ГЕШТАЛЬТ-КАЗКА «ЯК ХЛОПЧИКУ ВЕСЬ СВІТ ВИНЕН БУВ»

Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують батькам прочитати психологічну казку про те, до чого може призвести гіперопіка дітей.

 

У мами з татом народилася дитина. І вирішили вони, що вона буде правильною і, можливо, навіть ідеальною. Світу на радість, і сусідам показати можна, і щоб вона жила, як вони задумали, і була зручною для них, і щоб не соромно було. Спочатку було важко. Дитина трапилася не така, як її задумали, треба спати — вона кричить, пелюшки вимазує та навіть усміхається не всім сусідам. І почали вони її правильною робити, схожою на маму з татом, і гарною, і навіть трохи ідеальною, щоб їла добре, зворушливо спала, мовчала й від життя не відволікала. І була майже ідеальна казка, і тут раптом хлопчик (або дівчинка — тут від вибору казки залежить) почав не збігатися з ідеалом і навіть про свої «хочу» говорити. Сумно батькам стало: задумають гуляти йти — а хлопчик спати хоче, надумають годувати — а хлопчик корисної їжі не хоче, і багато таких історій.

 

Як бути? Як зробити хлопчика ідеальним? І тут мама засмутилася, за серце себе схопила, бо боляче їй, що хлопчик окремі «хочу» показав і не такі, як у неї та тата. Злякався хлопчик, тут ще й тато кричить:

 

– Дивись, до чого маму довів! Майже вмерла від твоїх «хочу»!

 

І так багато разів було, і хлопчик зрозумів, що хотіти самому не можна, і почуттів показувати, і навіть плакати. Адже якщо хотіти щось самому, то мама майже вмирає, краплями серцевими пахне й тато злий. Спочатку важко хлопчику було, він же живий — свої «хочу» часто приходили. А потім нічого, звик. Свої бажання та почуття склав у коробочку. Коробочку далеко-далеко заховав.

 

Сів хлопчик на диван. Руки на колінах. І чекає, коли мама з татом його будуть радувати, годувати й говорити, що та як робити. Воно так навіть простіше, думати не треба. Сидиш і чекаєш, і тут раз — і їжа, чи гуляти відвели, чи до школи. У школі спочатку важко було: «хочу» й «не хочу» проявились, але потім мама почала приходити й вирішувати за нього. І знову тільки сиди та чекай — краса! Тільки одне було незатишно: коробочка з бажаннями ставала дедалі важчою.

Одного разу коробочка тріщину дала — дуже вже хлопчик собаку захотів. Так сильно, що навіть привів її у квартиру до тата з мамою. Собака був веселий, живий — по квартирі скаче, собачатиною пахне.

 

Тут мамі зовсім погано стало, серцеві краплі скрізь розлиті. Мама лежить і тільки стогне гірко та дбайливо:

 

– Не впораєшся із собакою, ти ж у мене ще сам дурник! Ну куди тобі самому думати? Навіщо без мами-тата вирішив?

І тато не відстає:

– Куди тобі в п’ятнадцять років самому вирішувати? Ідіот ще зовсім!

 

Відвезли собаку до села на ланцюг. А мрію про собаку хлопчик склав у коробочку. Разом зі сльозами про собаку. І знову сів на диван чекати. І на запитання, що хоче, почав відповідати:

 

– Любі тато-мама мені скажуть. Куди мені вирішувати.

Дуже батьки раділи, який малий виріс правильний та ідеальний, сусідам на заздрість, їм на гордість. Вибрали хлопчику університет, і відвели його, і дорогу показали.

 

Раз-другий, поки навчався, до університету «хочу» знову приходили. Захотів хлопчик друзів-подруг. Але як дружити, не знав. Засмутився, що навіть став менше їсти. І тут мама вихід придумала. Каже:

 

– Навіщо тобі ці нерозумні люди? Хіба вони тобі допоможуть картоплю на дачі копати? І взагалі, вони чужі. Вони тобі винні й нічого для тебе не роблять. Світ тобі винен, і вони винні й не роблять, тільки тато-мама роблять. Твої найкращі друзі — це тато й мама.

 

Подумав-подумав хлопчик і сів на диван. Чекати, коли світ йому роботу дасть і таке інше.

 

У цей час тато-мама бігали-просили-думали й знайшли хлопцеві роботу. І взяли хлопця, хоча він не знав, як і що там робити. На роботі люди не дуже були хлопцеві раді, але дали йому зрозумілу роботу й він почав гайки крутити за великі гроші.

 

Може, і не гайки, коробки, але це казка. У казці чудо трапляється.

 

Ось тільки біда прийшла. Закрили цю роботу. А мама-тато тим часом старенькі вже стали. Розгубили друзів, не можуть допомогти, навіть картоплю не копають восени. Прийшов хлопчик, сів на диван і сидить. Іде час, і нічого не відбувається. Хто винен? Подумав хлопчик, що злий світ винен. Адже він добрий, мама-тато теж добрі. Сидить хлопчик і сумує, і мовчить. Адже плакати теж йому не можна, щоб мама за серце не хапала себе.

 

Ця казка має дві кінцівки. В одній — хлопчик піднявся з дивана й пішов на психотерапію. Разом із терапевтом відкопав хлопчик свою коробочку з «хочу», де бажання та почуття були. Дуже він сумував і тішився, коли розбирав повну коробочку. Деякі «хочу» були старенькі й пом’яті, а деякі саме те! Придумав хлопчик, що хоче робити, що дає радість, і за це навіть почав отримувати гроші. Бо коли зрозумів, що насправді хоче й що його тішить, йому стало так легко. І став він геніальним перукарем, чи автомеханіком, чи вірші писав. Адже коли робота зроблена із задоволенням, від цього приємно й радісно!

 

І ще є альтернативна кінцівка. Сидів хлопчик на дивані, сидів, пилом покрився навіть. І був злий на весь світ. І потім свого часу помер. А коробочка із «хочу» закопана залишилася.

 

Вибирайте кінцівку казки до смаку.