«Мені не було кому телефонувати, крім моєї наставниці», – Діана Долженко

Те, наскільки потрібен наставник дитині, яка виросла без батьківського піклування, показує досвід Діани Долженко, наставницею якої стала волонтер проекту «Одна надія» Валентина Гомоляко. Коли вихованцям дитячого соціально-реабілітаційного центру «Sun shine» запропонували супровід наставників, 17-річна Діана першою заявила про те, що він їй потрібен. Зараз Діані 20. Вона і її наставниця й раніше телефонують одна одній. Досвідом спілкування з наставником Діана погодилася поділитися з порталом «Сирітству – ні!».

«До порад наставника варто прислухатися»

– Я усвідомила, що зробила помилку, яку мені буде важко виправити, – Діана починає свою розповідь з одного з найкрутіших поворотів долі у своєму житті. – У цей момент у мене вже з’явилася наставниця Валентина. Вона, і не тільки вона одна, намагалася відрадити мене від необачного кроку. Відмовляли мене від цього кроку всі: керівник і педагоги центру «Sun shine», і моя наставниця Валентина разом зі своїм координатором у проекті «Одна надія». Всі в унісон радили мені не ризикувати: не йти з реабілітаційного центру, у якому мені було цілком комфортно, закінчити училище, у якому я тоді вчилася, отримати професію. Але я вчинила по-своєму…

Напевно, я занадто довго змушена була приймати рішення самостійно. Я була не готова дотримуватися хоч і розумних, але чужих порад. Мій рідний батько, якого мені допомогли розшукати педагоги «Sun shine», покликав мене жити до себе. Я вирішила, що це шанс жити в родині, що потрібно погоджуватися, поки він не передумав.

Діана хотіла нарешті стати улюбленою дочкою, знайти сім’ю. Її кровний батько, який ніколи не цікавився життям дівчинки, несподівано зустрівши свою дорослу дочку, розчулився і сказав, що готовий виправити свою помилку. Чоловік почав скаржитися своїй уже практично дорослій доньці на долю: говорив, що живеться йому зараз нелегко, з дружиною не ладиться, накопичилися матеріальні проблеми. Але він запевнив Діану, що однаково готовий до того, що вона буде жити в його родині, піде вчитися вже тут, за місцем проживання, або буде працювати, якщо захоче. Вислухавши його, Діана вирішила, що якщо вони з татом почнуть жити однією сім’єю й будуть морально підтримувати одне одного, то разом подолають усі труднощі.

Але за три місяці Діана знову залишилася одна й без даху над головою. Зі спроби побути улюбленою донечкою в сім’ї рідного батька в дівчини нічого не вийшло. Якщо вже троє дорослих у цій сім’ї (тато Діани зі своєю дружиною і її бабуся) не змогли вирішити власні проблеми, то дівчина-підліток тим більше не могла нічого вдіяти.

– Частиною цієї родини я не стала. Варто було добре подумати, перш ніж йти жити в будинок до чоловіка, який навіть не намагався шукати мене всі ці роки, – згадує Діана. – Тато не мав постійної роботи через те, що випивав. Сім’я мала цілу купу боргів. Його дружина проводила вдома не надто багато часу. Про їхніх двох дітей-школярів дбала більшою мірою бабуся. Я була там тільки «зайвий рот». Бабуся не запалала до мене родинними почуттями, навпаки відверто заявила, що я –  лише «помилка молодості» її сина, тому мені не місце в їхньому домі. Тато не намагався мене зупинити. «Бачиш, у мене тут через тебе скандали», – тільки і сказав він у своє виправдання. «А мені куди тепер йти?», – поцікавилася я. Він нічого не відповів.

Діана пішла. Поневірялася хостелами, жила в родині вітчима, важко працювала. Оскільки жодної освіти в дівчини немає, то найбільше, на що вона могла розраховувати, це – робота реалізатора на ринку, посудомийки або офіціантки в кафе…

Але незабаром дівчина познайомилася з молодим чоловіком. Рік тому вийшла заміж. Зараз поки що не працює, але подумує про те, щоб піти вчиться. Щоправда, не вирішила куди.

«Інтернат здавався мені шансом вирватися з родини, де мене не люблять»

– Я могла повернутися в реабілітаційний центр, але не стала цього робити, тому що мені було соромно за те, що мене тоді всі відмовляли, а я не послухала, – зізнається Діана. – Жити самостійно, не маючи жодної підтримки, дуже важко.

А ті періоди, коли в Діани була підтримка, траплялися в її житті дуже рідко. Для того, щоб читачі зрозуміли, чому вона зробила такий необачний вчинок, співрозмовниця вирішила розповісти про своє життя.

У дев’ятирічному віці Діана ледь не загинула. Вона залишилася в живих лише завдяки щасливому випадку. Її бабуся разом зі своїм співмешканцем і його братом згоріли в будинку заживо. Діана не потрапила додому на нічліг, бо його мешканці замкнулися і, випивши, заснули непробудним сном. Не достукавшись до бабусі, Діана пішла ночувати до своєї тітки. А серед ночі до них прибігли сусіди з криками: «Будинок горить!». Побачивши, як пожежні машини, гудучи сиренами, несуться до охопленого полум’ям будинку, Діана з тіткою теж побігли туди. Дівчинка виявилася біля згарища в той момент, коли обгорілих, але ще живих постраждалих виносили рятувальники. Вмираючи, люди страшно кричали…

– Жити стало ніде, мені нічого не залишалося, як перебратися жити до своєї матері. Мама жила в Києві з вітчимом у його квартирі. Свого житла в нас із мамою немає. У цій же квартирі жила й мати вітчима, і мій молодший брат – спільна дитина моєї мами і вітчима, – згадує Діана.

