Чому усиновлювачам потрібні курси? Говоримо з Вікторією Ейдеміллер — сімейною медіаторкою і психотерапевтинею

Усиновлення справедливо вважається пріоритетною формою сімейного влаштування дітей-сиріт. Адже лише усиновлення офіційно прирівнюється до народження дитини.

Для усиновлювачів відповідальність величезна. Але водночас законодавство не передбачає для них обов’язкову підготовку. Не останню роль у цьому відіграла таємниця усиновлення. І якщо прийомні батьки, опікуни, батьки-вихователі ДБСТ обов’язково проходять курси, то усиновлювачі навчаються за бажанням.

Водночас усиновителі не знають, у яких умовах жила перші місяці життя дитина, які чула звуки, було їй тепло чи холодно, що вона їла, як спала… І додаткові знання про поведінку діток, які втратили батьків, усе ж таки не будуть зайвими людям, що бажають подарувати таким дітям любов і сім’ю.

Історія, яку нам розповіла одна прийомна мама, рідкісна у своєму роді. Але згадати її варто, щоб вона більше ніколи не повторилася. Хлопчика в три роки покинула біологічна мати. Він пам’ятає той момент, коли вона відвела його до дитячого будинку. Там дитина прожила рік, а потім її усиновили.

Якщо з татом малюк поводився ідеально, то мамі вимотував нерви... Розмовами, вихованням нічого не можливо було виправити — у хлопчика була травма, з якою треба було б працювати психотерапевту. Але усиновлювачі не звернулися по допомогу — як кажуть, вигоріли самі й завдали дитині ще однієї травми.

У 8 років хлопчик знову опинився в дитячому будинку.

Ще через рік хлопчика забрала хороша сім’я, яка мала успішний досвід виховання прийомних дітей. Але історія повторилася: з татом були нормальні стосунки, а з мамою — крижані. Прийомна мама все ж таки звернулася по допомогу. Зараз із сім’єю працюють психолог і психіатр.

Але цих особистих трагедій можна було б уникнути, якби батьки вчасно звернулися за порадами до фахівців.

На жаль, часто батьки навіть не знають, куди й до кого звертатися.

Єдиний Центр в Україні, який працює саме з усиновлювачами, знаходиться в Києві. Ми попросили Вікторію Ейдеміллер — директорку Міського центру дитини й маму двох дітей (біологічної та прийомної) — розповісти про роботу Центру.
— Вікторіє, розкажіть, які завдання стоять перед співробітниками Центру?

— Наше завдання — надавати психологічну допомогу й підтримку дітям і сім’ям, які перебувають під опікою Служби в справах дітей: це діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти в сімейних формах виховання, діти в сім’ях, які опинилися в складних життєвих обставинах. Головна відмінність цього Центру від подібних установ — навчання і підтримка усиновлювачів.

— Як вам вдалося організувати підготовку усиновлювачів, адже законодавством це не передбачено?

— Функції навчання прийомних батьків, опікунів і батьків-вихователів ДБСТ покладено державою на центри соціальних служб у справах сім’ї, дітей та молоді. Усиновлювачі туди звертаються нечасто (зокрема, і через таємниці усиновлення — прим. ред.).

У 2014 році на замовлення Фонду «Розвиток України» Ріната Ахметова й Департаменту з усиновлення Міністерства соціальної політики командою тренерів було розроблено програму підготовки кандидатів в усиновлювачі. Протягом 2015 року в рамках експерименту відбувалася апробація зазначеної програми в Києві на базі Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й Міського центру дитини. Оскільки експеримент пройшов успішно, мають запровадити відповідні зміни до законодавства України. Програму вже подано на розгляд Мінсоцполітики, але такі зміни не відбуваються за один день.

Поки що на підставі договору про співпрацю було ухвалено рішення, що тренінг суто для кандидатів на усиновлення буде проводитися на базі Міського центру дитини, а підготовки опікунів, прийомних батьків і батьків-вихователів для ДБСТ — на базі Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

— Із чого розпочинається навчання кандидатів на усиновлення?

— Починаємо з індивідуальних зустрічей і консультацій психолога з парами, які хочуть усиновити дитину. Потім вони йдуть на тренінг для усиновителів, і після того як вони отримають підтвердження від служби у справах дітей, що можуть усиновити дитину, починається етап пошуку дитини. Якщо це на території Києва, то для супроводу на цьому етапі кандидати на усиновлення можуть залучати психолога з Міського центру дитини. Це суто психологічна підтримка батьків у процесі взаємодобору.

Після усиновлення, якщо необхідно, сім’я знову приходить для індивідуальної консультації психолога вже з дитиною. Також ми проводимо щомісячні групи взаємодопомоги для батьків-усиновлювачів, опікунів, прийомних батьків.

— Що це за групи зустрічей?

— Група взаємодопомоги — це взаємопідтримка батьків, що постійно діє, зустрічі мають неформальний характер. Батьки обирають тему для спілкування, а моя роль — фасилітація процесу, тобто напрямок спілкування та відповіді на їхні запитання, якщо є потреба. Можна приходити з дітьми, з ними працює психолог в окремій кімнаті.

