ВИВЧЕНА БЕЗПОРАДНІСТЬ: ЯК ВИХОВАТИ ОПТИМІСТА

 

Мабуть, кожному з нас знайомі ситуації, коли, здається, що виходу нема. Це відчуття називається безпорадність. Найчастіше воно виникає у дитинстві, коли малеча лише пізнає світ, формує ряд життєво необхідних умінь та навичок, і їй здається, що вона ні на що не здатна у цьому житті. У майбутньому такі діти перетворюються на песимістів, до яких життєві проблеми притягуються, мов до магніту. Спеціалісти програми «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова пропонують батькам ознайомитися з порадами психолога Катерини Габрієль про те, як виховати оптиміста. 

З феноменом «вивченої безпорадності» (далі – ВБ) я ознайомилась теоретично під час навчання в університеті. А ось безпосередньо, як то кажуть «в обличчя», з вивченою безпорадністю у дітей та дорослих зустрічаюсь майже через два-три клієнтські випадки. Отже, поговоримо про те, як батьки можуть формувати ВБ у власних дітей. 

Як відкрили вивчену безпорадність 

У середині 60-х років ХХ століття двоє американських вчених (М. Селігман та Р.Соломон) у стінах психологічної лабораторії університету Пенсильванії провели ряд експериментів на собаках. В основі цих досліджень були ідеї російського фізіолога І.П. Павлова, який вивчав формування умовних рефлексів у собак. В чому суть. Селігман вивчав формування умовного рефлексу страху через звук високого тону. Причому високий тон підкріплювався відчутними ударами електричного струму. Обидва вчені прогнозували, що собаки, які перебували у коробках, під час звукових сигналів будуть вибиратись із коробки, щоб уникнути струму. Не знаю, чи були вчені здивовані, але собаки замість того, аби втекти з коробки, залишались всередині, притискалися до стінок і скавчали. Пояснення Селігман дав таке: поведінка собак пов`язана з минулим досвідом, коли раніше собаки не мали змоги втекти з ящика і при цьому отримували досить чуттєві удари током. Собаки просто звикли до неминучості ударів електричним струмом і зрозуміли, що ніяк не можуть вливати на ситуацію. Як наслідок, синдром вивченої безпорадності був сформований у собак на основі минулого негативного досвіду та отримання теперішнього. 

Як люди привчаються до безпорадності 

Вивчення ідей Мартіна Селігмана продовжувалося багато років – феномен ВБ знайшли і серед людей. Так, німецький психолог Юліус Куль запропонував вибраній групі студентів розв’язати задачу, що не мала логічного вирішення (звісно, студенти про це не знали). Після ряду невдач та марно витрачених годин студенти зневірялись у власних інтелектуальних здібностях, більшість з них відчували тривогу та відчай, самооцінка знижувалась і, як наслідок, симптом ВБ був знову підтверджений. 

Про оптимістів та песимістів 

Таке доволі «попсове» розділення людей на оптимістів та песимістів, виявляється, має наукове підґрунтя. Через роки той же Мартін Селігман дослідив феномен свідомого оптимізму. Вчений умовно розділив людей на дві групи: оптимістів та песимістів. Песимізм формується як наслідок ВБ, тому що люди-песимісти час від часу потрапляли у несприятливі, складні життєві умови та не могли знайти вихід із ситуації. Тому, щоразу потрапляючи у подібні негативні умови, вони втрачали віру у позитивний вихід і зневірялись у своїх силах. Селігман зазначав, що саме в основі песимізму закладене відчуття власної безпорадності та неможливості впливати на хід подій, безконтрольність власного життя. Песимісти впевнені та вірять у те, що негаразди та труднощі будуть супроводжувати їх усе життя, при цьому вони звикають звинувачувати себе. А ось оптимісти переконані у тому, що труднощі та проблеми – тимчасове явище, вони готові і здатні знову й знову боротись із перепонами та досягати успіху. 

Як вивчена безпорадність формується у дітей 

Я бачу з моєї практики, що у дорослих і дітей вивчена безпорадність проявляється дещо по-різному. Швидше за все, той, хто відчуває «безпорадність» із самого дитинства, матиме ознаки цього стану протягом дорослого життя (привіт, співзалежні стосунки!). Зазначу й те, що вивчену безпорадність у дітей формують або допомагають сформувати батьки, близьке оточення, педагоги. Отже, ознаки вивченої безпорадності у дітей: 

1. «В мене не вийде! Я не можу! (малювати, вирізати, вдягатися, їсти суп, розв’язати задачу). 

2. «Я ніколи не вивчу вірш, англійську, математику, грати у футбол, кататися на велосипеді» тощо. 

