ПРАВИЛА ЗАХИСТУ ДІТЕЙ ПІД ЧАС СІМЕЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Конфлікти в сім’ї — звичайна ситуація, у якій найголовніше — взаємне бажання знайти компроміс. Але іноді неправильний підхід до вирішення суперечки може глибоко поранити близьких, особливо дітей. Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують батькам прочитати статтю психолога Анастасії Сухорукової про те, що таке конфлікт і як обмежити його вплив на емоційну сферу дитини. 

Періодичні сварки в будь-якому сімейному житті цілком природні. Сварки й конфлікти — частина здорової динаміки відносин, коли люди «притираються» один до одного або намагаються знайти прийнятне для обох рішення.

Кожен з учасників конфлікту щось отримує і щось втрачає. Незважаючи на те, що я не працюю з дітьми, я часто стикаюся з наслідками сімейних конфліктів в особистості дорослих клієнтів, які колись були дітьми та спостерігали за сімейними розбірками. Здавалося б, жодної трагедії не сталося і всі зрештою помирились. Однак у дитячій психіці це велика рана, яка кровоточить роками та накладає відбиток на все подальше життя. Мої дорослі клієнти, які неминуче приносять у своє доросле життя дитячі травми, найчастіше діляться тим, як вони почували себе свідками дорослих конфліктів. І сьогодні вони розуміють причини й наслідки поведінки людей, розуміють людський фактор, самі є активними та пасивними учасниками конфліктів, але коли потрапляють у схожі обставини, куди дівається все раціональне!

Наш ранній досвід відкладається в психіці. Дитячий досвід, що став емоційною та тілесною пам’яттю, називається Внутрішня дитина. Саме із цієї частини особистості ми отримуємо ті самі почуття, що були в дитинстві. Тому діти батьків, які конфліктують, часто страждають, уже коли стають дорослими.

Який вигляд це має? Ви як доросла людина, яка чудово усвідомлює реальність, потрапляєте в ситуацію, де сваряться, наприклад, чоловік із дружиною. Вони говорять певні фрази, і ви, повертаючись у дитинство, знову стаєте дитиною, яка щосили хоче помирити батьків і готова взяти на себе всю провину, вступитися, розняти, довести кожному, що він не має рації. Усе заради миру. 

Щоб упоратися з наслідками подібного досвіду, де людина в дитинстві була свідком з’ясування стосунків, ми з клієнтами зазвичай повертаємось у ті ситуації, згадуємо почуття, думки та рішення, які були прийняті в тій стресовій обстановці. І виходячи з того, що клієнт зараз знає про життя, він ухвалює нове продуктивне рішення. Наприклад, ми можемо змінити за кілька сесій раннє рішення клієнта про те, що «Я винен у тому, що близькі люди сваряться, і я можу це виправити» на інше, доросле та продуктивніше: «Конфлікти двох окремих дорослих людей — це їхня відповідальність. Я можу вибирати, коли втручатися і коли не втручатися в ці конфлікти».

Це відбувається з дорослими людьми, коли вони потрапляють у психотерапію. Але що робити, щоб ваші діти не стали в майбутньому клієнтами психотерапевтів?

Перше правило. Що молодша дитина, то менше вона має бути включена в конфлікт. Це означає, що маленькі діти мають бути захищені від активної участі в сімейних розбірках чи активного спостерігання за ними. Найкращий спосіб — конфліктувати поза межами видимості дитини. Бажано максимально знизити «гучність» конфлікту й повністю виключити заподіяння шкоди один одному або навколишньому майну. Це корисно в будь-яких конфліктах. Звертаю вашу увагу, що це стосується саме маленьких дітей. Старші діти так чи інакше включатимуться в процес. І для них діють дещо інші правила.

Друге правило. Розподілити відповідальність у конфлікті. Найжахливіше, що можна зробити, — це залишити дитину свідком конфлікту й ніяк потім не відреагувати на це. Навіть якщо конфлікт стався між вами та вашим чоловіком чи вашою дружиною, але при цьому була присутня дитина, завдання батьків — зняти з дитини відповідальність за те, що відбувається, яку вона неминуче бере на себе. Чому? Тому що за нестерпних обставин кожна людина бере на себе відповідальність і відповідно відчуває провину. Це захисний механізм, який допомагає впоратися. Оскільки відповідальність лежить не на мені, це означає, що я не можу нічого зробити, щоб змінити ситуацію. Упоратись із цим неможливо, прийняти теж. Якщо ваша дитина стала свідком сімейного конфлікту, після закінчення цього конфлікту обоє батьків обов’язково повинні підійти до дитини й поговорити з нею про те, що іноді дорослі сваряться: так вони намагаються дійти спільної думки.

Люди, що сваряться, зляться, — це нормально. Важливо з’ясувати, як дитина почувається, назвати її почуття словами («ти наляканий», «ти злишся»). Далі треба пояснити дитині, що їй не слід боятися чи втручатися в конфлікти мами й тата. Також необхідно пояснити, що все, що відбувається, не є відповідальністю дитини, що дорослі здатні із цим упоратись і дійти загального рішення. Дуже рідко, але бувають батьки, які ще з’ясовують із дитиною, як вона зрозуміла конфлікт. Звісно, це працює з дітьми старшого віку. Обов’язково, щоб дитина почула про те, що дорослі беруть на себе відповідальність за те, що відбувається, від обох батьків.

