Наталя Єрмолаєва: «Не потрібно боятися бути наставником дитині із затримкою в розвитку»
Наставниця, що мала досвід супроводу дитини з затримкою психоемоційного розвитку, погодилася поділитися своїми спостереженнями.
– Я хотіла, щоб Вова потрапив у сім’ю. Я молилася про це, робила все для того, щоб цей хлопчик підтягнувся у своєму розвитку, адаптувався в суспільстві, щоб він зацікавив майбутніх прийомних батьків або усиновлювачів. І сам хлопчик цього дуже хотів. І рік тому він потрапив у сім’ю, – розповідає колишній наставник хлопчика-сироти Наталя Єрмолаєва.
На прохання Наталії Юріївни та з міркувань етики в публікації змінено ім’я її колишнього вихованця. Наталя Єрмолаєва, набувши досвіду наставництва дитини з затримкою психічного й емоційного розвитку, для себе вивела «класичну» формулу роботи наставника із сиротою.
– Не треба боятися бути наставником дитині із затримкою в розвитку, потрібно просто прийняти цю дитину такою, якою вона є, і полюбити її, – вважає Наталя Єрмолаєва. – Всі дітки, котрі виховуються в інтернатах, потребують любові та співчуття, адже вони знедолені. Для такої інтернатної дитини важливі тактильні відчуття: потрібно її обіймати, гладити, щоб вона відчувала, що комусь потрібна, комусь цікава. Важливою є також психологічна підтримка: потрібно знаходити в ній добрі риси й говорити їй про це, підкреслювати, яка вона симпатична, яка кмітлива, частіше хвалити за кожен крок вперед. Треба переконувати її в тому, що в неї все вийде, а ви допоможете їй у тому, щоб усе, до чого вона прагне, виходило. Адже багато дітей, навіть котрі виховуються в родині, не добилися добрих результатів у навчанні або заняттях своєю улюбленою справою – музикою, спортом, тим, що їм було до душі, – тільки тому, що за найменших невдач їхні батьки говорили їм: «У тебе руки не звідки треба ростуть». Не заспокоювали, наполягаючи на ще одній спробі досягти поставленої мети, а навпаки, говорили, що ця мета для них недосяжна, тому що вони не талановиті, не здібні…
Наталія Юріївна чотири роки тому пройшла цикл тренінгів у проекті з підготовки наставників для сиріт проекту «Одна надія», упродовж двох років була наставником для хлопчика, який опинився в інтернаті в чотирирічному віці. Вона познайомилася з ним, коли Володі було шість.
– Мене готували до того, що я, найімовірніше, буду супроводжувати підлітка. Однак робота з дітьми молодшого віку мене теж не лякала, бо я – професійний педагог із 36-річним стажем роботи в школі, – розповідає Наталя Єрмолаєва. – Бажання стати наставником було для мене абсолютно природним. Мій син уже давно виріс, а онуків усе ще не було, тому моя душа жадала спілкування з дитиною. І, згадуючи пройдений шлях, можу сказати одне: я ні про що не жалкую. Час, проведений із цією особливою дитиною, я згадую як найщасливіший час у моєму житті. Вже ніколи не забуду цього особливого хлопчика. Шкодую лише про одне: я не мала можливості взяти його у свою сім’ю. З огляду на свій вік, не можу ризикувати і брати під опіку людину молодшу за 12–15 років. Адже мені вже «трішки» за 60.
Коли Наталя Юріївна вперше побачила Володю, серце її стислося: малюк мав хворобливий вигляд, що й не дивно: діагнози, вписані в його медичну карту, займають не один аркуш. По-материнськи їй захотілося створити йому домашню атмосферу, підгодувати. Наставник, поклявшись персоналу інтернату, що готувати все буде на пару, з дотриманням дитячих дієтичних норм, домоглася того, щоб їй дозволили приносити хлопчикові домашню їжу.
– Ми не просто їли: у кімнаті для гостей ми накривали на стіл, і за трапезою я розповідала Вові, як користуватися столовими приборами, як поводитися за сімейним столом, – згадує співрозмовниця. – Адже хлопчик нічого не знав про такі природні сімейні ритуали, як недільний обід, вечеря, яких ми в повсякденному житті, можливо, і не помічаємо. Але вони ж надзвичайно важливі. Саме за сімейним столом близькі люди діляться своїми проблемами й успіхами, обговорюють важливі питання, вирішують конфлікти.
Сирітська доля – у спадок
Володя взагалі не знав, що таке сім’я. Мама залишила його в дитбудинку, коли йому було чотири рочки. Виїхавши за якимись документами в Росію, вона пообіцяла повернутися за ним і навіть кілька разів йому телефонувала, даючи фальшиву надію. Але вона так і не повернулася по Вову. А він чекав її упродовж двох років, годинами простоюючи біля вікна!
