Діти приходять до батьків, не навпаки

Коли діти приходять у сім’ю, батьки знову потрапляють у дитинство. На перший погляд, це здасться дивним, але саме діти можуть допомогти дорослим відшукати болючі точки душі й зцілитися, наповнити серце любов’ю. Як побудовані стосунки між батьками й дітьми та навіщо ми один одному потрібні? Фахівці програми «Рінат Ахметов — Дітям. Сирітству — ні!» радять батькам, усиновлювачам, опікунам і прийомним батькам прочитати фрагмент із книги Ольги Валяєвої «Призначення бути мамою», в якому автор розповідає про природний взаємозв’язок між батьками й дітьми. 

Водночас, коли ми стаємо батьками, у цей самий момент ми ніби відкочуємося назад, у власне дитинство. І заново проживаємо радісні й сумні події минулого. Ми бачимо у своїй поведінці те, що перейняли від своїх мам, а вони — часто від своїх. І буває, нам це не подобається. Ми в чомусь поводимося зі своїми дітьми зовсім інакше, таємно бажаючи, щоб і наше дитинство було саме таким. Іноді ми навіть заздримо власним дітям. 

Діти сприяють нашому зціленню, вони немов провідники у світ щирого серця для своїх батьків. Але лікування завжди болісне. Скільки потрібно всього навчитися і скільки бруду дістати зі свого серця! Тому з народженням дитини (або народженням прийомної дитини в серці) до нас приходить і криза. Криза нового проживання дитячих травм. 

Діти активізують наші хворі місця 

Ми живемо із серцем, перемотаним лейкопластиром. Замість того щоб лікувати свої рани, ми заклеюємо їх і вдаємо, що все нормально. Але, звичайно ж, нічого хорошого не відбувається. Під бинтом починається запалення, і ми стаємо ще більш душевно хворими. Якщо нас колись хтось зрадив, то замість того щоб учитися прощати, ми намагаємося забути. І скрізь бачимо обман і зраду. 

Пам’ятаючи кожну образу, яку завдали нам батьки, ми всі їх дбайливо зберігаємо, дістаємо й хвалимося один перед одним. А можна було б пробачити й іти далі, жити зовсім інакше. Але це нецікаво, та й набагато важче! 

Дитина — це чудовий індикатор нашого психічного здоров’я та нашої зрілості. Ви можете відстежити й те, в якому віці ви застрягли. Коли вам раптом починає здаватися, що більше нічого ви дати дитині не можете й що робити з нею — не розумієте. Таке може статися раптом у сім, десять, п’ятнадцять років. Це просто дзвіночок згори: зверни увагу на свої заклеєні лейкопластиром рани! Пора їх лікувати! Настав час зривати бинти, дивитися правді у вічі й лікувати. Дезінфікувати, чистити, іноді навіть зашивати в спеціаліста. А ще — дати цьому час загоїтися. 

Якби не діти, ми ще довго могли б купатися в ілюзії, що абсолютно здорові, що в нас усе добре, що ми вже добрі й просвітлені. А ці маленькі чоловічки беруть на себе непросте завдання, розплющуючи нам очі на істину. 

Діти приходять до батьків. Не навпаки. 

Коли ми усвідомлюємо, що ми маємо проблеми в стосунках зі своїми батьками, нам дуже складно щось із цим зробити. Тому що ми чекаємо, що батьки зміняться. Що вони зроблять нам крок назустріч. Що ми їм розповімо, наскільки жорстоко вони з нами обійшлися, і вони нам це компенсують. І цього не відбувається. 

Багато дівчат плачуть і кажуть, що прощають свою маму, прощають, а потім заходять до неї додому, а вона — за старе. І як із цим далі жити? Багато дівчат кажуть і про те, що «мама зробила мені так боляче й тому повинна зробити перший крок». 

Але є деякий закон, який працює в цьому світі бездоганно. Діти завжди приходять до батьків, а не навпаки. Якщо ви хочете отримати зцілення в стосунках із ними, це ви повинні прийти до них. Усунути свою пиху й гордість, свою несправжню дорослість, зайняти позицію маленької дитини стосовно них. Поруч із ними ви завжди будете молодшими. Завжди будете для них маленькими. І якщо ви хочете гармонії, то займіть своє місце й перестаньте з ними боротися.