Імунітет проти негативу

Природне бажання майбутніх батьків-усиновителів – взяти у свою сім’ю маленьких дошкільняток. Проте, більшість дітей, які виховуються у сиротинцях – старше десяти років. Як не прикро, та їх шанси знайти сім’ю зменшуються з кожним наступним роком. Страшно і те, що це усвідомлюють самі діти. Вони навчились не виказувати своїх переживань, приховувати свій біль, але від цього їм не легше.

«Прикро, що не так багато людей, як того хотілося б, готові взяти у родину дітей підліткового віку. Якби майбутні батьки мали можливість поспілкуватися з цими дітьми, то переконалися б, що вони трохи наївні, іноді мовчазні, іноді непосидючі, але чудові! За родом діяльності мені пощастило познайомитись і потоваришувати з ними», – розповідає Юлія, волонтер в інтернатних закладах.

Юрист за фахом, а за покликом душі – вчитель, вона вже кілька років поспіль допомагає підліткам визначитись з майбутньою професією, навчає їх знати й захищати свої права, вчитися самостійно розв’язувати проблеми, а не чекати сторонньої допомоги. Після закінчення інституту Юля викладала право у старших класах, тому співпрацювати зі старшокласниками їй було звичніше.

У сиротинцях, розрахованих на велику кількість дітей, або дітей з особливими потребами, волонтерська робота незамінна, тому тут поруч з дітьми вона відчуває себе потрібною.

«Вихованців інтернатів часто називають «складними дітьми». В такому разі я пропоную людям поставити себе на їхнє місце. Якщо б нас покинули у ранньому віці батьки, а потім ще й обмежили від суспільства, як би ми почувались? Зростаючи в інтернатній системі, дітям немає на кого рівнятися, є лише комплекси, почуття вини, приниження. З таким багажем складно дивитися на майбутнє з оптимізмом», – ділиться спостереженнями Юля.

Але волонтерка впевнена, що ситуація протилежно змінюється, коли у дитини зявляється рідна людина. За її словами часто доводилось бачити таку картину: на сто вихованців закладу, лише 15 мають статус сиріт. Переважна кількість дітей тут мешкають за заявою батьків через матеріальні складнощі. Шукати родичів чи прийомні сім’ї своїм підопічним у працівників інтернатів немає мотивації. Тоді Юлія подумала, що це можуть робити волонтери. І для початку сама оформила опіку над одним зі своїх підшефних.

З Ігорем вони потоваришували швидко. Познайомились у лікарні, коли Юля доглядала за прооперованими дітьми. Ігоря ніхто не відвідував, бо він не бачив нікого з рідних вже  давно. Сім років хлопець мешкав в інтернаті і жодного разу його ніхто не відвідував! Де його рідні, він навіть не уявляв. Юля відчула, як сильно Ігор потребував родини, але ж… п’ятнадцятирічних підлітків не часто забирають у сім’ю. У Юлії на це була інша думка. Вона порадилась із мамою та чоловіком і вже скоро вони допомагали їй збирати документи на оформлення опіки. Скоро рік як Ігор мешкає у дружній сім’ї!

«Раніше я навіть не думала, що зможу взяти у сім’ю когось із своїх підшефних, – каже Юля, – Я працюю з підлітками, а вони не схильні комусь довіряти. Цим дітям довелось зазнати страшних речей у житті, але ніхто не лікує їхні душевні травми  – у деяких інтернатних закладах не то що психологи не працюють, навіть педагогів немає. Мені пощастило, що у Ігоря є якийсь захисний імунітет на всю цю інтернатну систему. Він не втратив щирості, здатності радіти життю, бажання вчитися. Сучасні діти набагато розумніші за нас».

Юля влаштувалася на неповний робочий день, щоб більше часу проводити з сином. Спочатку Ігоря не навантажувала великим обсягом навчання. Хлопцеві потрібен час, щоб відчути, що таке сім’я, сімейні обов’язки і сімейний відпочинок, знайти нових друзів, насолодитися можливістю самостійно розпоряджатися вільним часом і робити те, до чого душа тяжіє. Найбільше йому подобається розбиратися в механіці авто разом з татом та ганяти на велосипеді.

Знайшовши нову сім’ю і дім, Ігор не забуває своїх друзів по інтернату. Разом з Юлею він їздить до них за сотню кілометрів від міста. Хлопці разом готуються до вступу в технікум.

Юля ж не втомлюється розповідати всім знайомим, які чудові діти чекають на свою сім’ю. За останні пів року троє дівчат, завдяки її сприянню знайшли сім’ї. Уявіть, що три дитячі долі врятовано тільки завдяки небайдужості однієї людини! Та Юля скромно каже, що не бачить у цьому своєї заслуги. А всім, хто тільки вагається над рішенням подарувати сім’ю дитині з дитячого закладу, вона радить не боятися спілкуватися з дітьми, вони самі підкажуть вірне рішення, головне – довіряти їм і звичайно, любити їх.