Марія Саквук: «Промовляння ситуації в колі колег-наставників дає свої результати»

 

— Це дівчисько і відчинило для нас двері інтернату, де вихователі, відповідально піклуючись про нечисленних вихованців, не бачили сенсу в тому, щоб у дітей почали з’являтися індивідуальні наставники, тобто один старший друг, який супроводжує лише одну дитину, — згадує координаторка проєкту «Мій друг-наставник» Комісії Української греко-католицької церкви у справах сім’ї Марія Саквук, ділячись із порталом «Сирітству — ні!» досвідом просування проєкту наставництва до інтернатів. — У цій християнській установі вихователі й справді працювали з ентузіазмом, приділяючи багато уваги нечисленним вихованцям. Крім того, інтернат відвідували волонтери, які також займалися з дітьми. І директорка, вислухавши наші пропозиції, поставила зустрічне запитання: «А чи у всіх дітей з’являться наставники?» Мовляв, якщо нашим дітям приносять подарунки, то відразу всім і однакові. 

Ми зізналися, що одночасно надати наставників усім 30 вихованцям ми не в змозі: координаторам проєкту потрібно знайти й підготувати людину, яка хоче та може стати індивідуальним другом однієї дитини. І цей супровід, як і дружба між людьми, може тривати все життя. І не всі дітки, можливо, одразу захочуть, щоб у них з’явилися наставники. Але варто із чогось почати, щоб можна було переконатись у необхідності й перевагах такої форми роботи з дітьми... Наша зустріч відбувалася ще до того, як Закон України про наставництво набрав чинності, тобто директорка мала право нам відмовити. І вона відмовила.

Наша група «парламентарів», яка проводила переговори, попрямувала додому, залишивши директорці установи свої контакти й матеріали, в яких розповідалося про суть нашої програми. Дорогою на автобусну зупинку ми аналізували нашу бесіду, розмірковуючи про те, чому нам не вдалося переконати керівницю в доцільності нашої роботи в інтернаті.

І раптом, поки ми чекали на транспорт, пролунав дзвінок. «Давайте все ж таки почнемо співпрацю», — сказала директорка, зізнавшись, що змінила свою думку після того, як одна з вихованок, яка мимоволі чула наші переговори, запитала: «А цей друг-наставник буде приходити тільки до мене?» Дівчинка сказала, що хотіла б мати такого старшого друга. Слова цієї дитини змусили керівницю замислитися та змінити своє рішення.

— З набранням чинності Закону про наставництво в просуванні проєкту тепер уже немає жодних проблем? Які, на вашу думку, головні складові для впровадження наставництва в систему інтернатів? 

— Так, закон відчинив для нас двері інтернатів: керівник установи, де виховуються діти, позбавлені батьківського піклування, не може заборонити наставникові працювати з вихованцем. Однак, якщо керівник інтернату не розуміє сенсу цього проєкту й не бачить його переваг, то може створювати перешкоди в роботі: під будь-яким приводом не давати наставникам знайомитися з дітьми. Ми таке проходили: то «в нас карантин», то «ми на шефів чекаємо — концерт готуємо». Мовляв, приходьте завтра. Тому необхідно переконувати керівників у перевагах індивідуального супроводу дитини одним «постійним другом» — наставником. Очевидно, що легше працювати в установі, де налагоджений контакт і з керівництвом, і з педагогічним колективом.

Важливою є і підтримка соціального працівника місцевої служби в справах дітей. Наведу такий приклад. Коли наша команда розпочинала свою роботу у Львові, тодішній керівник міської служби в справах, переконавшись у користі такого почину, нас підтримав: він сам спілкувався з керівниками інтернатних установ, до яких прямували наші координатори, розповідав їм про переваги індивідуальної форми роботи з вихованцями інтернатів. Така підтримка, безумовно, значно полегшувала наш шлях до співпраці з керівництвом установ, де ми планували створювати пари: наставник + дитина.

