ІРИНА МЛОДИК: «ІГНОРУВАННЯ — НАЙЖОРСТКІШЕ ПОКАРАННЯ ДЛЯ ДИТИНИ»

Більшість батьків вважає, що дітей потрібно час від часу карати. Вони думають, що це важлива частина виховного процесу. Але далеко не всі дорослі усвідомлюють, у чому різниця між покаранням і приниженням — отже, насильством. Фахівці Фонду Ріната Ахметова рекомендують батькам прочитати інтерв’ю Psychologies на цю тему з дитячим психотерапевтом Іриною Млодик. 

Psychologies: Яке покарання перетворюється на насильство? Як зрозуміти, де проходить межа між правильним, корисним покаранням і небезпечним, що травмує?

Ірина Млодик: Є два види покарань. Перше — коли дитина справді здійснила якийсь відчутний проступок. І тут важливо понести відповідальність. Це як у дорослих. Адже якщо ми з вами порушимо закон, також будемо покарані. І дитина повинна розуміти: їй доведеться відповідати за те, що вона завдала комусь шкоди, виправити те, що вона зруйнувала, розбила. Це нормально. 

Але часто батьки карають дитину лише з однієї причини — власного безсилля. Адже якщо мати й батько мають авторитет, вони можуть сказати дитині «стоп, не роби цього більше», отже, і карати не доведеться. На мою думку, покарання рідко бувають потрібні. Діти й самі розуміють, коли вони зробили поганий вчинок і мають відповісти за нього. І часто самі кажуть: «Вибач мені». 

Буває, що батьки б’ють дитину не від відчуття безсилля — такий спосіб їх підтримувати порядок у домі, демонструвати свою владу.

Найімовірніше, їх теж били в дитинстві. І вони переносять модель «виховання», отриману від батьків, на дітей. Вони можуть думати, що це такий спосіб виявляти любов і турботу. 

Якщо в сім’ї прийнято карати ременем і це правило відоме дитині, чи можна вважати прочуханку насильством?

У чому різниця між батьківським впливом і насильством? У тому, що дитина може заперечити батьківське рішення. Вона може розплакатися. І батьки сприймуть її почуття. 

Там, де дитині відмовляють у страху, у болі, у переживанні, і з’являється насильство. Один із його проявів — приниження дитини. Те, що роблять дуже багато батьків, на жаль, — у нас це насильством навіть не вважається. 

Але що таке приниження? Це «я тобі відмовляю в гідності, я принижую тебе, і ти в цей момент перестаєш бути людиною». 

Типовий приклад: на вокзалі або в універсамі дитина починає вередувати, а мати публічно пояснює їй, яка вона погана.

Так. Це викликає в дитини жахливий сором, часто набагато більший, ніж її провина. А робить це мати найчастіше від безсилля. Тому що не змогла нормально поставити дитині межу, рішуче їй відмовити, вона не має авторитету, щоб дитина її послухалася. Її крик і ляпаси — знак того, що батьки не справляються зі своєю роллю. 

Декілька років тому на наше прохання «Левада-центр» проводив масштабне опитування на цю тему. Більшість батьків (87 %) вважають, що час від часу карати дітей варто, а 75 % батьків, як і раніше, вдаються до тілесних покарань. Чим вони небезпечні?

Мене жахає така статистика. Відомі й інші цифри: 14 000 жінок і 2500 дітей загинули внаслідок домашнього насильства за один лише 2014 рік. Це, по суті, кількість загиблих радянських військових упродовж 10 років афганської війни. Ми вже не беремо до уваги тих, хто потрапив до лікарні, хто вижив. 

По суті, цифри кажуть: у нас це культурна норма — бити одне одного. У пориві люті ми можемо не зупинитись і вбити дружину, дитину, ще когось. Адже це вражає. 

Чому батьківське насильство таке небезпечне? Тому що дім — це місце, де ми хочемо відчувати максимальну безпеку. Батьки — люди, яким хочемо максимально довіряти. Діти — істоти, які є максимально беззахисними. 

І коли ми б’ємо дитину, ми руйнуємо її відчуття опори в житті, саму ідею безпеки. Ми їй ніби кажемо: «Близькість там, де тебе можуть стукнути й принизити. Ось що таке близькість». 

І потім, у дорослому віці, вона відтворює цей стиль поведінки у відносинах зі своїми партнерами. Вона мимоволі використовує одну з двох стратегій: або боятися, або бити іншого. І стає або жертвою, або насильником. 

Багато дітей, до яких батьки застосовували насильство, стають потім регулярними відвідувачами психологів. 

Є дослідження, що тілесні покарання не тільки сприяють зростанню агресії в цих дітей, а й уповільнюють їхній інтелектуальний розвиток.

Звісно. І я можу навіть сказати чому. У дитини, яку б’ють чи принижують, страх виростає в афект. А коли ми в афекті, ми починаємо погано думати. Уся фізіологія спрямована те що, щоб бігти чи ховатися, а не на те, щоб думати. Я говорю це спеціально для батьків, для яких важливий інтелектуальний розвиток їхніх дітей. 

Є менш очевидні види насильства. Я не говорю зараз про ситуацію, коли батько чи мати може шльопнути дитину зопалу, а потім охолонути й вибачитися, — це саме те, що батьки здатні помітити та проаналізувати.

Це, до речі, не буде насильством, бо батьки своїм вибаченням кажуть дитині: «Ти справді мене розлютив, але форму я вибрав неправильну, я не повинен був тебе шльопати. Я погарячкував». У цей момент до дитини повертається гідність і вона може вже якось упоратись із ситуацією. 

