«Нас діти знайшли скоріше, ніж ми їх. Це була Доля!» (Частина 1). Історія усиновлення в сім’ї Тетяни та Ігоря Божко. Проєкт «Живі історії»

Програма «Рінат Ахметов — Дітям. Сирітству — ні!» продовжує проєкт «Живі історії» з історіями усиновителів, опікунів, прийомних батьків та батьків-вихователів, які попри війну будують нове життя, виховують дітей і сміливо долають усі негаразди та мріють про скорішу перемогу України.

У цій публікації ми познайомимо вас із родиною усиновителів — Тетяни та Ігоря Божко. Тетяна та Ігор у 2017 році удочерила двох маленьких дівчаток — Світланку та Яну. Зараз, на час написання статті Світлані 9 років, Яні — 8 років.

Із початку війни змушені були залишити рідний дім в Попаснянському районі Луганської області та шукати нової долі. Зараз родина усиновителів живе на Дніпропетровщині. «Нас діти знайшли самі, і це — воля Божа, як і все, що відбулося з нами і відбувається зараз», — впевнена усиновителька Тетяна Божко.

Спеціально для «Рінат Ахметов — Дітям. Сирітству — ні!» Тетяна Божко розповіла дивовижну історію удочеріння Світланки та Яни, і поділилася спогадами про початок війни і життя в умовах військового стану.

ІДЕЯ ПРО УСИНОВЛЕННЯ

 — Тоді ми ще жили на Луганщині, — згадує Тетяна. — У нас з чоловіком 12 років не було дітей. Що тільки не робили, де тільки не лікувалися — ніяких результатів. Думали зробити ЕКО, але навіть для родини шахтарів це було занадто дорого. Тому згодом почали замислюватися про прийняття дитини-сироти.

Я почала передивлятися портал «Сирітству-ні!», розглядала світлини дітей, і поступово наважилася поговорити про це з чоловіком. На щастя, Ігор сприйняв цю ідею дуже добре. Дійсно, чого б ні? У нас до війни і будинок був великий, гарний, і машина була, і можливість подорожувати. Чому б не поділитися всім цим з усиновленою дитиною?

ПОШУК ДИТИНИ

Ми звернулися до нашої Попаснянської служби у справах дітей, оформили всі документи. Якихось складнощів з оформленням документів я навіть і не пригадую. Ми просто дуже хотіли дитину, і були готові долати будь-які складнощі. У заяві вказали спочатку, що хочемо прийняти в сім’ю одну дитину — маленьку дівчинку до 5 років, без братів та сестер, без хвороб. Намагалися шукати власними силами, але це нічого не дало…

«Є ДВОЄ ДІВЧАТ, МОЖЕ БАЖАЄТЕ ПОДИВИТИСЯ?»

Через півроку нам зателефонували зі служби у справах дітей, і повідомили: «Є двоє дівчат — 2,2 рочки та 1,2 роки, зовсім маленькі. Може під’їдете, подивіться? Це в Сєвєродонецькому дитячому будинку». Ми спочатку розгубилися. Двоє? Чи зможемо потягнути одразу двох, бо в нас ніякого досвіду виховання не було? Що робити?

Працівники служби ще кілька разів до того нам казали, що зайти двох дітей буде легше, ніж одненьку. Крім того, можуть бути вади здоров’я, а в цих дівчат таких вад не було… Тож ми з Ігорем вирішили приїхати, подивитися, а там вже буде видно, чи це наша доля, чи ні.

ДІТИ ОДРАЗУ НАЗВАЛИ ІГОРЯ ТАТОМ

Дівчат нещодавно вилучили з асоціальної родини. Вони були у досить важкому стані, про це нас попередили ще біля дверей закладу. Але на першому побаченні все було дуже добре. Ми одразу закохалися в нашу малечу. Ігоря одразу ж назвали «татом».

Вихователі коли мене побачили, почали казати, що молодша дівчинка — Януся — просто моя копія — маленька, карі оченята. Потім коли порівнювали мої дитячі світлини з Янусею, виявили, що дійсно, я в дитинстві була схожа з нею!

Словом, дівчата швидко звикли до нас, раділи, коли ми тільки з’являлися, чекали. Так пройшов місяць — саме стільки ми чекали вирішення суду та завершення процедури усиновлення. Ми найняли адвоката, тому вдалося це зробити за місяць, а не за три, як буває в деяких випадках. Взагалі, нам дуже пощастило, вже через місяць ми змогли забрати дівчат додому. І ось тут почалися складнощі…

ДРУЗІ ТА ЗНАЙОМІ БУЛИ В ШОЦІ

Наші друзі та знайомі взагалі не розуміли, як ми взагалі наважилися на такий крок. З одного боку вони казали, що пишаються нами, але відчувалося, що вони всі були просто в шоці. Але тоді це був більше крок відчаю, бо ми чітко розуміли — або залишимося самі на все життя, або візьмемо на себе таке навантаження — виховати усиновлених дітей, і жити більш насиченим, хоча і не простим, життям.

Та чого дивуватися, якщо навіть наші батьки сприйняли усиновлення неоднозначно. Моя мама якось швидко пройнялася, підтримувала нас у цьому рішенні, їздила разом з нами по закладах. А мамі Ігоря ми не казали до останнього моменту. Вона і зараз не дуже добре сприймає нашу ідею з усиновленням, хоча спливло вже стільки років!

Коли почалася війна, ми виїхали з Луганської області в Дніпропетровську, а свекруха не захотіла виїжджати. Ми спілкуємося на відстані, рідко, і про дівчат.

ДІТИ НЕ ЗНАЛИ, ЩО ТАКЕ КІТ ЧИ ПЕС

Чесно, спочатку було дуже складно звикнути, що в нас тепер двоє дітей. Ми з чоловіком звикли до вільного життя, довго жили самі, а тут одразу дві маленькі дівчинки! Бігають за нами постійно, навіть у вбиральню так просто не зайдеш сама — вони тут як тут. 

Дівчата взагалі не були адаптовані. Вони не знали, що таке навіть кіт чи пес, не чули, як співають пташки. Для них все було — дивина і новина. Будь-який звук — мотоцикла або іншої техніки — їх дивував та лякав. То ми вчили їх тому, що знали самі.

Благо, діти були зовсім маленькі, і ми встигли багато в них вкласти, вкладаємо зараз, і будемо вкладати. Єдине, з війною ми втратили можливість їздити на море, як раніше було це щороку — то була наша сімейна традиція.

(Продовження - читайте Тут)