“Зіна хоче додому, навіть згадує дитячий будинок в Миколаєві, питає, де зараз діти”. Усиновителі з Київщини Валерія та Артем поділилися власною історією порятунку від війни (частина 2)

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” розпочинає нову серію публікацій "ЖИВІ ІСТОРІЇ" - з історіями усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів, які попри війну будують нове життя, виховують дітей і сміливо долають усі негаразди та мріють про скорішу перемогу України.

З родиною Валерії Терехової та Артема Підченко з Київської області ми познайомилися ще у 2020 році. Тоді, в часи ковіду, вони зуміли удочерити 6-річну Зіну з Миколаївщини.

Як Валерія та Артем удочерили маленьку Зіну під час ковіду

Перші дні війни для сім'ї усиновителів Артема Підченко та Валерії Терехової

У ВІННИЦІ

Вінниця жила більш-менш спокійним життям, відносно Київщини. Так, постійно були повітряні тривоги, але хоча б не було обстрілів. “Звісно, такі нерви дали про себе знати, чоловік схуд на 20 кілограмів, - продовжує Валерія. - Але ми намагалися не нервувати, тримали себе в руках заради дитини. Шуткували навіть. Можливо тому Зіна трималася дуже добре, попри всі негаразди, співала пісні в машині”.

 

“Тут, у Вінниці, до нас долучилися сусіди з Немішаєво, - продовжує Валерія. - Вони дивним чином зуміли виїхати з під обстрілів. І 8 березня ми пережили вже разом. Через кілька днів вирушили далі - на Польщу, бо там працювала старша донька. На кордоні виявилося, що ми, як усиновителі, можемо виїхати разом з чоловіком. Кордон пройшли доволі швидко, і через добу вже були в доні”.

НОВЕ ЖИТТЯ У ПОЛЬЩІ

У Польщі родину прийняли дуже добре. Работодавці доньки надали усиновителям житло та працевлаштували. Родина поступово звикає до нового життя.

Валерія працює та навіть пішла вчитися на косметолога у польській технікум.

Дитина пішла у перший клас.

“Навіть і зараз, через рік, з нас не беруть плату, - продовжує Валерія. - Чоловік працює (доглядає за конями), я - в дитячому будинку.

В Польщі дитячі будинки зовсім не такі, як у нас. Проживає в них максимум 14 дітей. Діти живуть по двоє в кімнаті, кожен має свою шафу, власні гаджети. Звичайна кухня, де готується домашня їжа. Діти завжди можуть взяти в холодильнику солодощі, йогурти, фрукти. То, майже як вдома. До школи їх везуть шкільним автобусом.

Зіна, звичайно, трошки ревнує мене до дітей. Бо вони теж хочуть іноді, щоб їх обійняли. поспілкувалися… Тому беру її до себе на роботу рідко, хоча вона і проситься постійно. Взагалі, доня пішла у 1 клас одразу ж на третій день, як ми переїхали. Зараз із польською мовою в неї краще за нас всіх разом”.

МРІЇ ПРО ПОВЕРНЕННЯ

“Зіна часто згадує про Україну, просить повернутися додому, - говорять батьки. - Іноді навіть згадує дитячий будинок у Миколаєві, питає, де зараз діти. Кажемо, що дітей евакуювали на Західну Україну, що з ними все гаразд.

Наша домівка відносно вціліла. Зараз там перебуває брат Артема з родиною, що евакуювалися з Бахмута. Також в Україні, в столиці, залишився мій старший син, йому 25 років. Це - дуже складно, щоденні дзвінки, хвилювання…

Ми всі дуже хочемо додому, але поки не завершиться війна, повертатися з дитиною небезпечно. Тема “додому” для нас поки що тема-табу. Так, нам всім хочеться додому, але поки що залишаємося тут, чекаємо перемоги України”.