Контакт з першого погляду

Кияни Наталя з Вадимом завжди мріяли про великий будинок і купу дітей. Будинок вони вже добудовують. Купи дітей поки що немає. Але початок купи уже є – маленька Наталочка, яку пара всиновила півроку тому.

«Думки про усиновлення з’явились у мене кілька років тому, – розповідає Наталя. – Звідки вони до мене прийшли – не можу сказати. Але тоді це були такі собі розмірковування романтичного характеру: я думала про усиновлення як про якийсь героїчний вчинок. Але після того, як померла моя маленька донечка, я зрозуміла для себе, що усиновлення – це просто спосіб отримати дитину.

Спочатку чоловік був категорично проти. Він не хотів на цю тему навіть говорити зі мною. Але через деякий час він сам прийшов до цього рішення. Підійшов якось до мене і каже: «Давай шукати дитину».
 

Наталя з Вадимом побачили фотографію трирічної Наталочки зі Сваляви на сайті Фонду «Розвиток України». Одного погляду на фото було досить, аби відчути: це – їхня дитина. Аж тут виявилось, що є ще одна пара усиновлювачів, які їдуть в Сваляву знайомитись з Наталочкою. Але у тої пари не склалося: дівчинка не пішла з ними на контакт – просто втекла.

«Тому я дуже переживала, що з нами теж може подібне трапитись, – продовжує Наталя. – Пам’ятаю нашу першу зустріч: захожу до діток у групу, а вони якраз на горщиках сидять. Підхожу до Наталочки, простягаю їй руку, вона дивиться мені в очі…пауза…і простягає ручку назустріч. Контакт відбувся.

Коли через тиждень ми знову приїхали до дівчинки, вона не захотіла до нас вийти. Як з’ясувалось, вона на нас образилась. Їй ніхто не пояснив, що ми повернемось. Взагалі вона

була дуже образлива. Поки ми оформляли документи, я місяць жила у Сваляві – щоб бути ближче до донечки. Якось вирішила поїхати на екскурсію. Пояснюю їй на пальцях, що скоро повернусь (дитина на той момент знала три слова – «м’ячик», «коник» і «добрий день»). Ввечері прихожу до неї, а вона всім своїм виглядом мені дає зрозуміти, що їй моя відсутність дуже не сподобалась.

Забирали ми її на машині. В дорозі Наталочка заснула, й у нас одразу в голові виникло сто запитань: що робити, коли вона прокинеться? Коли її годувати? Чим? Ну й таке інше…

Але якось все само собою з’ясувалося. Ми одразу поїхали до бабусі з дідусем у Хмельницьку область. Вони, до речі, до нашої ідеї всиновити дитину поставилися цілком адекватно. Підтримували весь час. Вони якось одразу прийняли Наталочку в серце, при чому навіть ще до того, як вони її побачили.
 

Щодо адаптації, то вона швидше була у мене, аніж у Наталки. Вона досить вередлива у нас і не завжди мене слухається. І мені якось дивно: як ця малеча може мене – таку дорослу і розумну – не слухатися? Я з нею досить сувора. Тому мама у нас монстр, який все забороняє, а тато – найкращий у світі, бо він дозволяє все! Він вважає, що нашу Наталку не треба виховувати взагалі, бо вона й так – золото.

А так, у нас все добре. Ми вже вчимо літери – половину знаємо по справжньому, а іншу половину за назвами: і – «іграшка», ц – цукерка». (І це враховуючи те, що півроку тому, дитина знала тільки три слова). Наталочка дуже хоче в дитсадок – всі розмови тільки про це: «хочу в дитсадок, буду там книжки купляти».

Думаємо з чоловіком ще про діток. Подумки спинились на трьох…»