Світ дивовижних друзів. БЛОГ Надії Кондратюк, експерта проекту «Наставництво» Фонду Ріната Ахметова

Будучи підлітком, у мене було мало друзів. Було кілька однокласників, з якими я спілкувалася тільки про уроки, але таких, з ким би я годинами гуляла, розмовляла та проводила час – не було. Я виросла в сім'ї, у мене старший брат, добрі батьки. А ось з друзями у мене не складалося ніяк.

Я вчилася у школі, в якій всі діти грали на тих чи інших класичних інструментах. Вчилися упродовж всіх 11 класів музики. Ми щорічно мали іспити та виступи на концертах. У нашій школі було багато добрих людей і дітей. А ось друзів у мене не було.

І одного разу я вирішила – якщо зі мною ніхто не хоче дружити, то я сама почну дружити з ними. Я вибрала групу однокласниць, які були між собою подругами та почала активно «дружити» з ними. Почала одягатися як вони, говорити такі ж слова, як вони, засуджувати тих чи інших однокласників (хоча сама так не думала), щоб мислити з ними на одній хвилі. Я намагалася приносити їм з дому різні речі – від цукерок до журналів, ми тоді так любили вирізати з журналу різні картинки та складати їх в такі щоденники «дівочих таємниць». Тобто я робила все, щоб тільки сподобатися цим своїм однокласницям. Щоб стати їхньою подругою.

Ось тільки нічого з цього доброго не вийшло. Вони просто використовували мене і все. Тобто брали від мене всі речі, а я зовсім їх не цікавила. Одного разу я стояла біля дверей і слухала, як вони, сміючись, розповідали іншим, що я «дурненька» і як просто у мене взяти все, що заманеться. Мені було дуже боляче, сльози стояли в очах, я тоді навіть не зайшла в клас, а цілий день уроків ховалася в туалетах і напівпідвальному коридорі. І потім пообіцяла собі, що вже більше ніколи та нікому не буду довіряти.

У нас в школі була бібліотека. Я не часто туди заходила, тільки за підручниками або нотами. Так, я знала, що там є ще багато інших книг, але майже ніколи не читала їх. У бібліотеці працювала Ольга Іванівна, старша та спокійна жінка, небагатослівна, з великими темними очима. Через кілька днів після описаних подій я знову була в бібліотеці. І разом з підручником Ольга Іванівна поклала поруч художню книгу «Робінзон Крузо». Я сказала, що не потрібно, а вона каже, що сьогодні це обов'язково для всіх. І я взяла. Але подумала, що навіть відкривати не буду, просто поверну через тиждень і скажу, що прочитала. Але через кілька годин самотності таки відкрила її.

І з того дня у мене з'явилися друзі, різні, залежно від настрою і кольору листя на деревах – з героями книг я переживала, завжди уявляла собі, що б я зробила на їхньому місці, вела діалоги з ними, просто ставала, як вони. І що найцікавіше – вони ніколи не використовували мене та брали з радістю в свою компанію! Все почалося з історії самотнього Робінзона Крузо, який настільки захопив мене, що я купила таку ж книгу та прочитала її, мабуть, разів двадцять. Потім було багато інших – Пеппі Довгапанчоха, Пригоди капітана Немо, Тореадори з Васюківки та інші. А ще цікавіші друзі з'явилися у мене, коли я почала читати художні книги історичного змісту. У них завжди була головна героїня – принцеса або проста дівчина. Я завжди уявляла, що це все про мене.

Поруч є багато людей – добрих і не дуже. Дорослих або дітей. А ти не знаєш, як подружитися з ними. Або щось тобі не дає. Це не тільки у тебе так. Просто не кожен зізнається в цьому. Так буває серед людей, багато людей не знають, як дружити.

Не знаю, чи є бібліотека поруч з тобою. Але точно є інтернет! В інтернеті, крім соціальних мереж і фільмів, є багато сайтів, на яких можна читати художні книги. Книги, в яких герої точно стануть для тебе друзями. Це дуже цікавий світ. Напевно, в перші дні тобі буде незвично читати, але з кожною прочитаною сторінкою буде дедалі простіше та цікавіше. Якщо ти не знаєш, як і з якої книги почати – можна запитати у Наставника або дорослого – які книги вони любили читати?

А ще можеш почати з книги «Робінзон Крузо». Або з казок Ганса Крістіана Андерсена. Це точно друзі на все життя.