Частиною сім’ї своєї власної матері вона теж так і не стала. Мати вітчима заявила Діані, що це вона винна в тому, що її бабуся загинула під час пожежі. Мовляв, ночувала б Діана вдома, вона б вчасно помітила пожежу, забила тривогу і всіх врятувала.

Життя дівчинки з переїздом до своєї рідної матері ніяк не змінилося. Як і в родині в загиблої бабусі, вона була на побігеньках: бігала за спиртним і сигаретами для дорослих домочадців. Дівчинку, яка просила продати їй пиво й сигарети, незабаром вже знали всі продавці в окрузі. Якщо вона не приносила то, що від неї вимагали мати і вітчим, її могли й побити. А мати вітчима ще й дорікала Діані, що вона – «зайвий рот» у будинку.

– Я попросила маму: «Відправ мене в дитбудинок». Інтернат здавався мені шансом вирватися з родини, де мене не люблять, підтягнутися в навчанні, завести друзів, – згадує Діана. – Наді мною сміялися, адже я завжди ходила в лахмітті. Дивлячись на мене, неможливо було зрозуміти, дівчинка перед тобою або хлопчик. Навчалася я погано, тому що після школи весь час проводила на вулиці – мені не хотілося йти додому, де постійно були п’янки, гучна музика та постійні докори. Але моя мама відпускати мене в інтернат не хотіла.

Прабабуся (вітчима) якось взяла Діану з її молодшим братом із собою до церкви, де дівчинку побачила подружня пара місіонерів зі США. Діана розповіла їм про своє життя, про те, що її в родині ніхто не любить, тому вона хоче жити в інтернаті.

Місіонери забрали Діану до себе: вони знімали квартиру в Києві. Мати дівчинки дала їм довіреність, дозволивши дитині перебувати з ними.

Упродовж наступних трьох років Діана була оточена увагою й турботою, всім забезпечена. Єдиною щоденною проблемою була школа.

– Якось вчителька викликала мене до дошки, а я не змогла розв’язати приклад, й однокласники, до яких за рівнем знань, звичайно, не дотягувала, відразу від мене відвернулися, – розповідає співрозмовниця.

Дитина стала ізгоєм у дитячому колективі, класна керівниця зайняла позицію невтручання. Вона більше ніколи не викликала Діану до дошки і взагалі нібито її не помічала.

Але цей порівняно щасливий період у житті Діани незабаром закінчився. Місіонерам, яких Діана згадує як тата й маму, прийшов час повертатися до себе на батьківщину. Вони почали просити маму Діани відмовитися від дочки офіційно, щоб вони змогли оформити над дівчинкою опіку. Але мама співрозмовниці, яка фактично давно відмовилася від турботи про дочку, була непохитна: «Не для того я її народжувала, щоб комусь віддавати».

Діана знову прийшла жити у квартиру свого вітчима і знову почала просити маму віддати її в інтернат. Мати не погоджувалася. Випадково познайомившись із сусідкою у дворі, Діана все ж вирвалася з замкнутого кола. Сусідка знайшла для неї місце, що підходить для проживання, – дитячий соціально-реабілітаційний центр «Sun shine». «Це погано, що ти вже у своїх 13 років побачила те, що мала була побачити років у 30–40. Ти занадто рано почала приймати самостійні рішення. Це, найімовірніше, не найкраще позначитися на твоєму подальшому житті», – сказала Діані сусідка, проводжаючи її в центр «Sun shine».

Так і сталося. У «Sun shine» Діана закінчила дев’ять класів і пішла навчатися в училище, яке так і не закінчила, бо поїхала жити до рідного батька.

– Вітчим, у якого жила моя мама, вже помер. Мама тепер живе з іншим чоловіком, народила від нього дочку, якій зараз три роки, – розповідає Діана. – Не знаю, наскільки добре вона піклується про мою маленьку сестру, але моя доля й доля мого брата, який зараз закінчує одинадцятий клас, її і далі не хвилюють. Ні в мене, ні в мого брата немає статусу сироти. Брат так і живе в бабусі – мами свого тепер уже покійного батька. Бабуся його фактично опікунка, не маючи статусу опікуна. Але в Артема хоч бабуся поруч. А в мене поруч не було нікого, кому б я була потрібна. Тому я була рада можливості мати наставника. Коли я, повіривши своєму рідному батькові, пішла жити до нього, а за три місяці знову опинилася на вулиці, мені не було кому телефонувати, крім моєї наставниці. Валентина підказала мені, де знайти тимчасовий притулок, як знайти роботу. І потім підтримувала ще не раз, була гостем на моєму весіллі…

Зараз співрозмовниця хоче написати книгу про своє життя. Це буде розповідь від першої особи. Розповідь про те, як живеться сиротам за живих батьків.

– Можливо, розповідь про моє життя вбереже від помилок тих дітей, які опинилися в подібній ситуації. А для дорослих, які планують піклуватися про таких дітей, як я, це розповідь пояснить, що відчуваємо ми – діти без дитинства, чого ми потребуємо, чому і в яких ситуаціях чинимо так, а не інакше.

Також я хочу сказати всім тим дітям, які прочитають мою історію: опинившись у складних життєвих обставинах, не падайте духом і не пускайте ситуацію на самоплив. Шукайте тих, кому ви зможете довіритися, тих, хто зможе вам допомогти вирватися з цього замкнутого кола. Такою людиною може стати, наприклад, ваш наставник.