Надія Лужецька: «Хлопчисько з білборда запав мені в душу»

Надія Лужецька: «Хлопчисько з білборда запав мені в душу»
05.12.2017
 
Нинішня мама-вихователька Надія Лужецька задумалася про долю чужих дітей ще у 2013 році, на Донеччині. Сьогодні в її дитячому будинку сімейного типу, який переїхав 2016-го до села Дрозди Київської області, дев’ятеро вихованців. Про пройдений шлях вона поділилася з порталом «Сирітству — ні!».
 
«У 2013 році в рідній Горлівці я побачила соціальну рекламу. З білборда на мене дивився хлопчик, і там був підпис: «Мені потрібна сім’я». Цей хлопчик запав мені в душу», — розповідає Надія Лужецька.

Так мама чотирьох синів розпочала непросту й благородну справу — створення дитячого будинку сімейного типу. Троє хлопців Надії Миронівни на той час уже виросли й випурхнули з батьківського гнізда, а четвертий, Паша, якому тоді було 16 років, плани своєї мами про усиновлення дитини повністю підтримав.

Не відкладаючи задуму в довгу скриньку, Надія написала заяву до служби в справах дітей, пройшла курси для батьків-вихователів. Слухачам цих курсів тоді запропонували стати учасниками проєкту, у рамках якого благодійники переобладнали будівлю колишньої школи Макіївки під багатоквартирний будинок. У ньому збудували сім квартир для функціонування дитячих будинків сімейного типу.

«Сім квартир, кожна площею 200 метрів, обладнані побутовою технікою і меблями, — це було шикарним подарунком для батьків-вихователів і сиріт, прийнятих у ДБСТ, — згадує Надія. — Звичайно, я погодилася на переїзд — у нас із сином був старий невеликий будиночок, куди я могла прийняти лише двох-трьох дітей. Тож восени 2013 го ми переїхали до Макіївки».

Першими Надія Миронівна прийняла до сім’ї вихованців інтернату з Харцизька: 11 річного Вітю, 14-річну Наталку та її 9-річного брата Гришу. Потім, у травні 2014 го, — ще двох дітлахів із цього самого інтернату: 9-річного Сашу та 16-річного Євгена. І з п’ятьма дітьми Надії Миронівні невдовзі знову довелося переїжджати.

«Щойно ми в новому житлі перезимували, у червні довелося їхати якнайдалі від зони бойових дій, — розповідає жінка. — Фонд Ріната Ахметова вивозив багатодітні, прийомні сім’ї та ДБСТ в літні оздоровчі комплекси на узбережжі. Два місяці ми прожили в Генічеську. Сподівалися, що до початку навчального року повернемося додому. Але повернутися на Донбас досі не вдалося. Восени Фонд перевіз наш ДБСТ разом з іншими до Бердянська, де ми жили в оздоровчому комплексі «Факел», там діти й пішли до школи. А вже з початком нового року перебралися до Київської області, де обласна служба в справах дітей пообіцяла, що переселенців розселять у будинки, спеціально обладнані для ДБСТ. Обіцянку влада виконала. Щоправда, довелося чекати на вселення дев’ять місяців. Навчальний рік діти фактично пропустили, і тепер п’ятеро з дев’яти моїх вихованців від 12 до 14 років дружно ходять у сьомий клас».

До заселення Надія Лужецька з дітьми перебувала в реабілітаційному центрі, що знаходиться в Таращі під Києвом.

«Ми жили в одній будівлі разом з іншими ДБСТ вимушених переселенок із Макіївки — Віри Росохи й Людмили Панчохи, — згадує мама-вихователька. — Кожному ДБСТ виділили по кімнаті, де ярусом поставили ліжка. Тісно, звісно, це був важкий час. Тепер ми сусідимо з Вірою і Людмилою у селі Дрозди, де нам виділили будинки, зведені завдяки програмі Євросоюзу. Оселившись уже на Київщині взимку 2016 року, Надія поповнила свій ДБСТ двома дітьми з прифронтового міста з Мар’їнського інтернату. 10-річну Карину та її 9-річного брата Сашу Надія Миронівна вивозила вже з Великої Новосілки. Хлопців на той час евакуювали з інтернату, будівля якого знаходиться на лінії вогню і вже фактично зруйнована під час бойових дій. Карина із Сашею встигли посидіти в підвалі під час обстрілів. І вчилися діти, мабуть, лише «номінально»: Саша начебто й ходив до школи, але не вмів ні читати, ні писати.

Коли ДБСТ поповнився вже третім Сашею, Надія пожартувала: «У мене три Саші! Потрібно «розбавити». І цього року взяла з інтернату в Білій Церкві 12-річного Максима, а згодом — 14-річну Аню та її 12-річного брата Едика. Тим часом один вихованець, Євген, уже виріс. Тепер він навчається в профтехучилищі, опановуючи професію плиточника, навіть встиг створити свою сім’ю.

«Наш прийомний «первісток» Вітя вже в десятому класі. Мого сина він одразу почав називати братом, разом вони ходять на секцію боротьби, — розповідає Надія Лужецька. — Мій рідний син Павло, якому вже виповнилося 20 років, навчається в технікумі, працюватиме технологом молочної продукції. Наталці виповнилося 18, вона освоює професію перукаря. Я трохи побоювалася брати на виховання підлітків, але виявилось, що це дуже зручно, коли діти близькі за віком. У чотирьох семикласників я сама уроки перевіряю та й старші допомагають, а в молодших старші перевіряють домашнє завдання».

Хорошою підказкою для Надії Миронівни, за її словами, є тренінги, організовані Фондом Ріната Ахметова в рамках програми «Сирітству — ні!»:
«Я була на тренінгу щодо роз’яснення змін у законодавстві для прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу та щодо профілактики «вигоряння» батьків-вихователів, де поділилась і своїм досвідом. Зустрічі, організовані Фондом для прийомних батьків і батьків-вихователів, дають нам таку чудову нагоду».

Рецепт рівноваги в сім’ї Надії Миронівни простий: працювати всім разом, облаштовуючи свій побут і піклуючись про хліб щоденний саме зараз. Уже сьогодні Надія Лужецька думає про майбутнє працевлаштування своїх вихованців. Мріє про створення сімейної мініпекарні.

«Усі мої діти — великі трудівники: самі прорили каналізацію до літньої кухні, збудували паркан навколо будинку, сарай для своїх велосипедів і мопедів, зробили на ділянці гойдалки! — з гордістю розповідає мама-вихователька. — А ще разом із будинком нам дісталося 30 соток землі, на яких ми посадили 70 плодових дерев, 200 кущів малини та кущів 200 смородини, полуниці, картоплю, помідори, огірки... Чого ми лише не законсервували! Зараз ми мріємо про те, що зможемо придбати духову шафу — хочемо пекти пиріжки й хліб, бо за день з’їдаємо 3–4 буханці хліба. Печемо й булочки. Усі старші це вміють, але особливо «повітряним» виходить тісто у Віті. Можливо, у нас у майбутньому відкриється сімейна пекарня».