Важливо, щоб сама дитина теж прагнула того, щоб у неї був наставник. А таке бажання в неї може виникнути, лише якщо вона почує чи побачить, що це таке. Якщо в інтернаті розпочали роботу хоча б кілька наставників і їм вдалося налагодити контакт із дітьми, яких вони супроводжують, тоді перед очима в товаришів тих дітей, які вже мають наставників, з’являється живий наочний приклад. Тому деякі наставники, які починали з того, що відвідували ці інтернати як команда волонтерів, які проводили для дітей свята й майстер-класи, обирають час для зустрічей зі своїми молодшими друзями таким чином, щоб відвідати інтернат разом зі своїми товаришами з волонтерської роботи, які також стали наставниками. Це, до речі, зручно для живого обміну практичним досвідом.

— Як це працює? І скільки зустрічей координатори проводять з наставниками, які вже працюють?

— Один наставник поскаржився своїм колегам, що за рік не помітив позитивних змін у поведінці й розвитку дитини, не помітив із боку школярки зацікавленості в спільній роботі. Але інші наставники, які супроводжували інших дітей у цьому ж інтернаті, його переконали. Вони почали говорити йому про те, що коли вони приходять в інтернат до своїх дітей, то його підопічна запитує про нього, тобто вона чекає на ці зустрічі. Вона почала частіше посміхатися та без проблем іде на контакт з іншими дорослими людьми, тобто дитина навчилася комунікувати із зовнішнім світом — користь від супроводу очевидна. Діти також підтвердили слова своїх наставників. Настрій у людини, яка не змогла помітити результат самостійно, звичайно, змінився.

Наставник може зв’язатися з координатором по телефону для оперативної консультації. А зустрічі координаторів із наставниками в нас відбуваються один-два рази на місяць. І спілкуючись не лише з координатором, а й між собою, наставники діляться своїми досвідом, спостереженнями й напрацюваннями. Це також дає свій результат.

Завдяки такому спілкуванню нам вдалося вберегти одну наставницю, яка зовсім недовгий час була знайома з підопічною дівчинкою, від помилки. Вона вирішила, що вже готова до того, щоб узяти дівчинку з інтернату на прогулянку чи до себе в гості. Координаторка ж переконувала її, що вона ще недостатньо знає цю дитину, але нестиме відповідальність за неї, зокрема перед директором інтернату. Наставниця була непохитна: мовляв, я вмію ладити з дітьми й дитина до мене добре ставиться, обіцяє слухатися. Тоді інша наставниця розповіла про власний досвід, який вона пережила в результаті такого скоростиглого рішення. Вона також взяла дівчинку, з якою вони були мало знайомі, із собою в театр, і, коли вони їхали в маршрутці, дитина несподівано попросила водія зупинитися, вистрибнула із салону й утекла. Наставниця не могла її наздогнати й потім насилу розшукала та повернула в інтернат. Звісно, жінка пережила сильний стрес. Та й сам факт затьмарив її стосунки з дитиною, з якою вона лише почала будувати довіру. Її розповідь охолодила запал наставниці-початківиці.

Був і такий випадок, коли наставниця теж поскаржилася на те, що не помічає результату й зацікавленості дівчинки в спілкуванні з нею. Дитина поїхала на літнє оздоровлення разом з усім інтернатом і три місяці не телефонувала. Ми порадили все ж таки зателефонувати педагогам або зустрітися з дівчинкою після її повернення в інтернат і з’ясувати, у чому справа. Вона так і зробила. І на наступній зустрічі повідомила, що ситуація зовсім не така, як їй здавалося. Дівчинка банально втратила телефон, номери напам’ять, звичайно, не знала, а своїх вихователів попросити не додумалася. Зустрічі з наставницею вона була рада, ділилася з нею враженнями від літнього відпочинку й будувала плани на майбутнє.

Промовляння ситуації в колі колег дає свої результати.

— Як ви розпочинали роботу з впровадження проєкту наставництва? Скільки пар вдалося створити вашій організації?

