П’ять шансів на мільйон

Знайти нову сім’ю для кожної дівчинки та хлопчика з дитячих будинків та інтернатів досить непросто. Особливо нелегко братикам та сестричкам з державного закладу опинитися у домі, який би став для них рідним на все життя. Якщо малечі не пощастить потрапити до прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу, так вони й дістають повноліття серед «казенних» стін. Іноземці ж бо також хочуть спочатку стати батьками хоча б для однієї дитини.

 І як би ми не співчували цим дітям, але усиновити їх усіх купою – завдання поки що недосяжне. До того ж, у нашому суспільстві поширений стереотип, що усиновлення навіть однієї дитини – це подвиг. Або навпаки – прийомні батьки всіляко приховують цю правду. Тоді як в західних країнах вже звикли, що усиновлення, як процес появи дитини, не поступається народженню.

На Черкащині у невеличкому селі Маліївка мешкає родина, яка мислить саме так. Наталія Іванівна та Олег Володимирович усиновили п’ятьох діток! І четверо з них одразу – братика та трьох сестричок. Батьками керували співчуття та відповідальність за дітей, з якими вони познайомились. Залишити їх напризволяще, означало для подружжя втратити спокій, бо подальша доля дітей була невизначеною і примарною.

Впевненості майбутнім батькам додавала віра. Відколи подружжя стало жити з Богом у серці, прагнення допомагати нужденним не залишає їх. Спочатку Наталія працювала соціальним працівником, тепер, поки вона у декретній відпустці, Олег продовжує цю благородну справу.

Діана - старшенька, Яночка -  молодша

Першою у родині Горяченків з’явилась Діанка. Батьки шукали для всиновлення хлопчика, та сьогодні дякують Всевишньому за донечку. Майже від народження вона опинилася під їхнім наглядом, подарувала перше відчуття щастя бути мамою й татом і стала для них головним сенсом буття. Батьки тепер не приховують: донечка об’єднувала родину у різні переломні моменти життя, що час від часу приходять до кожного. Подружжя розуміло, що всиновлювали дитину в першу чергу задля її щастя. Тому інтереси Діани ставили на перше місце, а потім само собою виходило: коли щаслива донечка, тоді й у родині все ладиться.

Коли донечці йшов п’ятий рік, Олег та Наталія почали думати про братика та сестричу для неї, а згодом Діанка сама попросила про це батьків. Подружжя почало пошуки нових дітей. В їхньому районі дитячого будинку немає, тому звернулись до притулку. Як і замовляли, знайшли братика та сестричку – Руслана й Юлю.

 У притулку дітки перебувають досить короткий час, поки їх не розподілять по установах або не заберуть батьки. За Юлею та Русланом ніхто не приходив. Одного разу зателефонував біологічний батько, пообіцяв прийти – та й так до сих пір не дотримав свого слова. Наталія й Олег обмінялися телефонними номерами з директором закладу та звернулися до служби у справах дітей.

Під час підготовки документів з’ясувалося, що дітей насправді не двоє…, а четверо!
У Руслана та Юлі є ще двоє старших сестричок – Аріна та Яна. Подружжя попросило час на роздум. Всиновлювати всіх?.. Хто не засумнівається? В кого є хоч одна дитина, той зрозуміє. Але розуміти – одна справа, а відчувати – зовсім інша. Наталія і Олег перестали спати ночами, думаючи про четвірку. Сам на сам оцінювали власні сили та можливості, вагалися, але якось одночасно сказали один одному: «Це наші діти»!

Зібрали необхідні документи, пройшли суд, і з вересня в їхньому будинку мешкали Аріна (7 років), Яна (5 років), Руслан (4 роки), Юля (2,5 роки) та найперша Діана, котрій тоді виповнилось також 5 років.

На відміну від Діани, цим сестричкам та братику з перших місяців появи на світ довелось жити у тривозі й навіть небезпеці поряд із біологічними батьками. Бо про них не дбали й запустили їхнє здоров’я. Мама Наталія з ніжністю розповідає про свою четвірку: «Добрі, ласкаві, не озлобилися через всі невдачі, що випали на їхню ще таку тендітну долю. Швидко вливаються до сім’ї, і одразу було помітно, що вони хотіли сподобатись нам».

Було важко перші п’ять місяців, коли батьки і діти звикали до нового темпу життя. Ніхто ж не очікував, що в родині стане одразу п’ятеро дітей. Мамі доводилось розриватися між маленькими ліжечками. Діанка не розуміла, чому мама тепер не може з нею поговорити перед сном, як раніше, почитати казочку. Аріна, Яна, Руслан та Юля не мали уяви, як це – жити однією сім’єю. Їм потрібно було постійно відчувати присутність батьків, їхню увагу, а про те, що дорослим потрібно ходити на роботу – навіть не здогадувались. Особливо Русланчик не міг звикнути до дитячого садочку, – боявся, що за ним не повернуться... Коли весною батьки саджали город, діти вперше дізнались, що таке домашня праця. У колишній сім’ї вони не бачили, щоб батьки займались садибою, натомість постійно страждали від голоду.

Наталія зараз у відпустці по догляду за найменшою Юлечкою. Дівчинку почали вчити ходити лише у два роки, та й то у дитячому притулку. Тому багато зусиль потрібно було докласти, аби в буквальному розумінні поставити дівчинку на ніжки. Всі діти мали проблеми зі шлунком, спочатку переїдали, бо не могли наїстися. Імунітет у всіх був слабенький, тому перезимували із застудами. А з найменшою Юлею довелось лежати у лікарні.

Та час іде, хвороби поступово залишають дітей разом з кошмарними спогадами з минулого. Восени Яна та Діана стануть школярками, а Аріна вже піде до другого класу.  Наталія каже, що діти за темпераментом дуже різні, тому до кожного доводиться підбирати свого ключика.

«Спочатку, – ділиться мама, – ми намагалися не помічати, коли сестрички та братик сваряться один з одним. Думали, що самі розберуться, та все ж довелось знайшли іншу тактику. У кутку у нас стоїть лозинка, звичайно, ми її ніколи не застосовуємо, та вона все ж має чарівні властивості. Варто лише нам поглянути на неї – діти вмить заспокоюються».

До «чарівних» засобів батьки звертаються у крайніх випадках. Головне, з їхніх слів, весь час, бути уважними, прислухатися до дітей, довіряти їм, щоб у відповідь бачити їхні щирі очі. Дитина ніколи не має відчувати, що серед усіх справ для батьків, вона на якомусь іншому місці.

Найменша Юля не злазить з маминих рук

Приємно вразили слова Наталії, що вони з чоловіком не приховують від дітей, хто їхні біологічні батьки. А навпаки вчать поважати за подароване їм життя. Але всі п’ятеро називають «мамою» та «татом» тих, хто піклується про них й дарує свою любов кожного дня, кожної миті. Діані батьки також натякують про її історію появи у родині, але поки дитина цим не переймається, то й не обтяжують «дорослою» інформацією.

Наталія багато читала про материнство, усиновлення, і тепер з власного досвіду підтверджує, що немає різниці між любов’ю до народженої та усиновленої дитини. Всі ці умовності забуваються, натомість неможливо передати відчуття, наскільки рідним стає тобі це дитя.
Цього року Наталію Горяченко указом Президента відзначено орденом княгині Ольги III ступеня, як усиновительку п’яти дітей, і чотирьох з них одразу. Та для мами й тата найвища нагорода – щастя й радість їхніх синочка й донечок.