Інна: «Якби ми здалися, то ніколи не знайшли нашу Леру»

Місяць тому на офіційну сторінку «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова у мережі Facebook прийшло звернення від однієї з постійних користувачів порталу: «Нарешті вирішила написати та розповісти свою історію... Кожна родина, коли приймає рішення взяти дитину в сім’ю, проходить довгий шлях від докорів і сумнівів до переконань і дій». 

 

Наші спеціалісти відразу пригадали історію Інни та Романа, які всиновлювали братика та сестричку, чиї анкети були на порталі «Сирітству – ні!». Але з тексту повідомлення стало зрозуміло: цих дітей їм не вдалося забрати у сім’ю. Спеціалісти програми розпитали жінку, що саме сталося. Подружжя з Києва поділилися з читачами порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова своєю драматичною історією, яка все ж завершилася щасливо. 

 

 

– На момент, коли ми з чоловіком задумалися про усиновлення, у нас вже був син Андрій, йому 7 років. Ми хотіли ще одну дитину, і для нас було неважливо: біологічна чи усиновлена. Ми з Ромою не планували когось конкретного, лише за віком до 4–5 років меншого братика або сестричку для сина, – розповідає Інна. 

 

До такого серйозного кроку у житті подружжя спонукали реальні історії життя сімей, які розміщені на порталі «Сирітству – ні!» Історії людей, які прийняли дітей у своє серце та подарували батьківську любов і турботу, вселили віру та надали хоробрості Інні та Роману.  

 

– Ми з чоловіком стали на облік кандидатів в усиновителі, та в нашому районі таких маленьких дітей не знайшлося. Переглядали різні ресурси. Зокрема і портал «Сирітству – ні!», де натрапили на анкети Міші та Ангеліни, – розповідає Інна. – Зателефонували спеціалістам обласної служби у справах дітей. Згодом ми поїхали на знайомство у заклад, контакт з дітьми відбувся. 

 

Після знайомства подружжя відвідувало дітей у закладі у вихідні, справа йшла до суду. Та Інну і Романа чекав несподіваний перебіг подій. 

 

– Ми стикнулися з нелюдським відношенням працівників закладу, де перебували діти. Нам з чоловіком дорікнули, що ми маємо систематично відвідувати Мішу та Ангеліну не лише у вихідні дні. Той факт, що між нами та закладом понад 500 км і є ще робота, на яку теж треба ходити, нікого не хвилював. Можливо, нас просто не сприймали серйозно, – згадує Інна. – Ми подали документи до суду на усиновлення, а інтернатний заклад написав відмову, аргументувавши тим, що ми не готові. Згодом нам почали телефонувати спеціалісти районної служби у справах дітей з проханням відмовитися від братика й сестрички, називаючи усілякі причини. 

 

Виснажені та шоковані від дебатів з районною службою та працівниками закладу, Інна і Роман більше не могли продовжувати безглузду боротьбу, адже було ясно: дітей їм нізащо не віддадуть. 

 

– Протягом півроку ми не могли оговтатися від пережитого. Тема усиновлення була закрита на тривалий час, – згадує жінка. 

 

Але пригоди сім’ї лише розпочалися. 

 

– Бажання мати ще одну дитинку було сильнішим. Трохи відійшовши від попереднього гіркого досвіду, ми знову повернулися до цієї теми. Залишилися документи, які нам не повернули із суду, і потрібно було повторно робити висновок-оригінал. Знову звернулися до своєї служби. Там спеціалісти поцікавилися, чому не вдалося усиновити дітей, а також повідомили нам про появу двомісячного хлопчика. Ми з чоловіком знову засяяли. Усе обдумали, вирішили, що так навіть краще – зовсім малюк. Дитина матиме менше психологічних травм, – каже Інна. 

 

Подружжя вирушило у заклад, де перебувала дитина. Після першої зустрічі Інна та Роман навідували хлопчика майже щодня, навіть між перервами на роботі протягом двох тижнів. 

 

– Нам зателефонувала спеціаліст служби і повідомила, що у нашого хлопчика є ще п’ятирічний братик, який живе у сім’ї, а усиновлення можливе лише двох. І знову почалися відмови служб. Знову шок, – розповідає жінка.  

