Історія прийомної сім’ї Савченків: якщо ми не візьмемо цих дітей, то ніхто їх не візьме
Як «приручити» дитбудинківського Мауглі? І як навчити всіх дітей у прийомній сім’ї ладнати між собою? Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу Тетяна й Микола Савченко поділилися на «Сирітству – ні!» життєвими секретами адаптації прийомних дітей у сім’ї.
«Мама не особисто твоя, а… всіхня!»
– Можу сказати чесно, що «легких» дітей практично не буває. Але коли ми почали створювати прийомну сім’ю, а потім і дитячий будинок сімейного типу, то це припускали. Оскільки власний досвід виховання дітей у нас із чоловіком є чималий, – у голосі Тетяни Савченко відчувається частка здорової гордості.
Ще б пак! У Тетяни з чоловіком – семеро рідних дітей. Коли вони одружилися, в овдовілого Миколи було двоє дітей і в Тетяни – двоє від першого шлюбу. Потім народилися ще троє – спільних, які й зараз ще школярі. Коли шість років тому сім’я зважилася усиновити дитину, власному синочкові молодшому було п’ять років, а дочкам – три й півтора рочки. Ця сімейна пара, до війни проживала в місті Сніжне Донецької області, спочатку хотіла усиновити тільки одну дитину.
– Коли ми брали в сім’ю свою першу донечку, ще не думали про те, що вона буде не єдиним нашим «приймаком», і не знали про таку форму виховання, як прийомна сім’я, що дозволяє дати притулок відразу декільком покинутим дітлахам, – згадує Микола Савченко. – Просто хотіли віддати своє тепло кинутій дитині. Знаєте, як кажуть: «Сирота в будинок – щастя в дім».
Про те, що кинутих дітей «по одному» практично не буває, подружжя Савченків тоді не замислювалося. Людям, які звикли дбати про дітей із прицілом на майбутнє – не просто виростити, а вивчити, дати професію, забезпечити своїм житлом на перший час, і на думку не спадало, що можна дітей народжувати й кидати, народжувати й кидати, зраджувати і зраджувати… і про те, що рідні брати й сестри можуть навіть не бути знайомі між собою і рости в різних інтернатах, майбутні прийомні батьки теж не знали. Все це було дивно для людей, які на той час щасливо відселили своїх старших дітей в окремі, заздалегідь придбані їм будинки. Будинок, де залишилися «всього лише» троє дітей, став подружжю дуже просторим…
Тетяна й Микола почали готувати своїх малюків до того, що в них з’явиться або братик, або сестричка.
«Правда, чудово, що у вас є тато й мама? А в когось батьків немає. Хто ж таких діток пошкодує? Обійме, візьме на ручки? Хто зустріне зі школи?», – Тетяна ставила запитання своїм дітям. «А де живуть такі діти?», – щиро дивувалися малюки. «Є такі будинки, де діти живуть без батьків», – зітхала мама. «А, чому вони там живуть, де їхні батьки? Може, нам забрати дитинку з такого будинку?», – не заспокоїлися чомучки…
Судячи з настрою домашніх, з яким вони зустріли нову сестричку, підготовчий етап пройшов успішно.
– Мої діти оточили Світланку, яка була старша за всіх них, такою увагою та турботою, ніби вона наймолодша: іграшки їй свої давали на першу її вимогу, показували, де можна собі чайку налити й печива взяти в будь-який час. Та й ми з чоловіком спочатку, зрозуміло, були сконцентровані на Світлані. Її довелося неабияк поводити до лікарів. Адже щойно я стала переодягати Світлану в нове (одягу з дитячого будинку я на дітях ніколи не залишаю), то відразу виявила в дитини запущену форму кіфосколіозу. Про це нас ніхто не попередив, – розповідає Тетяна Савченко. – Світлана носить корсет і досі і тільки минулого року з’явився помітний результат – дитина змогла спокійно роздягнутися на пляжі, дефект вже практично не помітний. До речі, майже всі діти, яких ми брали в сім’ю, виявилися з «непоміченими» захворюваннями. Але це – окрема розмова. Загалом, хоч-не-хоч у той момент Світланка стала «центром Всесвіту». Вона це відчула й дуже скоро захотіла закріпити за собою цей «королівський» статус…
«Я буду сидіти на передньому сидінні!», – повідомляла Світлана всім присутнім, стриб у машину першою. «Дітям на передньому сидінні їздити не можна», – терпляче пояснювали їй нові батьки.