Зрозуміло, що краще зовсім не шльопати. Але якщо вже шльопнув і вибачився, це набагато людяніше, ніж вважати, що так і треба — бити, щоб людиною виріс, для профілактики. 

А ігнорування? Деякі батьки, які можуть собі дозволити фізичну агресію, вважають ефективним способом покарання бойкот. Який може тривати від кількох годин до кількох тижнів. Вони перестають помічати дитину, демонструючи їй, наскільки вона їх розчарувала. Ви вважаєте це насильством?

Це дуже шкідливий спосіб реагувати на поведінку дитини. Формально, мабуть, його не можна назвати насильством. Тому що межі дитини на цей момент не порушуються. 

Але розберемося, що таке ігнорування. Воно ж транслює дитині: якщо ти не слухаєшся, то я розриваю зв’язок із тобою; тебе для мене не існує; усе, ти залишаєшся сама, я кидаю тебе.

А якщо дитині 3 або 5 років — це неможливо перенести. Діти відразу прибігають і кажуть: «Мамо, пробач мені». Вони не можуть витримати цього розірваного зв’язку, відчуття того, що їх анулювали, знищили. 

Мати в цей момент вважає себе правою, вона така молодець. Тому що не репетує, не влаштовує істерик, не чинить явного насильства. 

Складність ще в тому, що мати в цей момент вважає себе правою, вона така молодець. Тому що не репетує, не влаштовує істерик, не чинить явного насильства. І вона навіть не усвідомлює, які наслідки породжує в душі дитини. Вона викликає в неї колосальну тривогу й страх, що значуща для неї людина її раптово залишить. 

Є ще одна форма покарання, про ефективність якої точаться дискусії. Я маю на увазі time-out, коли батьки залишають дитину наодинці із собою. Наприклад, в окремій кімнаті. І дають їй можливість поміркувати про вчинене. Деякі психологи радять так робити. Це теж ігнорування чи це інший, нешкідливий метод?

Тут немає однозначної відповіді. Мені здається, time-out більше потрібний батькам. Якщо щось трапляється, насамперед саме один із батьків впадає в афект від того, що сталося. 

Тобто це спосіб убезпечити дитину від свого гніву.

І найкраще сказати так: «Ти знаєш, я зараз дуже зла на тебе, просто не можу тебе бачити. Давай ти зараз на 15 хвилин підеш у свою кімнату, щоб я могла заспокоїтись, і потім ми з тобою поговоримо». 

Це не означає, що зв’язок розірвано. Батьки пояснюють, що треба впоратися зі своїми почуттями, визначають конкретний час, обіцяють поговорити. Іноді це допомагає. 

Коли ж істерика в дитини, то залишати її надовго наодинці із собою не можна. У маленьких дітей і так слабка саморегуляція. Вони потребують дорослого, який їх обійме, втішить. Тому батьки, яким потрібно прийти до тями, повинні брати максимально короткий time-out. І чітко позначати його. 

Коли дитина може почати чинити опір насильству? Чи можна її навчити цьому?

Насамперед ми повинні ставитися до дитини з повагою. І тоді, якщо хтось інший принизить її гідність, дитина як мінімум буде здивована. Вона розповість нам, що вихователька зробила чи сказала щось погане. І тоді ми пояснимо: «Ніхто не має права тебе шльопати, обзивати й принижувати. Я завтра поговорю з нею». 

Якщо так поводиться хтось із членів сім'ї, то ми, матері, теж можемо втішити дитину, заспокоїти. Можемо сказати, що тато має рацію за своєю суттю, але за формою він не мав права так говорити. А потім ми йдемо до чоловіка й розмовляємо про те, як таки ставити межі для дитини, не переходячи межу. 

Особлива історія, якщо батько регулярно б’є, ображає і не відчуває каяття. Ось тут жінці буває важко щоразу пояснювати, що так не можна. У такій сім’ї виховують не людину з гідністю, а жертву чи агресора, який повторюватиме цю поведінку надалі. 

Як випадковому свідку насильства над дитиною реагувати? Втручатися чи проходити повз?

Це дуже складне питання. Якщо ми бачимо, що дорослий б’є дитину, ми маємо право підійти й сказати: «Слухайте, у нас заборонено насильство над дітьми. Батьки не мають права завдавати шкоди фізичному та психічному здоров’ю дітей. Ви порушуєте закон, зупиніться, або я викликаю поліцейського». Можливо, це зупинить когось. 

Але якщо батько кричить на дитину в афекті, важко втручатися: ми ж не бачили передісторії скандалу. Ми зробимо зауваження та відійдемо. А батько від сорому, що його застали в непривабливому вигляді, можливо, напуститься на дитину ще більше. Але в будь-якому разі потрібно бути інформаційно підкованими й посилатися на закон, який забороняє насильство. 

Чи допомагає психотерапія впоратися з тим негативним впливом, який насильство над дитиною здійснює на все її доросле життя?

У терапії це можливо. Дедалі частіше до мене на прийом приходять батьки, які кажуть: «Мене били, і я тепер б’ю свою дитину; допоможіть мені звільнитися від цієї моделі поведінки, хочу перестати». Відбувається це швидко. Для того щоб звільнитися від цього зв’язку, дорослому доводиться прожити свою дитячу історію ще раз, переосмислити її. Після цього йому легше витримувати і власні афекти, і афекти своєї дитини. І він перестає передавати цю страшну естафету з покоління в покоління. 

Джерело: psychologies.ru.