— 11 років тому зібралася група людей, які, як і я, створювали прийомні сім’ї або ж усиновлювали дітей та потребували певної міри соціального супроводу або просто порад із питань, що виникають у них час від часу. І я як голова Комісії Української греко-католицької церкви у справах сім’ї почала допомагати їм. І вже тоді, спостерігаючи, як ті, хто планує усиновити дитину або створити прийомну сім’ю, намагаються взяти дітей молодшого віку (до 2–3 років), я запитала себе: «А як бути тим дітям, що старші? Їх так ніхто й не взяв у сім’ю. А тим, хто вже готується до виходу з інтернату? Адже їм теж потрібна поруч доросла людина, яка допоможе й підкаже, дітям теж потрібен був супровід дорослого».

Познайомившись із Надією Кондратюк, яка потім стала координаторкою в проєкті «Одна надія», я побувала на конференції, організованій координаторами цього проєкту, де розповідалося про переваги наставництва. Незабаром ми стали партнерами щодо впровадження наставництва в інтернатах. Наразі створено вже понад 50 пар у Львові та Львівській області, а також в Івано-Франківській та Тернопільській областях.

Спочатку ми пропонували наставників лише дітям-сиротам, але незабаром побачили, що і діти, що перебувають в інтернаті без вилучення зі своєї біологічної сім’ї, яка перебуває в складних життєвих обставинах, теж часто потребують наставників. Це відбувається з різних причин. Тому ми почали пропонувати наставників і таким підліткам.

— Люди активно цікавляться можливістю стати наставниками? 

— Так. Можу сказати, що це «заразливо»: трапляється, що чоловік наставниці «підмінює дружину», яка, наприклад, виношує дитину, а потім і сам проходить тренінги, стає наставником. Є в нас і «сімейний підряд», коли подружжя супроводжують по одній дитині. При цьому в їхніх сім’ях є власні діти. Деякі так прив’язуються до підлітків, яких супроводжують, що на сімейній нараді приймають рішення взяти сироту у свою сім’ю: усиновити або поповнити свою прийомну сім’ю.

Буває, що людина приходить до наставництва через емоційний порив. Одна жінка — журналістка й мати двох дітей — не замислювалася про роль наставниці, але, побувавши в інтернаті з волонтерами, почала спілкуватися з однією вихованкою, яка мріє присвятити себе музиці. Вирішивши допомогти дівчинці, волонтерка записала її до музичної школи, почала запрошувати до себе додому. Так і стала наставницею, а тепер думає про те, щоб взяти дівчинку у свою сім’ю. Вона побачила, що й сама сирота після перебування в неї в гостях неохоче повертається в інтернат, і рідні діти прив’язалися до своєї сестрички й плачуть, коли вона йде.

— Якими позитивними результатами, досягнутими в супроводі підлітків, ви могли б поділитися?

— До одного інтернату, директор якого в продуктивність роботи наставників не вірив, прийшло подружжя, яке пройшло тренінги, і запропонувало свій супровід, сказавши, що вони готові познайомитися з сиротами, поспілкуватися та утворити дві пари, як ми це називаємо на своїй професійній мові, — «дитина — наставник». Директор сказав, що дасть їм найскладніших дітей. І ось якщо вони впораються з ними, тоді він відчинить двері інтернату й для інших наставників.

Чоловікові дістався хлопчик дев’яти років із дуже складним характером: він утікав зі школи, пропускав уроки, не чув дорослих зовсім. Наставник працював із ним три роки. Тільки через рік хлопчик зміг зрозуміти, як йому засвоїти таблицю множення, потім почав підкорятися вимогам старших. І у 12-річному віці його усиновила сім’я, яка побачила його анкету в базі даних для усиновлювачів. Координаторка, яка працювала із цим наставником, упевнена, що саме завдяки роботі наставника хлопчик змінився і з цієї причини усиновлювачам під час першого знайомства вже не так складно було встановити контакт із дитиною та ухвалити остаточне рішення про її усиновлення.

Я вважаю високою оцінкою нашої роботи слова директорки одного інтернату, яка також спочатку не вірила в ефективність наставництва, але потім, спостерігаючи за дітьми, у яких з’явилися наставники, зізналася координатору проєкту в цьому місті: «Наставництво — це добрий почин. Я бачу, як змінилися діти».