Можливо, ця обставина й загальмувала розвиток хлопчика. Всі його думки були спрямовані на зустріч із нею. Він відчував себе знедоленим, з комплексом провини, адже мама чомусь не повернулася за ним. Можливо, причина цього в ньому самому? Зосередившись на своєму стані очікування, хлопчик почав відставати в розвитку, почав втрачати вже набуті навички: виразно висловлюватися, спілкуватися з оточуючими його людьми. Під час першої зустрічі в наставниці склалося враження, що Вова лише нещодавно навчився говорити.
– Коли ми почали разом освоювати малювання, він спочатку креслив на аркуші чорні лінії, кажучи, що малює подушку, – розповідає Наталя Єрмолаєва. – Психолог пояснила мені, що подушку малюють діти, які переживають розрив зі своєю сім’єю.
Як розповів Наталії Юріївні хрещений батько Володі, котрий іноді відвідував хлопчика в інтернаті, він, можна сказати, «успадкував» сирітську долю. Дідуся Вови кинула дружина, залишивши йому на піклування їхнього маленького сина – майбутнього батька Вови. З горя чоловік запив. А хлопчик, покинутий напризволяще, потрапив у погану компанію, рано пізнав алкоголь і наркотики, згодом не раз побував за ґратами. І не дивно, що цей хлопчик потім знайшов собі таку ж дружину – зі знедолених. Майбутня мама Володі і її сестра також росли, можна сказати, сиротами за живих батьків.
Зараз батьків хлопчика вже немає в живих. Та й сам Вова, ледь з’явившись на світ, вижив дивом. Він народився недоношеним і вже нездоровим. Лікарі запевнили його батьків, що немовля – не житиме довго. Батько прийняв рішення хрестити дитину. Покликав священика, і, коли той охрестив його, Володимир відкрив очі. Можливо, це надалі спонукало його маму відвідувати разом із сином монастирі й церкви. Володя, який під час першої зустрічі зі своєю наставницею не міг складати слова в зрозумілі речення, проте, за словами нянечок, пам’ятав молитву «Отче наш».
У житті Вови, як розповів наставниці його хрещений, бували і світлі смуги, коли його батьки переставали випивати. У цей час вони навіть наводили лад у своєму житлі і знаходили час для дитини.
– У хлопчика було чимало добрих задатків і позитивних людських якостей, які він, можливо, або успадкував від членів своєї сім’ї, або почерпнув, вже перебуваючи в інтернаті, – згадує Наталя Єрмолаєва. – Вихователі в інтернаті зазначили, що Вова акуратний до педантизму: він дуже любить, щоб усе лежало на своїх місцях, і ретельно працює над створенням цього порядку, – розповідає наставниця. – І я ледве відучила його від того, щоб… цілувати руки дівчаткам і жінкам, з якими він щойно познайомився. Такий старомодний звичай бентежить сучасних дам. Зрозуміло, що з’явилася ця «великосвітська» звичка в хлопчика від туги за батьківською любов’ю й ласкою, від власної ніким не затребуваної любові, яку йому нема на кого було звернути. Він привітний з усіма, він закохувався в кожного, хто звертався до нього з добрим словом або просто якимось вітанням. Приставав до всіх з одним і тим самим запитанням: «Ти мене любиш?»…
Бажання потрапити в сім’ю стало стимулом для навчання
З дитиною, за словами співрозмовниці, всерйоз займалися і вихователі, і логопед. Але, ймовірно, їхніх зусиль було недостатньо. Хлопчик, коли наставниця зустрілася з ним вперше, помітно відставав у своєму розвитку від однолітків. Вова не знає про те, що десь зникла його мама, але він і не пам’ятає її. Бачачи, як інших дітей забирають у сім’ї, він теж хотів «піти додому». Зосередження на єдиній думці «Коли ж мене заберуть з інтернату батьки?!» стало «гальмом» для хлопчика в освоєнні нової інформації, нових навичок. Одним із завдань наставниці було подолання цього «гальма». А можливо, і перетворення цієї мрії на стимул для розвитку дитини.
– Вова дуже хотів, щоб йому «знайшли» маму й тата, він дуже хотів у сім’ю й не розумів, чому його не забирають, – згадує Наталя Юріївна. – Він вказував мені на п’ятиповерхівку, яку бачив зі свого вікна, і говорив, що хоче там жити. А я, намагаючись втішити його, відмовляла: мовляв, у таких будинках квартири маленькі, там тісно…
Однак хлопчикові, який не бував за межами території свого інтернату, доводилося пояснювати, і що таке… квартири, і що таке кафе. Пояснювати, за словами співрозмовниці, хлопчику-сироті, що відстає від своїх однолітків, доводилося буквально ВСЕ! Наприклад, що це за звір такий – корова, чим собака відрізняється від лисиці і від вовка. Адже багатьох тварин він ніколи не бачив ні живцем, ні на зображенні. Книжки з картинками були, але для індивідуальних занять із цим книжкам із такими дітьми, як Вова, ймовірно, справа не доходила. Крок за кроком Володя, отримавши наставника, прогресував у своєму розвитку.
