Олена Жеребченко: «Проблема дітей, які виросли поза сім’єю, – нелюбов до себе»

2 роки тому дитячий будинок сімейного типу Жеребченко переїхав із Донецька в Київську область. Ще рік після початку воєнних дій родина шукала місце, де могла б почати нове життя. Спочатку була спроба осісти у Львівській області, потім повернулися в Донецьк, але під кінець зими 2015 року стало зрозуміло, що життя там не може бути повноцінним для них. На щастя, вдалося знайти людину, яка допомогла великій сім’ї переїхати в Київську область. Крім того, разом із собою вони забрали чотирьох коней, а також собак і маленьких кізочок. 

 

Цього тижня команда програми «Сирітству – ні!» мала можливість поспілкуватися з Оленою та її синочками й донями, побачити, як вони підросли й змінилися: Фонд Ріната Ахметова організував розваги в дитячому містечку професій. А потім усі разом ми пішли їсти смачні млинці, а діти розповіли нам, як у їхній родині святкується Масляна. 

 

 

Зараз Жеребченки живуть у селі. Орендований ними будинок – у чудовій місцевості, біля озера та заказника. Діти навчаються дистанційно: учителі надсилають їм завдання, які треба виконати, пишуть необхідні контрольні роботи, проходять тестування, тобто вивчають усю шкільну програму, але для цього не потрібно щодня відвідувати навчальний заклад. Олена – соціальний працівник проекту «Життя триває», мета якого – адаптація переселенців до життя в селі. 

 

 

Дитячий будинок сімейного типу Олена та Андрій створили 10 років тому. Жінка на той час працювала в центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді за програмою підтримки неблагополучних сімей. Виникла ситуація, коли одну з родин не вдавалося врятувати. Дітей повинні були помістити в заклад інтернатного типу. За час роботи з ними Олена «прикипіла» душею до маленьких Джона та Бетті. Тож діти залишилися в сім’ї Жеребченків. Два роки були під опікою, а потім подружжя створило дитячий будинок сімейного типу. У родину з часом прийшли ще Ваня, Оля та Саша, а 5 років тому Олена народила донечку Лею. 

 

 

«Коли ми вибирали дітей, це був складний незрозумілий шлях, – розповідає жінка. – Зараз є такий ресурс, як портал «Сирітству – ні!». Я підтримую жінку, яка хоче взяти дитину з аутизмом. Її вона побачила в ролику на цьому сайті. Тобто зараз можна подивитися на дітей. Звичайно, нині це легший шлях, бо ти відкриваєш анкету – і бачиш. Тому цей ресурс – дуже корисний, дуже-дуже». 

 

У своїй родині батьки-вихователі не ділять дітей: це – сироти, а це наші біологічні, адже стосунки прийомності – це стосунки обіцянки. Просто одного дня вони домовилися: одне одному вони батьки й діти, що б не сталося. 

 

«Діти наші хочуть всесвітньої слави, хочуть бути відомими «ютуберами», хочуть заробляти багато грошей, брати участь у шоу та виконувати головні ролі, – ділиться мама. – Цього року старші діти планують вступати до технікумів. Бетті вибрала педагогічний напрямок, Ваня – комп’ютерний. У майбутньому вони хочуть бути фрілансерами, поєднувати життя в селі та заробіток». 

 

 

У ще мама-вихователь розповіла нам про те, яку гордість відчували Ваня та Бетті, коли заробили свої перші гроші. Бетті час від часу працювала нянею в сусідів, гляділа 2-річну дитину, а Ваня працював конюхом. Для них важливим було саме те, що їм довірити виконувати роботу, і в них вийшло! І це – ще один крок до підвищення власної самооцінки, яка дуже впливає на наші рішення. 

 

«Є таке слово «соціалізація». Воно – про все і ні про що, – говорить Олена. – У нас є приклад одного хлопчика, який працює в Польщі. Він виїжджає на заробітки, дуже самостійний, але приїжджає додому. Хоч на два тижні, але приїжджає. Ось це те, що дає сім’я. Потреба знати, що ти комусь потрібен, необхідна завжди, не залежно від того, що відбувається навколо, хворий ти чи здоровий. Оце дає родина! Це коли тобі є куди повернутися, це та підстилка, на яку ти можеш упасти. 

 

 

Проблема дітей, що виросли поза сім’єю, – нелюбов до себе, а звідси йдуть й інші проблеми: алкоголізація, наркоманія, суїцидність, асоціальна поведінка. Не можна сказати, що приречені всі, але багато з них. Хороші приклади є, та, як правило, усе складно. Чим молодшою дитина потрапляє в систему, тим з нею потім складніше. Досвід перебування в інтернатних закладах – це дуже часто травма на все життя». 

 

 

Олена має великий досвід роботи з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, бачить приклади інших родин. Нам вона розповіла, що з підлітками, які приходять у сім’ю у віці 12-15 років іноді навіть легше знайти спільну мову, ніж із дитиною перехідного віку, що жила в родині змалечку. Тож не варто боятися брати з інтернатних закладів підлітків. 

 

Усі мрії дітей із цієї сім’ї Жеребченків пов’язані з Донецьком. Особливо сумують за малою батьківщиною Ваня та Бетті, тому що вони відірвані від однокласників. Розмови про повернення, коли настане мир, часто звучать у їхньому домі. Усім нам дуже хочеться не чути більше страшних новин зі сходу, хочеться побачитися з прийомними сім’ями та дитячими будинками сімейного типу, разом із якими команда Фонду Ріната Ахметова пережила стільки різних подій. 

 

 

Поки ж ми радіємо таким от зустрічам: з млинцями й піцою, з обіймами й теплими словами, з дитячими посмішками й веселим сміхом. І дякуємо Олені та її дітям за дуже позитивний день!