ЯК БАТЬКИ ВГАНЯЮТЬ ДИТИНУ В СТРЕС

Щоб увігнати дитину в стрес, не обов’язково на неї кричати. Є безліч інших способів змусити її відчувати страх, сором, біль, каяття. Що багато батьків (свідомо чи ні) роблять.

Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують батькам, усиновлювачам, опікунам і прийомним батькам дізнатися думку психолога Людмили Петрановської про те, як батьки ненавмисно вводять дитину в стресову ситуацію та як цього уникнути.

Деякі батьки пишаються тим, що не кричать. Це добре, звісно. Але в стрес дитину можна ввігнати й без децибелів. Можна дуже тихим і рівним голосом налякати — зустрічаються майстри. Можна висловити неприйняття обличчям. Як сказав один маленький хлопчик: «Коли моя мама сердиться, вона очима штовхається». Можна прямим текстом сказати, що такий поганий хлопчик вам не потрібен...

Коли батьки для дитини більше не захист і не опора

Можна поскаржитися, що сил немає та здоров’я і все це вас у труну зажене. А що може бути страшнішим за перспективу, що батьки помруть, ти їх втратиш зі своєї вини? Нарешті, і сама дитина, усвідомивши, що знову втратила-забула-не зробила, може відчувати гострий сором, а сором — це теж афект, і він теж, між іншим, гальмує інтелект.

Так що навіть якщо дитина стоїть червона як рак, опустивши голову й ковтаючи сльози, не радійте. Це не означає, що вона «все зрозуміла» й «зробила висновки»: її зовнішній мозок так само «знесений» сильним стресом, і сьогоднішнє гостре каяття може зовсім не призвести до того, що завтра її поведінка зміниться.

Батьки, відчуваючи, що їхні слова не сприймають, гніваються ще більше. Стрес обох стає сильнішим, здатності розуміти — ще менше. І так доти, поки напруга не вибухне в істериці або хтось із двох не вискочить із кімнати, грюкнувши дверима, щоб перервати нестерпно болісний контакт. 

«Та немає в нього ніякого стресу, йому просто начхати на все, що я говорю», — заявляють деякі дорослі. Чи може таке бути? Так буває. Щоправда, для цього треба дуже постаратися. Якщо на дитину регулярно, не пропускаючи жодного дня, кричати, критикувати її, читати мораль і соромити, якщо її постійно лякати й шантажувати, а ще краще — бити чи замикати в коморі, вона просто навчиться захищатися. «Відморожуватись», як кажуть підлітки. Від’єднуватися від почуттів. А це означає — перерве свій зв’язок із батьками. Відмовиться від прихильності. Це боляче та важко, і діти завжди до останнього намагаються цього не робити. Зазвичай діти навіть у дуже важкій ситуації продовжують страждати від душевного болю, але від прихильності повністю не відмовляються. Проте деяким просто доводиться, стрес дуже великий та постійний. 

Якщо прихильність «відморожена», батьки для дитини більше не є захистом і опорою. Але й їхній осуд більше не лякає. Батьків залишається просто терпіти, доки не зможеш кудись піти. Мовчати, вдавати, що слухаєш. А то й казати правильні слова у відповідь — чому б і ні, адже сильних почуттів немає, верхній мозок у нормі, маніпулюй — не хочу. 

Можливо, вам доводилося зустрічати в житті дорослих людей із «відмороженою» в дитинстві прихильністю. Вони підкреслено цинічні, люблять демонструвати, що для них немає нічого святого, часом жорстокі й люблять цим бравувати. У стосунках схильні маніпулювати, прораховувати людські реакції, не вміють співчувати, зневажають емоційну чутливість і вразливість. Зазвичай не починають будувати тривалих глибоких стосунків, рідко створюють сім’ї. При цьому вважають свій спосіб життя правильним, а цінності сім’ї, любові, турботи — шкідливою сентиментальною нісенітницею, часто мають напоготові теорії про те, що все це насаджується з метою нажитися або тримати людей у підпорядкуванні. Категорично не визнають, що нещасні, по допомогу не звертаються. Зневажають людей професій, які допомагають, благодійників, волонтерів, багатодітних батьків і всіх, хто так чи інакше асоціюється з турботою про ближнього. 

Не думаю, що будь-кому з батьків у здоровому глузді та тверезій пам’яті захочеться такого майбутнього для своєї дитини. 

У м’якшому варіанті дитина не рве внутрішній зв’язок із батьками повністю, але починає ігнорувати саме крики (або нотації). Тобто все відбувається, як у притчі про пастушку й вовків, про яку ми так любимо повчально нагадувати дітям, а варто було б спочатку зрозуміти самим. Якщо слова несхвалення та загрози батьків сиплються на дитину постійно, через будь-яку дрібницю, її лімбічна система просто втомлюється включати сигнал тривоги, вона відповідає: «Ну, вовки, вовки, сто разів уже вовки, набридло. І не подумаю реагувати». 

Що це значить? Дуже просто: батьки втратили такий канал зв’язку з дитиною, як слова. Так багато разів напускалися на дитину через дрібниці, що тепер, навіть якщо захочуть попередити дитину про реальну загрозу, поговорити з нею про серйозні заборони, — усе буде повз вуха. «Вовки, вовки». Мели, Ємелю, твоя неділя. Висловлюючись економічними термінами, відбулася девальвація батьківських слів, вони перетворилися на порожні обгортки без сенсу. Тепер для того, щоб дитина знову почала сприймати те, що говорять батьки, їм доведеться підкріпити свої слова чимось серйознішим. Покаранням, погрозами, шантажем. 

І, можливо, незабаром «легка» артилерія поступово перейде до «важкої». 

Автор: Людмила Петрановська, уривок із книги «Якщо з дитиною важко»