Третє правило. Обоє учасників конфлікту не залишають кімнати чи квартири, доки конфлікт не буде вирішено. Це має стратегічне значення. Спостерігаючи за взаємодією батьків, дитина приймає модель поведінки батьків своєї статі та модель взаємовідносин з одним із батьків протилежної статі. Здорове вирішення конфліктів — це вирішення тут і зараз. Це означає, що обговорюється винятково ситуація, що виникла, вона обговорюється саме в той момент, коли вона актуальна, учасники залишаються в контакті один з одним стільки, скільки необхідно для вирішення ситуації. Якщо дитина бачитиме, що один із батьків іде з дому в той час, коли відбувається конфлікт, вона прийме на себе модель поведінки, за якої конфлікт не вирішується, а його уникають. 

Четверте правило. Дитина має бачити й розуміти вирішення конфлікту. Обоє батьків простою та зрозумілою дитині мовою і в її присутності повторюють те компромісне рішення, до якого вони дійшли. Крім того, дуже важливо, щоб кожен із учасників конфлікту приніс іншим вибачення, зокрема й дитині. Це гарний приклад — учити усвідомлювати, що в будь-якій сварці винен кожен учасник і страждає кожен. Навіть пасивний спостерігач. Вибачатися потрібно щиро, дивлячись один на одного.

П’яте правило. Вчитеся висловлювати свою точку зору у форматі «Коли ти так кажеш, я відчуваю…». Це вчить і вас, і дитину розділяти відповідальність. Класика жанру: «Ти (поганий/байдужий/безвідповідальний)! Змінися!». Якщо дати собі паузу на роздуми, стає зрозуміло, що таке формулювання знімає відповідальність зі сторони, що звинувачує, і покладає її на обвинуваченого. І все було б добре, але є нюанс. Відносини — це насамперед рівна участь і рівна відповідальність обох із пари. Обох. І завжди порівну. А це означає, що вирішити будь-яку проблему можна лише заглиблюючись у неї однаково. Наступний нюанс — це фізіологічна реакція на агресію: захист, уникнення чи завмирання. Ніщо із цього не вирішує проблеми. Коли ж ви говорите від себе, ви берете на себе відповідальність за свої почуття і показуєте іншому, як він на вас впливає. Саме цьому необхідно навчити дитину в конфлікті.

Шосте правило. Не погрожуйте один одному. Якось у мене на прийомі був хлопчик 15 років, чиї батьки щодня влаштовують скандали й зовсім не контролюють свої слова. Він був дуже наляканий, почувши: «Я зараз твоє обличчя в кашу перетворю» і «Якщо не заткнешся — я викинусь у вікно». Так було майже все його життя, і всередині сформувався хвороблива грудка страху. Хлопчик перестав виходити з дому, відмовився ходити до школи й не допускав навіть швидкоплинного контакту батьків. Ви сказали та забули, а діти сприйняли й запам’ятали. Крім того, вони жваво уявили обіцяне батьками та встигли до смерті перелякатись. Ви дорослі люди, і ви здатні думати про те, що кажете.

Сьоме правило. Ще одна жахлива помилка багатьох батьків — залучення дитини до конфлікту. Часто це звучить як «А що ти скажеш?» або «І ти теж проти мене!». Таким чином, ви ставите дитину перед вибором: один із батьків або інший. Загалом у сімейному житті обговорення з дитиною одного з батьків у «неОК»-форматі має бути табу. Вибір між батьками завжди нестерпний для дитини та завдає величезної травми. Якщо ви були жертвою такого вибору, я впевнена, ви пам’ятаєте це досі. А це означає, що рана й досі болить. Щоб уберегти дитину від такого досвіду, утримайтеся від спокуси залучити її на свій бік.

Восьме правило. Не заперечуйте конфлікту. Кожна дитина має природну чутливість до емоцій навколо себе. І навіть якщо ви нічого їх не кажете про те, що відбувається, вона це відчуває, повірте. І що дитина старша, то більшою образою буде заперечення. Це боляче, страшно й дуже злить, коли на запитання «Що сталося?» дитина чує «Тобі здалося, у нас усе добре». Вона все одно не повірить. Але страждатиме, шукаючи свою провину й відповідальність за те «нічого», що відбувається. Краще пояснити, що стався конфлікт, але ви намагаєтеся знайти рішення.

Отже: 
— конфлікти потрібно нормалізувати як явище; 
— ваш конфлікт має бути здоровим і має надавати приклад того, як можна відстоювати свою точку зору цивілізовано; 
— конфлікт — це контакт між людьми, але ніяк не ігнорування; 
— конфлікт має бути або поза видимістю дитини, або бути зрозумілим для неї;
— дитина повинна залишатися з почуттям, що дорослі здатні самі вирішити конфлікт і самі несуть за нього відповідальність (але ніяких «не лізь, дорослі розберуться» — тільки через пояснення); 
— дитина — це зона нейтралітету. 

Втілити ці рекомендації в життя буде непросто, але я впевнена, що для вас безпека дитини — найважливіше.

Джерело: ZN.UA