Вона знає, що я її не народжувала, але вона моя дочка. Одна історія усиновлення

Інна – мама двох чудових дівчаток. Вона ніколи не приховувала, що одну дочку народила, а другу – удочерила. Природно, щодня вона не згадує історію про те, як стала мамою. Робота, дім, школа, переїзд (сім’я раніше жила в Донецьку) – життя як у більшості сімей. І почуття того особливого торжества й щастя, коли вперше тримаєш на руках свою дитину, повертається тільки з особливих приводів. Але щось особливе вранці наче повернуло Інну на кілька років назад, коли вона вперше побачила в дитячому будинку свою, саме свою, дочку.

Чудо з чудес

День Святого Миколая – чудо з чудес! Вранці, як завжди після сніданку, зробила собі каву, зайшла у фейсбук, гортаю стрічку. І на «Сирітству – ні!», – я підписана на сторінку, – стаття про те, що Фонд Ріната Ахметова допомагає дітям в інтернатах і фотографія. У центрі сидить Дана – моя дочка! Я спочатку не повірила. Вона маленька була з великими бантами. Підношу фотографію старшої дочки:

– Хто це?

– Дана.

Ми здивовані: Як таке може бути?

Я все це написала в коментарях.

За годину мені друг надіслав ще один пост із фото. Ми взагалі обімліли: Дана сидить на руках у Ігоря Крутого, а поруч сидить Рінат Ахметов. Ось так в один день у нас з’явилося дві історичні фотографії.

Як я почала відвідувати дитбудинки?

Жила в Донецьку, а в Горлівці вчилася. Коли була студенткою, оселилася в гуртожитку. Тільки не від інституту, а від будівельного комбінату. А там жили звичайні робітничі сім’ї, небагаті переважно люди. Мене поселили поруч із вагітною дівчиною. Вона народила дівчинку, і ми назвали її Оленою.

Оленку я няньчила постійно, у результаті поїхала з гуртожитку, бо не встигала з навчанням. Але ми з батьками провідували їх, привозили їжу, оплачували дитячий садок.

Одного разу вночі мешканці гуртожитку мені принесли Оленку. Матуся кудись поїхала. Молода… Народила без чоловіка. Абсолютно одна.

Сусіди по гуртожитку кажуть: «Або забирай дівчинку, або віддамо її в міліцію».

Я взяла її без одягу, без документів. У мене останній курс інституту. Батьки запропонували привезти її в Донецьк. Ми не могли залишити Олену, але й удочерити теж. Хворіла вона часто, траплялися напади. Наша медицина для неї була слабенька. Оформили Оленку в дитячий будинок, але постійно провідували, брали із собою на море, лежали з нею в лікарнях. Як склалася доля дівчинки, розповім трохи пізніше.

Вона знає, що я її не народила, але вона моя дочка

Вперше, потрапивши в дитячий будинок, я бачила стільки рук, які тягнутися до тебе й кажуть «Забери мене із собою». Це безслідно не проходить ніколи.

На той момент я розлучилася з чоловіком, у мене була семирічна дочка. Разом із нею ми стільки об’їздили дитячих будинків – грали з дітками, малювали. Усиновлення – було наше усвідомлене рішення.

Фінансово я могла, дідусі бабусі є – тому ми визначилися і відступати не збиралися.

У дитбудинку Дану мені показали першу.

Їй тоді не було двох років. Документи оформляла довго – приблизно рік. Все впиралося в те, що її мама ще не була позбавлена батьківських прав. За віком Дана мала жити в будинку малятка, але жила в дитбудинку.

З Даною я ніколи не говорила «дитячий будинок». Просто: є діти, у яких немає батьків. Розповідала, що я дуже-дуже хотіла ще одну дочку й коли її побачила, то відразу полюбила і зрозуміла, що це і є моя дочка.

З чоловіком у нас залишилися добрі стосунки. Він приходив відвідувати старшеньку і Дана автоматично стала називати його «татом». Але вона розуміла, що ми разом не живемо. Й ось на наочному прикладі я пояснювала Дані, що є дітки, у яких немає батьків. І щоб дитини не заплутатися зовсім, говорила, що приходить тато твоєї сестри. А в тебе тато буде, коли мама вийде заміж.

