ПОРАДА НАСТАВНИКАМ: шукайте, пробуйте, експериментуйте – і у вас обов’язково вийде!
Координатор проекту «Наставництво» Фонду Ріната Ахметова в Маріуполі Катерина Степаніна дала кілька порад наставникам щодо того, як будувати стосунки з їхніми вихованцями, та розповіла про труднощі, що можуть трапитися в процесі спілкування з підлітком.
Будувати стосунки непросто, це вимагає багато часу й зусиль. Не так просто з першого разу, з другого або з третього налагодити контакт із дитиною, яка роками складала навколо себе цеглинка за цеглинкою стіну. Стіну, за якою вона ховалася, яка не раз рятувала її від «чужого» погляду або слова, яка хоч іноді, у її уяві, створювала безпечний простір і можливість сховатися від зовнішніх і внутрішніх затискачів, від невдач, від ставлення до неї інших.
Це була її рятівна стіна, стіна, яка кожен день живилася подіями з нею. А відбувалося різне. Дорослі займалися розвішуванням ярликів, щоб зробити дитину зручною для себе. Ярлики ці передавалися в міру того, як дитина росла, переходила з класу в клас, переїжджала з однієї державної установи в іншу.
До її 12 років стіна виростала все більше й більше. І ось вона стала настільки великою й міцною, що в ній не було й трішки просвіту, куди б міг заходити промінчик сонечка.
Вона захищалася. Вона ховалася. Вона боялася випустити назовні те, що зріло в неї всередині. Вона не бачила, кому можна довіритися, хто зможе, не засуджуючи, не читаючи довгих і нудних нотацій, просто прийняти її без жодних умов. Так, і зустрічаючись із людьми, вона втратила надію відчути хоч краплю щирої турботи й безкорисливої участі в своєму житті.
І тут з’являється хтось, хто заявляє, що має намір дружити, будувати відносини з цією дитиною, хтось, хто хоче зрозуміти її душу, хто налаштований пройти разом із нею багато складних моментів життя. Її життя.
У цих дітей реальність того, що відбувається, формувалася з уламків, із тих картинок, які пам’ятала й зберігала в собі свідомість. Ці пазли їхнього світу були порушені болем, жорстоко обрізані або порвані. Їх дуже важко зараз склеїти, зібрати воєдино. На це потрібен час. Для того, щоб нитка довіри зміцніла, доведеться докласти дуже багато зусиль, адже минуле дитини все ще буде рябіти. І рябітиме воно до тих пір, поки не стане новою, цілою, повноцінною реальністю, новими почуттями, і цей процес не швидкий.
Відносини будуються тоді, коли в їх основі будуть задіяні емоції та інтереси, коли включається «прийняття» людини, коли взаємна довіра є тим фундаментом, на якому з самого початку будуються стосунки пари.
У житті ми постійно стикаємося з необхідністю довіряти, просто не завжди це усвідомлюємо, тому що деякі речі для нас звичні. Але якщо вдуматися, то коли ми, наприклад, їдемо в автобусі або купуємо продукти, ми фактично довіряємо своє життя водієві або продавцю. Те ж саме і з дітьми: дитина, яка вперше за багато років побачила зацікавленість у собі й почала слухати якісь незнайомі, незрозумілі речі, звідки знає, що наставник, як і всі інші, не морочить їй голову? Зрозуміти й перевірити це вона зможе лише через деякий час. А поки їй залишається тільки одне: спробувати й довіритися. І вона пробує. Вона робить цей крок, вона йде назустріч невідомому.
Звичайно, побудова відносин, довіра одне одному – це тонка нитка, яку ми налаштовані зміцнювати. Чи помічали ви коли-небудь, що, відмотуючи клубок ниток, можемо вийти на витоки, на корінь проблеми? Збираючи переплетені нитки, можна почати заново. Можна повернути минуле й «зібрати» ці порушені болем фрагменти життя дитини в новий малюнок. Цілісний. Змістовний. Якісний. У цих відносинах наставник може показати напрямок руху, дати дитині новий ракурс, допомогти побачити сильні сторони.
У цій роботі – саме життя. Це набагато цікавіше гри-стратегії, тому що в нашому випадку мова йде не про будь-яку надуману концепцію ігрової індустрії, а про людинознавство – внутрішній посил, у якому нам аж ніяк не вдасться обійтися однією лише теорією. Від всіх учасників процесу буде потрібна постійна робота над собою й повний перегляд життєвих установок. Це змінює, це дає нові можливості.
Довіра не вимагає аргументів і доказів. Довіряючи кому-небудь, ми покладаємося виключно на свої почуття. Діти влаштовані так само. Це нелегкий шлях, особливо спочатку. Але поступово можна навчитися отримувати задоволення від подолання перешкод разом, і нагорода не змусить на себе чекати. Чудеса будуть відбуватися з вами на кожному кроці. З кожною звичайною посмішкою дитини, з її зацікавленістю у вас, з кожною новою зустріччю відносини міцнішатимуть.
Запитайте своє серце – і воно вам підкаже. Згадайте свою Дитячу Мрію. Це пам’ять на рівні підсвідомості. Вийміть із глибин своєї душі саме ті образи, які особливо милі вам. Прислухайтеся до себе – і ви знайдете ті відчуття, яких найбільше потребує дитина. Шукайте, пробуйте, експериментуйте – і у вас обов’язково вийде!