«Я хочу піти з татом у магазин! Але – тільки я й тато!», – дівчинка підкреслювала, що вона хоче, щоб інші діти залишилися вдома. «Якщо всі підуть разом із татом до магазину, тоді він купить усім морозиво. А для когось одного в нашій родині морозиво не купують», – прийомні батьки всіляко давали зрозуміти Світлані, що для них рівні й дорогі, що жодних привілеїв у неї в родині не буде.
– Справа дійшла до того, що наш син плакав від ревнощів: «Ви що, мене вже не любите? Ви тільки її любите, так?», – Тетяна згадує, з чим довелося зіткнутися, у перші дні перебування Світлани в сім’ї. – Боролися ми з цими претензіями Світлани на винятковість не один день.
Несподівано допомогла розв’язати проблему трирічна Оля, молодша сестричка Світлани, яку прийомні батьки розшукали в дитбудинку іншого міста й незабаром теж забрали в сім’ю.
– Нас ніхто не попередив, що у Світлани є сестра, але сама дівчинка розповідаючи про своє життя в родині, згадала, що було в мами ще одне маля – «в пеленочці», – каже Тетяна. – Ось так і з’ясувалося, що і Світлана – не «одиначка».
Мати Світлани та Олі померла, встигнувши здати старшу в дитбудинок. А молодшу в дитбудинок здав вже її рідний тато. Батькам, які опинилися у складних життєвих обставинах, дозволено влаштовувати дітей в інтернатні установи на час. Забрати таку дитину в сім’ю неможливо: якщо батько відвідує дитину в інтернаті хоча б раз на місяць, то його не можуть позбавити батьківських прав. Так було й у разі із сестричкою Світлани. Але лихо не без добра. Батька дівчинки засудили на довгий термін, і Олю дозволили забрати в сім’ю, де вже виховувалася її сестричка.
– Коли Світлану вкотре притулилася до мене, і зі словами «Це моя мама!», почала відштовхувати від мене інших дітлахів, Оля їй голосно заперечила: «Це не твоя, а… всіхня мама!», – з посмішкою згадує Тетяна. – Після цього випадку свої претензії не винятковість Світлана помітно зменшила.
«А від кого Вові «перепаде»? І за що? Нам Вову карати немає за що»
Коли Савченки почали створювати прийомну сім’ю, їхній синок сказав, що хотів би собі братиків: «Одні дівчатка в будинку, ні з ким у машинки пограти». Мишкові пощастило: у нього з’явилися відразу двоє братиків: восьмирічний Вова й чотирирічний Коля. Хоча Вову ще довелося вмовляти, йти в сім’ю…
– Ми прийшли їх забирати. Молодший ішов до нас охоче, а старший під час першої ж зустрічі заявив, що в сім’ю він… не хоче, тому що «вдома холодно й не годують», а до того ж мама у нього вже є і… сховався під стіл, – згадує співрозмовниця. – Ми з чоловіком теж пірнули до нього під стіл і запропонували: «У всіх дітей лише одна мама, а в тебе буде відразу дві! І собака в нас є». Вова зацікавився і виліз з-під столу. Я спеціально згадала про собаку. У дитбудинку, у якому хлопчики пробули недовго, мені розповіли, що хлопчика часто кидали одного в неопалюваному будинку. Щоб не замерзнути, він йшов спати в… собачу будку – під боком у дворового бобика було тепліше, ніж удома. Та й їжа була – собака, якщо його на ланцюгу не тримати, завжди собі прокорм добуде. Судячи зі стану шлунка хлопчика, собака його не тільки зігрівав, а й годував – ділячись тим, що добув. Як згадаю перші дні Вови й Колі в нас у будинку, так серце стискається…
Ледве переступивши поріг і озирнувшись, Вова несподівано відреагував на хатній затишок: «Це що, ось так люди живуть?». Порядок і тепло Вова буквально «куштував», розвалившись на м’якому куточку в кухні – ближче до мами й печі, на якій майже завжди щось вариться. А ось із вживанням їжі в дитини спочатку були проблеми. Котлети виявилися для нього небаченим ласощами, тому він про всяк випадок заявив, що «таке не любить». Межею його фантазій виявилася манна каша – він заявив, що цілу каструлю з’їсть. Але з’їв усього три ложки. Як з’ясувалося на прийомі в лікаря, у хлопчика від того харчування, яке він бачив у рідній сім’ї (або не бачив), шлунок зменшився в розмірах – «усох», як висловлюється Тетяна.