Звичайно, Дана мріяла, щоб я вийшла заміж, щоб у неї швидше з’явився тато. А загалом в нас не було складної адаптації – це не про нас. Вона знає, що я її не родила, але вона моя дочка.

Єдине в нас, скільки років вже минуло, ми не можемо відрегулювати харчування. Це на підсвідомості, у корі головного мозку закладено, що постійно бракує їжі. Бачила це в дитячому будинку й розуміла, що такі проблеми можуть бути. У дитини голод на підсвідомості і вона може їсти, якщо навіть шлунок повний. Тому ми досі контролюємо кількість їжі.

У школі в Донецьку всі знали, що це дівчинка, яку я вдочерила. І ніхто ніколи ні словом, ні поглядом не докорив їй. Не було якогось ставлення до дитини, що ти якась не така, не рідна. Ніколи з боку оточуючих не було жодного негативу. Щоправда, дізнавшись про це, багато хто дивується досі.

Їй аби мама із сестрою були поруч

З майбутнім чоловіком познайомилися задовго до того, як почалися військові події. Юра часто приїжджав до нас у Донецьк із Києва, він чудово подружився з дівчатками. Піклується про нас, бачу, що старається. Це той чоловік, з яким нам трьом хотілося б бути. Ми живемо разом півтора року і вже починаємо називати його «татом».

Їхали як завжди на два тижні, зібрали речі. Завантажили машину й поїхали на 2 тижні, а потім виявилося, що треба школу нову шукати в іншому місті.

Дана дуже добре переносить усі зміни. Це теж вплив дитячого будинку. Вона без проблем пішла в дитячий садок, ще в Донецьку. Швидко знаходить спільну мову з дорослими й дітьми. У неї не буває жодних адаптацій. Без проблем вливається в колектив.

Старшій було важко – підліток, вона дуже важко переживала, хотіла в Донецьк. А Дана: «Ой, нова школа – чудово!» Їй аби мама із сестрою були поруч, а так вона на кожному кроці себе почуває комфортно.

Ми зараз знімаємо будинок у Києві, а з Донецька перевезли всю дитячі меблі. Розставили все так, як було в Донецьку. Привезли іграшки, книжки. Діти шафки обіймали. Звикають. Я ще не до кінця звикла до цього всього, дівчата, здається краще за мене справляються.

У мене в Донецьку був свій бізнес, а тут я не можу навіть шукати роботу, тому що в нас – то музична школа, то вокал. У Дани чудовий голос, так що в нас виявилася обдарованою дитиною. Вона творча натура.

І я займаюся тільки дітьми. А вони ростуть дуже швидко. Старша вже в 9-му, молодша – у 4-му.

Гадаю, що колись вона поставить мені запитання про те, як вона з’явилася на світ. Ще не знаю, що скажу їй. Уявлення не маю. Можливо, навіть і знайдемо її маму, якщо Дана дуже цього захоче.

Щодо цього наведу приклад про Олену, яку я няньчила, будучи студенткою.

Вона доросла, їй 20 років. До війни вона щороку прилітала до нас у гості з Америки. Якось вона попросила розповісти про її маму. Розповіла все, що знаю.

– Ти хочеш її знайти?

– Ні. Я не зможу назвати її «мамою», тому що вона мене кинула. У мене мама ти – в Україні й одна мама американська, яка мене удочерила й любить. І я вас дуже люблю.

Чому сирітству – ні!

Звичайно, портал «Сирітству – ні!» велика річ. Вас читають люди, які вже когось удочерили, усиновили, а більшість людей такі далекі від цього всього, від дитячих будинків. Часто згадують про дітей тільки на свята.

Я була в багатьох дитбудинках, і щоразу мені боляче бачити, що є діти без батьків. Вони хочуть у сім’ю й це світова практика, ви прекрасно це знаєте, що у прогресивному світі немає дитбудинків для сиріт. Всі діти виховуються в сім’ях. Якби сім’ї виховували дітей, і нехай держава за це доплачує, адже всіх усиновити неможливо, але сім’я важлива.

Тому що після інтернату в дитини обмаль шансів на майбутнє, тільки на негаразди. Мені здається, потрібно більше передач робити про дітей, які шукають сім’ю. Дітям, яких показують, про яких говорять, швидше знаходять сім’ї.

ДЖЕРЕЛО