ЛЮДМИЛА ПЕТРАНОВСЬКА ПРО БАТЬКІВСЬКІ ПАСТКИ

Коли ми уявляємо собі портрет ідеальних батьків — терплячих, люблячих, ресурсних, їх на все й усіх вистачає, діти в них чудові в усіх аспектах і так далі, то розуміємо, що вони, звичайно, абсолютно прекрасні. У них є лише один недолік. Їх немає в природі. Усі ці якості дуже потрібні та чудові, але якщо ми уявимо, що запихаємо їх в одну людину, то дуже скоро побачимо невідповідність. Вони повинні бути терплячими, мають завжди знаходити час для дітей, при цьому бути самодостатніми особистостями, що розвиваються, бути веселими, життєрадісними й завжди відкритими до потреб дитини, підтримувати, але не балувати, уміти тримати межі… 

Портрет ідеальних батьків 

Величезна кількість суперечливих вимог, відповідати яким неможливо без ризику заробити важкий невроз. Крім того, якби ми уявили собі, що всі ці якості в нас є, то дуже скоро б виявили, що найелементарніші батьківські дії, як‑от наказ дитині піти почистити зуби, викликають у нас повний ступор. Ми б зламали голову, роздумуючи про те, як саме ми впливаємо на дитину своїм проханням: «Коли я прошу його почистити зуби, чи достатньо я при цьому чуйний, чи достатньо я при цьому люблячий, радісний, терплячий, чи не травмую його проханням почистити зуби?».

Проблема образу ідеальних батьків ще й у тому, що він шкідливий. Він гіпнотизує своєю красою та не дозволяє реальним батькам бути в контакті із самими собою — унікальними, особливими, такими, якими вони є; знецінює все те, що ми робимо для дітей. Коли так високо ставиться планка, ми приречені дивитися знизу на цю красу й розуміти, що ми ніколи там не будемо. Будь-яка наша дія буде недостатньо правильною. 

При цьому образ ідеальних батьків — це такий зручний спосіб для того, щоб тримати реальних батьків у стані обвинувачених, чим іноді користується соціум. Адже так зручно всі проблеми пояснити «хибами» батьків: мало приділяють уваги — зовсім задушили увагою, багато чого забороняють — не встановлюють меж, не займаються розвитком — замучили дитину заняттями. Завжди можна знайти зручну формулу. 

Втім, якби звинувачував лише соціум, то це півбіди. Від зовнішніх голосів завжди можна відгородитись. Але, на жаль, ці критики сидять усередині нас і говорять голосніше від будь-якої бабусиної лавки, будь-якої вчительки та будь-якого педіатра. Це голоси, які ми почули й некритично сприйняли в найніжнішому віці, коли ще нічого не могли протиставити їм. 

У деяких сім’ях дівчаток із народження виховують у дусі перфекціонізму. «Ти маєш бути відмінницею, ти маєш бути гарною дівчинкою». Що таке гарна дівчинка? Це та, яка ніколи не має плям на сукні, двійок у щоденнику, «поганих» почуттів і думок, вона ніколи не завдає проблем батькам, завжди з усім справляється на «відмінно». Якщо з дитинства дають зрозуміти, що тільки такою дитина влаштовує батьків, то формується відчуття «якщо ти помиляєшся — ти нам не дитина». Тут уже старатимешся з усіх сил. 

Хороші дівчатка, стаючи батьками, опиняються в пастці. Їх виховували не помилятися, не забруднювати сукню, слухатися старших і прагнути до ідеалу. І ніхто їм ніколи не розповідав, що перфекціонізм — це пастка, яка гарантує емоційне вигоряння. 

Жінка починає готуватися до народження дитини так, як належить відмінниці. Усе за планом: пропили фолієву кислоту, пролікувалися від усіх хвороб, переконалися, що є гроші на хорошу дитячу страховку. Майбутня мама слухає Моцарта, дивиться на щось красиве, п’є вітаміни: «Я все зроблю бездоганно, моя дитина буде супер за всіма пунктами!». Напевно, у всіх бувають подібні мрії під час очікування дитини, але для людини з перфекціонізмом це не просто «добре», це єдиний прийнятний варіант розвитку подій. Адже вона зробила все на «п’ять». 

Далі дитина з’являється і починається життя. Дитина може виявитися не тієї статі й мати не такий вигляд, як мама собі надумала. Дитина не так поводиться. Плаче — і вона не може її заспокоїти. У мріях вона була чуйна, уважна, дбайлива, знала до дитини підхід. А насправді дитина репетує три години. Какає не фіалками. Плювати хотіла на дизайн дитячої та гризе розвивальні картки. Не дай Боже, ще особливості розвитку. Не тоді говорить, не тоді ходить. Мрія розбилася об дійсність. 

Усе це перетворюється на страшне послання: «У мене не виходить! Я зовсім не щаслива, життєрадісна, спокійна мама, іноді хочу її об стінку головою стукнути. І зовсім у мене не виходить чудова затишна оселя, в якій ми разом із дитиною променисто зустрічаємо тата з роботи, а виходить у мене якийсь свинарник, замурзана нещасна дитина, я не пам’ятаю, коли востаннє зачісувалася». 

Якщо все це відбувається якийсь тривалий час, то далі настає різке падіння настрою та загальний провал емоційного стану: «Я ні до чого не здатна мати, усе погано й буде ще гірше». Починається смуга виснаження, може розвинутися депресія. 

