Життя з нуля. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова
Все наше життя так чи інакше пов’язане з болем. Стара істина: ми народжуємося в муках і вмираємо в них же. Ми ростемо через біль, проживаючи кризи дитинства, потім кризи фізичного дорослішання, стикаємося з реальним світом, розчаровуємося, знову зачаровуємося, впираємося в непередбачене, хворіємо. Впродовж усього життя ми стикаємося з розчаруваннями, несправедливістю, втратами, болем, злістю, стресами, проживаємо низку криз. Якщо дивитися на лінію життя зверху, то вона виглядає як безперервна лінія, яка в якийсь момент стикається з перешкодою і впирається в неї…
Криза змушує нас шукати нові способи реагування, адаптації, стратегії дій і життя. Всі знають, що в теплому й комфортному місці добре і приємно, залишати його не хочеться. Усе велике створюється тоді, коли старе перестає задовольняти. Потреба в обробці інформації привела людство до народження ПК, потреба в русі — до появи транспорту тощо. Потреби завжди стоять за будь-яким відкриттям. Так чи інакше задоволення потреби стимулює нас усіх до дій.
Криза — це завжди ситуація, коли виникає щось непередбачене, що створює перешкоду у звичному плині життя, оскільки старі способи жити вже не працюють, а нових ще немає. Зіткнення з перешкодою стимулює людину шукати нові способи жити. У кризі завжди є ресурс, хоча це видно не відразу. Відразу страшно, боляче й незрозуміло.
Сьогодні кожен із нас окремо й ми всі, як суспільство, зіткнулися зі стіною, і старі способи вже не працюють. Попередня реальність розбилася, а нова дуже фрагментарна і складається ніби зі шматків, на які кожен із нас реагує в міру своїх можливостей.
Революція, війна, перевибори, інфляція — все це час кризи для країни та її суспільства загалом. Сьогодні криза в нас як у країни, у суспільства, перевірка на здатність жити. Так, нашу країну впродовж усієї її історії не раз «штормило», правильніше сказати, що її рідко «не штормило», але не завжди ми, як суспільство, виходили з цього достойно. У нашій історії є багато дуже темних періодів, коли шляхи розв’язання не були знайдені, і ми надовго залишалися в роках «забуття й відчаю». Сьогодні ми підійшли до одного з рубежів, і стоїть питання: як бути далі, куди ми підемо як суспільство? Якщо відкинути всі ідеї й гасла, то виникає багато перевірок: на людяність, спільність, достойність, системність, цілеспрямованість… Суспільство складається з людей, з кожного з нас. Як і в людини, у суспільства завжди є вибір, і він складається з вибору кожного з нас. За теорією поля, ми заражаємо один одного ідеями й думками, які складаються в загальну ідею, у загальне поле. Тому сьогодні кожному треба бути дуже обережним із тим, що ми «відтворюємо» у світ.
Нам, як суспільству, треба вчитися жити в нових умовах невизначеності та постійної загрози. І добре було б водночас залишатися людьми. Віктор Франкл пережив концтабір і написав прекрасну книгу «Людина в пошуках сенсу», де описав свій досвід, який можна звести до простого висновку: важливо залишатися людиною, це може стати тією рятівною цінністю, яка допоможе пережити жах і неясність. Ця цінність — потужний ресурс. Залишатися людиною, здатною співчувати, любити, сумувати, співчувати…
У Києві відбувся перший модуль навчальної програми для психологів «Травма війни», ділитися досвідом приїхали колеги з Ізраїлю. Ми багато говорили про те, як у них, як у нас. У нас по-іншому, хаотично, неясно й абсолютно «по-живому». Я була дуже здивована тим, яка сильна система соціального та психологічного супроводу була вибудувана там за ці роки. Кожну родину веде свій фахівець із самого моменту приїзду, у будь-яких непередбачених ситуаціях. Всі точно і ясно знають, куди й до кого звертатися в разі теракту, війни.
За 66 років там побудували не просто нову державу, а державу з дуже потужним фундаментом, яка навчилася жити в постійній трясці, водночас люди вміють радіти життю, співчувати, поважати своїх і чужих, іронізувати над подіями, любити, залишаючись людьми.
Колеги, розповідаючи історію своєї країни, сказали дуже важливу річ, на яку я раніше не звертала уваги: «Нашу країну почали створювати в 1948 році люди, які повернулися з концтаборів. Їм було нічого втрачати, за спиною була безодня, треба було рухатися тільки вперед».
Я дивлюся сьогодні навколо й думаю, що основні людські цінності у вигляді співчуття, поваги, безпеки сьогодні актуальні як ніколи, за спиною в нас, як суспільства, дуже мало чого залишилося. Велика частина зруйнована, і нам треба розуміти, як будувати життя спочатку. Всім разом. І кожному окремо.
Кожна людина на своєму життєвому шляху не раз стикалася з труднощами й має досвід їх подолання. На щось у той самий час вона спиралася — це і є її ресурс. На що ми, як суспільство, спиралися в темний час нашої історії? На що можемо спиратися сьогодні?
Сьогодні саме час спиратися на загальнолюдські цінності — залишатися людьми…
Альона Лук’янчук,
клінічний психолог,
гештальт-терапевт, координатор психологічної служби у
Гуманітарному штабі Ріната Ахметова
ДЖЕРЕЛО — Донецкие новости