3. «Не хочу, не буду» – це похідна реакція від «не можу». Дитина, котра зневірена у власних вміннях, обов`язково захоче захиститися від гнітючого усвідомлення недостатності – «я невдаха, я не такий як всі». Тому швидше та безпечніше відразу сказати: «Не хочу». Так і запитань від дорослих менше, і пояснювати нічого не потрібно. 

4. «В мене завжди так» — це виправдання за будь-яку (навіть невелику) невдачу. 

Повертаючись до експериментів Селігмана. Феномен був виявлений у дорослих собак, але вчений продовжив спостереження і зрозумів, що у цуценят (потомства), котрі брали участь в експерименті, також простежувалися симптоми ВБ. Тобто виходило, що дорослі батьки-собаки ніби привчали своїх цуценят до ударів долі: удари струму, що можна було уникнути, цуценята покірно витримували. 

«Завдання кожної дитини — отримати від люблячих батьків «щеплення від страху», звичку впевнено та безстрашно дивитися в обличчя труднощам та можливим невдачам», – так пише Селігман у своїй книзі «Дитина-оптиміст. Перевірена програма формування характеру». 

Як виховати оптиміста 

У людей та сама історія – батьки формують вивчену безпорадність у дітей. Як це відбувається? Почнемо з вікових криз та завдань, що мають вирішити самостійно діти під час своїх особистих криз. Діти за своєю природою дуже ініціативні та намагаються вивчати все самостійно. Вперше, коли батьки чують славнозвісне «Я сам!», потрібно надати можливість це зробити. Основна потреба та завдання дитини – дослідити, вивчити навколишній світ, що безпосередньо відбувається через маніпуляції з предметами. Якщо дорослі надмірно опікають, оберігають від навколишнього світу, то дитина не задовольнить в достатній мірі свої потреби. Тому, як наслідок, з’являються безініціативність, безпорадність. І хочу підкреслити, що це стосується як хлопчиків, так і дівчаток. Будь ласка, не розділяйте на «традиційно чоловічі» і «жіночі» захоплення ваших дітей! Тобто якщо дівчинка хоче забивати цвяхи, а хлопчик вишивати, допоможіть у задоволенні цієї ініціативи. 

Коли вам, любі мами й тата, хочеться якомога швидше зав`язати шнурок, одягнути колготи, зібрати в школу рюкзак (зробити щось замість дитини), зупиніться, вдихніть-видихніть і згадайте про свої справи. Навчіть свою дитину тому, що вона може звернутися до вас по допомогу, але завдання замість неї ви не зможете виконати. Всі труднощі дитина повинна здолати самостійно, лише тоді у неї формуватиметься відчуття компетентності, відчуття Я-можу, Я-знаю, Я-зроблю, а якщо Я-не справлятимусь, то мама чи тато прийдуть на допомогу. Підготуйте дитину до дорослого життя, а не проживайте його замість неї. Селігман вважав, що формування ВБ у дітей закінчується близько 8 років, а далі може залишитись на все життя. 

Поради для батьків 

Невдачі неминучі. Пам’ятайте, що ваша дитина, так чи інакше, натрапить на невдачі. І успіх вирішення цих невдач залежатиме від того, як ви її підготуєте до цього. Тут вам стане у нагоді правило чотирьох кроків. 

1.Спершу я показую як. 

2. Далі ми робимо разом. 

3.Ти робиш сам, а я поруч. 

4. В тебе виходить самостійно. 

Ні гендерним стереотипам. Не треба розділяти захоплення дитини на «дівчачі» і «хлопчачі» – дайте дитині можливість займатися різними видами діяльності, навіть якщо це не «хлопчача справа». 

Звичка – не вирок. Коли ж ви вже звикли (а також ваша дитина) до того, що ви виконуєте більшість справ за неї, то спробуйте поступово повертати відповідальність дитині. Почекайте, поки дитина почне робити справу самостійно. Похваліть її за виконання (або навіть за спробу). Якщо ж ви стикаєтесь із черговим «Не можу!» – підбадьорте та запитайте: «Як я можу тобі допомогти?» Звісно, повідомте про наслідки, якщо задача не вирішуватиметься. І знову таки, поверніть відповідальність дитині. 

Витримка та спокій. Рефлекторне бажання допомогти своїй кровиночці вкладене в кожного батька та матір на несвідомому рівні. Батькам досить складно впоратися з імпульсом допомоги та порятунку дитини. Коли ви реально оцінюєте ситуацію і розумієте, що з цим дитина може впоратися самостійно – вдихаємо і видихаємо і пригадуємо попередній пункт.

Розвиток. Розширюйте життєвий досвід власних дітей, показуйте приклад особистої діяльності та вирішення завдань.  

Джерело: WoMo