Але скільки людина може виражати самозневагу? Наше «я» потребує захисту, вимагає пояснення. Й інше пояснення знаходиться, воно звучить так: «Це не я погана мати, це в мене дитина неправильна, дитина, яка мене розчарувала». Унаслідок цього ставиться хрест на дитині й відбувається черговий виток утвердження моделі перфекціонізму. Мама транслює дитині те, із чого починалося її власне дитинство: «Якщо ти не відповідаєш моїм очікуванням, то ти мені не дитина». 

Далі можуть бути різні сценарії. Наприклад, можна вирішити, що це не та дитина, а ось з іншою все вийде. Розчаруватися в старшій і почати будувати ідеалістичні плани щодо молодшої дитини, що вже народилася або лише запланована. Якщо молодшої дитини немає під рукою, можна порівнювати свою з іншими дітьми. 

«Якби в мене була така чудова дитина, про яку пишуть мої френдси в Інтернеті, яка виграла те й те, встигла там і там, моє материнство могло б бути щасливим, але в мене, на жаль, не така дитина». 

Нарешті, можна пред’явити дитині: «Я залишу тебе серед своїх дітей, буду тебе любити, але ти вже постарайся, зі шкури вилазь і стань ось цією сяючою дитиною. Якщо я тебе вигадала — стань такою, як я хочу!». Якісь діти протестують, якісь стараються, як сама мати свого часу. 

Якщо ви помітили, цей процес повторює розвиток стадій вигоряння: 

• стадія мобілізації, приплив сил, сяйво мрії, «усе вийде»;
• стадія витримування, наміри розбиваються об реальність, усе складно, але якщо дуже постаратися, то є шанс;
• стадія неспроможності витримати це, «усе жахливо, нічого не вийшло, більше не можу, я погана й мене скасують»;
• стадія виходу через деформацію, через відмову від дитини, через зречення від неї. 

Дуже сумна історія 

Але добре лікується в психотерапії, особливо когнітивно-поведінковій. Це нескладно й недовго, і краще подбати про себе, ніж усе життя стрибати між ідеалом і провалом у розпач. 

Насправді дитині не потрібна ідеальна мати. Для неї найголовніша цінність батьків у тому, що батьки в неї просто є. Якщо батьки поруч, приходять на поклик, допомагають, то все інше для дитини — деталі. 

Перфекціонізм знецінює все те дійсно цінне, що є між нами й дитиною: «Якщо не все прекрасно — значить, усе дарма». Уся система оцінки себе як батьків, своїх відносин із дитиною у відмінника фактично зводиться до бінарної системи: або пан або пропав, або ідеал — або нікчема. Реальність полягає в тому, що немає ніякого «або пан або пропав», є величезна кількість плюсів і мінусів, можна зробити багато помилок — і, зрештою, усе налагодиться.

Колись психотерапевт Дональд Віннікотт сказав, що дитині не потрібна ідеальна мати, дитині потрібна «досить хороша мати». Насамперед важливо усвідомити, що для того, щоб бути достатньо хоршою матір’ю, нічого особливого не потрібно. Звичайна турбота й захист, просто бути поряд. Навпаки, щоб перестати бути досить хорошою матір’ю, треба дуже постаратися, треба дитину ображати, залишати, відкидати. Іноді це роблять якраз у гонитві за ідеалом. 

Діти мають певний запас міцності. Якщо мама зірвалася і накричала, якщо мама багато працює та не може з нею проводити весь час, якщо мама не любить гратися машинками — нічого з дитиною не станеться, усе розраховано на те, щоб проживати якісь прикрощі. 

Проблеми починаються, коли мама так хоче бути ідеальною, що засмучення дитини сприймає як звинувачення себе. Коли її дитина плаче, незадоволена, засмучена, вона не може бути в контакті з нею, не може допомогти їй прожити її почуття, пожаліти її, обійняти. Вона тим часом займається самозахистом. Дитина руйнує її уявлення про себе як про суперматір. Коли ми дуже міцно тримаємося за свій сяючий образ матері, то замість того щоб допомогти дитині пережити нашу недосконалість, намагаємося вдавати, що ми досконалі, та ображаємося на неї за те, що вона вказує на наші недоліки. 

Як казав той самий Віннікотт, у найкращому становищі опиняються ті матері, які здалися із самого початку. Із самого початку сказали собі, що вони недосконалі. Це дуже правильна установка, внутрішня згода: хоч би що ми робили, завжди будуть помилки. Якщо ми змушували дитину вчитися грати на піаніно, вона потім пред’являтиме претензії, що її змусили. Якщо не примушувати — згадає нам, що ми цього не зробили. 

Що раніше ми погодимося на формулу «неідеального батьківства», то менше сил та енергії витрачатимемо на захист власного «я», на захист вигаданої картинки; то більше ми зможемо бути в контакті з дитиною, якій доведеться пережити, що ми недосконалі. 

Правда в тому, що дитині це треба пережити. Що ми не завжди добрі, терплячі й прекрасні. Що ми не завжди будемо поряд. Що ми смертні — це найбільша підлість із нашого боку, але це дитині доведеться пережити. Ми постаріємо, будемо слабкими й не зможемо дбати про неї. Це дуже велика недосконалість, і ми не маємо жодних шансів її уникнути. Кожен із нас, батьків, повинен підготувати дитину до проживання всієї нашої недосконалості. Це і є турбота.