Вова спочатку їсти нормально не міг, але про їжу думав постійно. Часто запитував у батьків: «Є дома, що поїсти?», заглядаючи в холодильник. Сам дбав про те, щоб добути їжу. Дбав по-своєму. «Мамо, ти мене на кладовище із собою візьмеш, цукерки та печиво збирати?», – поцікавився хлопчик у своєї нової мами напередодні поминальної неділі.
– Бешкетував Вова, як усі діти, але знаходити з ним зі спільну мову було нескладно. А ось його молодший брат Коля виявився таким самим «командиром», як і Світлана. Тільки Світлана намагалася «приватизувати» нас із чоловіком, а Коля – верховодив старшим братом, – згадує Тетяна. – З’ясувалося це випадково, під час «сімейного обряду»…
Співрозмовниця жартує. «Обряд» насправді широко розповсюджений у багатьох сім’ях. Вся дружна сім’я зібралася за великим столом, щоб полущити насіння, а заодно й поспілкуватися. Тетяна помітила, що Вова насіння лущить, але не їсть – все братику віддає. Мама поцікавилася, чому він сам не їсть. Вова опустив очі й почав їсти. І тут Коля, який їв очищене насіння жменями, раптово залишившись без такого дбайливого «робота» під рукою, почав… погрожувати старшому: «Я ось на тебе наскаржуся, тобі перепаде!». Тетяна аж підскочила з несподіванки: «А від кого Вові «перепаде»? І за що? Нам Вову карати немає за що». Коля зніяковів від несподіваної для нього реакції.
– Ось так і з’ясувалося, що нести відповідальність за молодшого було священним обов’язком старшого брата, за невиконання якого його вдома суворо карали, – розповідає Тетяна. – І молодший почав зловживати своїм привілейованим становищем, роблячи з Володі свого раба. Треба зазначити, що Колі одного цього інциденту вистачило, щоб зрозуміти, що Вову в нашому будинку ніхто карати не збирається, і Колі ніхто не дозволить ніким командувати.
«З появою цієї трійці наше безтурботне життя закінчилося»
«Найважчими» для Савченків стали троє останніх приймаків із дитбудинку.
– Наші прийомні хлопчаки далеко не відмінники, але ми на це й не розраховували. Аби вони в нас навчилися жити: жити із людьми, піклуватися про себе і свою сім’ю, заробляти собі на життя, – розмірковує Тетяна. – Але і цього домогтися не просто. З появою цієї трійці наше безтурботне життя закінчилося.
Братів Ваню дев’яти років, Женю – восьми й Мішу – шести років Савченки взяли у свою сім’ю за рік до війни. «Якщо ви їх не візьмете, ніхто їх не візьме. Їх аж троє. Ніхто не приходив на них навіть подивитися», – сказали подружжю, умовляючи взяти братів. «Хлопчики добрі», – проводжаючи вихованців на нове місце проживання, запевняла прийомних батьків директор дитбудинку. А самі братики так і тулилися до майбутніх тата й мами, всім своїм виглядом показуючи, як вони хочуть у сім’ю. Але виявилося, що це – класичний випадок, коли в тихому болоті самі знаєте, хто водиться.