 

Та їхнє щастя чекало майбутніх маму й тата в іншій області. На початку літа, переглядаючи анкети дітей на порталі, Інна звернула увагу на анкету білявенької дівчинки на ім’я Софійка та запропонувала чоловікові з’їздити на знайомство. Дитина перебувала в одному з інтернатних закладів Чернігівської області. 

 

– Я сказала Ромі: «Наша – значить наша. Ні – то все! Припинимо пошук». Ми зателефонували спеціалістам служби, розповіли свою історію на що представник служби відповів, щоб ми не хвилювалися, і запевнив, що цього разу усе буде добре, – згадує Інна. 

 

По приїзді до Чернігівської служби у справах дітей подружжя ознайомилося з особовою справою дівчинки, потім спеціаліст додав: нещодавно з’явилася інформація про ще одну дитину, яка підлягає усиновленню. Запропонував кандидатам ознайомитися та поглянути і на неї. 

 

 

– Як тільки ми побачили дитину на фото, я одразу констатувала: «Рома, ми їдемо до неї!» Ми поїхали на знайомство у Прилуки. Все було зовсім інакше, аніж у попередніх двох спробах. Нас привітно зустріли працівники закладу, де перебувала наша Лерочка. Коли ми вперше її побачили, дитина була малесенька, мала хлопчачу зачіску, худесенька та зніяковіла. Взяли її на ручки – крихітка пригорнулася так, що була схожа на маленький клубочок щастя. Швидко знайшли спільну мову. Згодом стали навідуватися до дитини, гуляти, спілкуватися з крихіткою, – жінка схвильовано згадує першу зустріч з майбутньою донечкою. Здавалося, що сама доля випробувала сім’ю, аби подарувати справжнє щастя. 

 

– Процес усиновлення пройшов з Божою поміччю. Нам сприяли усі, хто був залучений до процесу усиновлення. Після подання документів до суду справа вирішилася за два тижні. Найдовший час, що довелося чекати, – це 30 днів, для набуття рішення законної сили, – пояснює Інна. 

 

 

– Коли ми забрали Лерочку додому, вона майже не говорила і болісно все сприймала, реагуючи плачем. За три місяці перебування у сім’ї сталися кардинальні зміни. Зараз донечка з’єднує слова – і виходять маленькі речення, з маленької плакси перетворилася на справжню веселунку. Стала впевненіша, вільніша, жвава. Обожнює красиві речі. Як купуємо їй обручі та різноманітні дитячі прикраси, відразу вбирає себе та біжить до дзеркала насолоджуватися своєю зовнішністю. Страшенно любить книжки. Ще коли навідували донечку у закладі, помітили її хист до літератури. Може годинами сидіти та гортати сторінки з картинками. Одне із улюблених занять – також малювання. Окрема розповідь про танці. Намагається повторювати танцювальні рухи за дівчатами у кліпі і часто кличе мене подивитися, як у неї виходить, – захоплено про доньку розповідає Інна. 

 

Усі рідні та близькі підтримували сім’ю. Готувати сина до появи сестрички чи братика Інна розпочала заздалегідь – розповідала хлопчику про життя дітей в інтернатних закладах. Зараз Андрій із сестричкою залюбки разом граються. 

 

 

– Одного разу, коли сина збентежило, що Лера плакала, я запропонувала йому (звісно, жартома) повернути сестричку до закладу. Андрій миттєво відреагував: «Ні, вона ж уже наша!» Я була рада, син розмірковує по-дорослому, – ділиться жінка. 

 

Підтримувала рішення дітей і мама Інни. Виявилося, що у свій час жінка дуже хотіла взяти під опіку дітей родичів, які жили не зовсім благополучно. Та тоді бажання жінки не підтримали її рідні.

 

– Мама пишалася нами і тоді ще сказала мені: «Я це не зробила, то ви здійсните мою мрію!» – згадує Інна. – Я згодом якось сказала Ромі, що все мало бути так, аби ми знайшли нашу Леру. 

 

Нині щасливе подружжя виховує двох діточок, яких люблять однаково сильно. Інна наразі перебуває у декретній відпустці, присвячуючи весь вільний час дітям. 

 

 

– Ми побажали б майбутнім усиновителям не здаватися та пам’ятати головне: усі діти різні. Які вони в інтернатних закладах і якими згодом стають у родині – це небо і земля, абсолютно різні діти. Жодні діагнози не страшні. Так, у нас абсолютно здорова дитина. Та якби ми здалися, то ніколи не знайшли нашу Леру.