«Нас діти знайшли скоріше, ніж ми їх. Це була Доля!» Частина 2. Як усиновителі Тетяна та Ігор Божко врятували дітей від війни. Проєкт «Живі історії»

Програма «Рінат Ахметов — Дітям. Сирітству — ні!» продовжує проєкт «Живі історії» з історіями усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів, які попри війну будують нове життя, виховують дітей і сміливо долають усі негаразди та мріють про скорішу перемогу України.

Герої цієї публікації — усиновителі Тетяна та Ігор Божко, які в 2017 році удочерили двох маленьких дівчаток. Зараз, на час написання статті Світлані 9 років, Яні — 8 років. У попередній публікації ми розповіли про усиновлення в родині Тетяни та Ігоря Божко, і зупинилися на моменті початку війни.

Початок історії родини Божко читайте за посиланням: Тут

Як усиновителі рятувалися від війни та пристосовуються до нового життя, що думають про усиновлення — розповіла мама Тетяна Божко.

ПОЧАТОК ВІЙНИ: СПОДІВАЛИСЯ НА КРАЩЕ

— Зараз ми, як і усі українські люди, потерпаємо від війни. Наш адміністративний центр — Попасна, повністю зруйнований в середині 2022 року. Тоді, у страшному лютому 2022 року ми десь місяць ще сиділи вдома. Це був нестерпний жах. Готуєш їжу, а над головою літають бомби, наче сама смерть. Постійно бігали в підвал, ховатися від вибухів та пострілів.

Ми чомусь сподівалися, що все закінчиться, як у 2014 році. Тоді в нас місяць була війна, а потім все заспокоїлося, принаймні там, де ми жили. Потім, коли вже зникло світло, до нас прийшла мама і почала вмовляти виїхати врятуватися, поки ще не пізно. Ми швиденько покидали речі в багажник, і зранку виїхали.

Свекрусі залишили ключі. Вона не хотіла виїжджати, залишилася там із сином, моїм братом. У них теж є машина, вони могли виїхати, але відмовилися. Трохи пізніше до нас приєднався ще й дідусь, а свекруха з братом і досі там…

ЕВАКУАЦІЯ: ТИЖДЕНЬ ЖИЛИ У ШКОЛІ

Ми їхали незнамо куди. Не було такого якогось маршруту. Всі телефони готелів, що ми знаходили в інтернеті, або не вмикалися, або адміністратори казали, що немає місць. Під Дніпром ми зупинилися в невеличкому селищі, де нам запропонували відпочити… в школі. А що ж робити? Війна… Проте нас дуже добре прийняли, годували, надали ліжка.

Десь тиждень ми провели в тій школі. Потім через волонтерів, дай Боже їм здоров’я, нас переселили в гарний будинок у Дніпропетровській області, м. Підгороднє. Хазяї виїхали за кордон, і волонтери віддали нам ключі. То ми знов живемо в великому будинку.

Діти вчаться онлайн. Старша у 4 класі, молодша — у 2 класі. Вчитися їм поки що подобається, ми підтримуємо дівчат. Мріємо про скорішу перемогу і повернення до мирного життя.

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ МРІЮ ПРО УСИНОВЛЕННЯ

Зараз часто чуємо, що Світланка дуже схожа на тата, а Януся — на мене. То воно так і є. Діти, навіть усиновлені, беруть від нас все, стають схожими на нас, і ми щасливі від того!

Гадаю, Бог все знає і Він посилає нам саме тих дітей, які схожі на нас. Можна навіть сказати, що нас діти знайшли самі, а не ми їх. Все це — воля Божа.

Усиновлення — це непростий крок, на нього дійсно треба наважитися. Не залишайте мрію про усиновлення, якщо вона вже у вас з’явилася.

Можу точно сказати — спочатку страшно, а потім все налагоджується. Головне, не лякатися проблем, які можуть виникнути, або вже виникли. Немає життя без проблем, головне — як ми на них реагуємо, і як вирішуємо.

Усиновлення — це про наше майбутнє, а майбутнє потрібно кожній родині. Раджу нічого не боятися та сміливо йти вперед.