні, людяні. Чесно, всього очікувала, але Наташа мене здивувала: «Мамо, тепер в нас три дівчини і шестеро хлопчиків. Добудуймо дім і візьмемо ще дівчаток, щоб нас було порівну!». Тепер, я впевнена, моя дівчинка виросте гарною мамою, та й в молодших я не сумніваюся. Всі вони будуть чесними й чудовими людьми!

СИРІТСТВУ – НІ!