– У мене на очах хлопчик навчився малювати, – не без гордості згадує наставниця. – Починали ми з розмальовок, які спочатку розмальовували разом. Потім були олівці, потім перейшли до фарб. Подаровані мені Вовою малюнки я зберігаю вдома.
Велику роль, за словами співрозмовниці, зіграло й читання дитині дитячих книжок, казок, віршиків. Коли хлопчик ішов у сім’ю, він уже знав букви й міг читати по складах. Навіть намагався писати – виводив окремі літери на папері.
Допомогли якісному стрибку в зростанні Володі й розвивальні ігри. З урахуванням того, що хлопчик відставав, наставниця приносила йому ігри для діток молодшого віку. І спочатку вони освоювали їх разом.
– Конструктор «Лего», пазли… У мене вдома тепер зберігаються зібрані Володею картини, – каже Наталя Юріївна. – Я намагалася ділитися з ним своїми знаннями й під час прогулянок парком на території інтернату. Володя жваво цікавився природою, спостерігав за жуками-павуками, розпитував, як називаються дерева й кущі, які він бачить. Почувши назву, він відразу її запам’ятовував. У Вови прекрасна пам’ять! – зазначає співрозмовниця.
Коли я пояснювала йому, що таке сім’я, батьки, Вова несподівано приголомшив мене питанням: «А ти теж народилася в дитбудинку?». Я відповіла, що ні, що в мене були батьки. Почувши про моїх батьків, Вова поцікавився: «А де тобі батьків знайшли?». Він не знав цього причинно-наслідкового зв’язку, що саме від батьків і з’являються діти. Він був упевнений, що дітям, котрі якось з’являються в дитбудинку, потім, як я вже згадувала, «шукають» і «підбирають» батьків, які б погодилися взяти їх до себе додому.
За словами Наталії Юріївни, зрозуміти, що таке сім’я, близькі люди, друзі, Вові допомогли й бесіди телефоном. Вона включала хлопчика до спілкування зі своїм оточенням: у його присутності телефонувала синові, подругам, давала і йому поспілкуватися з ними. Посвячувала його у свої справи, розповідала про те, як ходила в гості, про те, що вдома в неї живе кішка. Потім купила простенький мобільний телефон і самому Вові, щоб він міг телефонувати їй. Хлопчик почав розуміти, хто такі мама, тато, син, дочка, дідусь і бабуся, друзі. Навчився спілкуватися: зав’язувати розмову з людьми, говорити на абстрактні теми, обговорювати щось цікаве, наприклад, природу за вікном.
Про те, що в його наставниці, є свій дім, сім’я і якась своя життя, свої обов’язки, крім їхніх зустрічей, Володя, звичайно, знав. Але, прив’язавшись до Наталі Юріївни, він спочатку вимагав, щоб вона взяла його до себе, і важко переживав, якщо їхня традиційна зустріч із наставницею зривалася.
– Я пояснила хлопчикові, чому не можу взяти його у свою сім’ю, чому не всі сім’ї можуть собі дозволити прийомну дитину, – розповідає наставниця Володі. – Він заспокоївся, але мені і далі доводилося боротися з його дитячим егоїзмом. Траплялося, що, коли в мене не виходило прийти, хлопчик закочував персоналу інтернату справжні істерики. Тоді вихователі телефонували мені, і я пояснювала телефоном дитині, що в мене форс-мажор. Казала, що таке трапляється й у родині, коли дорослі не можуть вчасно виконати свої обіцянки, тому що є обставини, які сильніші за них: термінові справи, хвороби, побутові аварії, несподівані події, наприклад, кішка рибної кісточкою вдавилася, і потрібно терміново везти її до лікаря Айболита.
Наставниця налаштовувала хлопчика на те, що йому, якщо він потрапить у сім’ю, потрібно бути готовим до таких ситуацій. Не варто зосереджувати всю увагу на себе, на свої переживання. Треба зважати на те, що в людини, яку ти любиш, є ще якісь турботи, крім турбот про тебе.
– Наші щотижневі зустрічі стали для Вови стимулом до того, щоб чогось навчиться, щоб надалі сподобатися своїм майбутнім батькам, яких, як він був упевнений, йому вже підшукують, – розповідає Наталя Юріївна. – Усотуючи в себе пізнання, які я йому підносила, Вова намагався стати кращим, щоб вирватися зі стін інтернату й потрапити в сім’ю. І наші зусилля не минули дарма – за два роки хлопчика взяли в сім’ю.