– Вони так винахідливо знищували меблі й одяг, не слухалися, грубіянили. Не можу сказати, що вони вже повністю виправилися, – зізнається Тетяна. – Якщо молодший і старший вже якось намагаються справити на нас добре враження, бешкетують не настільки відкрито, – сміється Тетяна, – то середній у нас на особливому контролі й до сьогодні. – Першого ж дня, як він пішов у нас у школу, відразу дорогою поцупив іграшку в магазині канцтоварів. Прив’язав до шифоньєра скакалку й завалив його. На щастя, у той момент ніхто не спав на ліжку, на яке завалилася ця величезна шафа. Може вирізати дірку на нових штанах. Нагрубіянити у відповідь на зауваження. Одного разу вироби інших діток поламав. Доростає розуму цей хлопчик дуже повільно. Вже ж і у школу ходить, а на вулицю разом з іншими дітьми ми його, як і раніше, без нагляду не відпускаємо, щоб не допустити конфліктів, – зітхає Тетяна. Пояснити, навіщо вона це робить, дитина не може. І поки прийомним батькам не випало зустріти жодного психолога, який допоміг би їм зрозуміти, чому дитина так себе веде, й підказати, що їм робити в цій ситуації.
Хоча саме ця лиха трійця, за словами їхньої прийомної мами, перша у всіх господарських питаннях – їх не доводиться змушувати дрова носити або в хаті прибрати.
– Так, Ваня, Женя й Міша, з якими в нас із чоловіком найбільше клопоту, що не такі поступливі, як інші наші дітки, – зазначає Тетяна, – але в нормальній сім’ї в них є можливість зрозуміти, якими їм потрібно стати, а в дитбудинку – навряд чи. Ось старший із них, Ваня, мені здається вже «відтанув».
– Я теж вважаю, що Ваня в Савченків відтанув. Знаєте, що на святі, яке влаштували в Києві для прийомних сімей минулого року, Ваня вразив усіх до сліз? Коли на сцені зазвучала така прониклива пісня про сім’ю, цей хлопчик встав зі свого місця і пройшов до столика, за яким сиділи і я і його прийомні батьки, обійняв Тетяну й Миколу і сказав: «Спасибі, що ви мене взяли»… Це дорого коштує! – каже Ніна Магур, керівник служби у справах дітей Хмельницької області, куди родина переїхала із зони бойових дій два роки тому.
– Я переконана, що ми знайдемо взаєморозуміння і з Женею. Просто він, напевно, був дуже непотрібним і гнаним у своїй нещасливій сім’ї і пробув у ній занадто довго, – вважає Тетяна Савченко. – І в дитбудинку вони пробули довго. А мені здається, що швидше діти потрапляють у сім’ю, тим швидше адаптуються до нормального життя. Потрібно постійно розповідати історії тих діток, яких ще не взяли в сім’ю – такі історії, як на порталі www.sirotstvy.net Фонду Ріната Ахметова. Ці історії дають надію на те, що цих дітей побачать і заберуть. Про це порталі знають усі мої знайомі сім’ї. А в сім’ї «одомашнюються» навіть найважчі діти – перевірено на власному досвіді.
– Мабуть, немає жодної родини, де не виникало б проблем із дітьми. Десь діти крадуть солодощі, десь у прориві пустощів розбивають улюблену вазу або малюють на шпалерах, – вважає психолог Єгор Ігнатьєв. – У сім’ях досить часто трапляється суперництво дітей за увагу батьків. Насамперед потрібно обговорити проблему з дітьми, і в жодному разі не протиставляти дітей одне одному – говорити слова на кшталт: «він зробив так, а ти так не можеш», або «у нього виходить зробити це добре, чому ж ти робиш це погано?». Великі або маленькі проблеми виникають постійно. У цьому разі, подружжю не завадить разом із дітьми сходити на консультацію до психолога. І не раз, щоб фахівець міг стежити за розвитком ситуації. Таких психологів можна знайти в соціальних установах і школах, де вчаться діти.