Коли батьки приходять до усиновлення, то, звичайно ж, жодних проблем у них немає. Або проблеми такого характеру: не дають дітей, приховують від них дітей тощо. З урахуванням того, що в нас більшість сімейних пар хочуть здорових діток до 5 років, їм справді доводиться чекати досить довго.

А після усиновлення часто буває так, що прийомна дитина, приходячи в сім’ю, всіляко шкодить біологічній дитині. Звичайно ж, у батьків виникають запитання: як поводитися, щоб не нашкодити і біологічній дитині, і усиновленій?

Також є багато запитань, пов’язаних із рівнем розвитку прийомної дитини. Батьки потребують консультації, як допомогти дитині, куди звернутися, і наше завдання — продіагностувати рівень розвитку дитини й дати необхідні рекомендації. Якщо потрібна терапія, ми маємо психотерапевта, який проводить таку роботу.

Також проблема, з якою приходять батьки, — це навчання дітей. «Нас у школі мало не виключають: і поведінка, і навчання складне. Але переважно все-таки проблеми з поведінкою, а не навчанням. Тоді ми знову проводимо психологічну діагностику дитини — шукаємо причину складної поведінки».

Якщо батьки адекватно реагують на проблеми в навчанні дитини, то можуть виникати проблеми у відносинах з учителем. Допомога батькам полягає в зміні їх сприйняття, ставлення до проблеми, навіть їх поведінки в якомусь сенсі, коли йдеться про те, що потрібно відстоювати інтереси своєї дитини, бути її адвокатом, захисником у дитячому садку, у школі, а не слухати, що тобі «вішають на вуха» вихователі й учителі.

Ще батьки можуть стикатися з труднощами поведінки й комунікації у самій сім’ї. Навіть коли дитина вже давно живе з вами, у підлітковому віці може проявитися все, що не проявилося до цього. Крайні моменти — це вихід із дому, зловживання алкоголем чи психоактивними речовинами. З нашого боку, важливо надати підтримку батькам, щоб вони мали сили витримати складні прояви поведінки дитини.

— Ви вже не перший рік працюєте з усиновлювачами. На вашу думку, чи розвивається культура усиновлення, чи стала ця тема більш відкритою, обговорюваною?

— У нас спеціально розроблено окрему тему в тренінгу для кандидатів в усиновлювачі — «Таємниця усиновлення». Ми пояснюємо й програємо ситуації, які допомагають зрозуміти, у якому віці, у якій формі треба говорити дитині про усиновлення. У принципі, зміни є. За останні 2 роки ми не мали жодного випадку імітації вагітності. Більшість батьків налаштовані говорити правду дитині про усиновлення, але просто не знають, як це зробити.

Часто разом з усиновлювачами маленьких діток ми вигадуємо казку про усиновлення і готуємо малюка до сприйняття новини.

— Як ви займаєтеся з дітьми?

— Робота з усиновленою дитиною — це тривалий процес. Зараз ми працюємо з дітками, які живуть у сім’ях десь уже 4–6 років. У сім’ю вони були влаштовані у віці 1–2 роки, і зараз у них у всіх психосоматичні прояви — тики (мимовільні мімічні рухи обличчя). У цій ситуації вони не органічного, а симптоматичного характеру. Це може бути нав’язливе облизування губ, гримаси обличчя, які дитина не контролює, посмикування повік, куточків рота. Дуже добре таким дітям допомагає піщана терапія. Через 4–6 місяців ми спостерігаємо позитивну динаміку: тики зменшуються або зовсім зникають.

На жаль, не можна дати гарантії, що ці прояви не з’являться знову. Тому що мімічні тики — це робота з тим, що дитина пережила в ранній період свого розвитку, коли вона нікому не могла сказати про свій біль та інші сильні емоції. Будь-яка сильна стресова ситуація може знову спровокувати подібні прояви. 

— Чи потрібна організація таких центрів по всій Україні?

— Вона просто необхідна. На рівні Києва ми надаємо певну підтримку сім’ям, які виховують усиновлених дітей. Водночас наш Центр відомий по всій Україні, усі говорять про необхідність такого центру, але не у всіх є фінансування. Тому що це місцевий бюджет і не кожна область чи місто готові виділити гроші на такий Центр. До нас приїжджають із Тернополя, зі Львова. Ми супроводжуємо дітей, які влаштовані в сім’ї з інших міст. Спілкуємось по скайпу. Тому хто знає про нас, ті звертаються.

Деталізувати всі питання, з якими стикаються батьки, напевно, буде не зовсім коректно, оскільки важливо розуміти всю історію сім’ї та дитини. Батькам важливо знати, куди можна звернутись. Те, що вони можуть прочитати в Інтернеті, — це одне, а коли вони працюють із фахівцем, вони не просто отримують необхідну інформацію, а самі мають можливість виговоритися і звільнитися від сильних емоцій. Це те, що нікому — ні подружці, ні сусідці — не підеш і не розкажеш. Відповідно робота з психологом корисна тим, що людину вислухають, зрозуміють і їй скажуть, що це все нормально, «ти не збожеволів», і при цьому будуть надані рекомендації.

Тому я вважаю, що такі центри необхідні, за допомогою якої державної структури центр буде створений — служби в справах дітей, центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, громадської організації — це вирішувати місцевій владі й фахівцям, які працюють із усиновлювачами.