«Жодні конфлікти і війни не варті сліз моєї дитини»

Ми продовжуємо розповідати історії усиновлення і захоплюватися родинами, що попри всі політичні, громадські та навіть військові події хочуть подарувати частинку свого тепла дитині із сиротинця. «Жодні конфлікти і війни не варті сліз моєї дитини», - говорить мама Марина. І ми впевнені, що більшість наших читачів думають так само, бо знають, що сім’я – це найголовніше у житті.

Артем і Марина в цьому переконані на сто відсотків і тому вже вдруге діляться з нами своїм досвідом усиновлення (першу історію дивіться тут). Коли забрали Дениса, пообіцяли повернуться знов до служи у справах дітей вже за дівчинкою. Не минуло й двох років як обіцянки дотримались.

«Ріната наче десь була в гостях, а тепер повернулась до нас», – каже Марина про донечку. – Сьогодні ми щасливі! А всі переживання варті того, щоб біля вас було це маленьке сонечко. Хочу розповісти нашу історію, сподіваючись, що хоча б одна пара подарувавши дитині щастя, сама стане щасливою», – каже мама Марина.

У листопаді в обласній службі батькам запропонували подивитись анкету дівчинки. Перелякані очі, вушка тирчать у різні боки – по фотографії, якщо чесно, не скажеш, що красуня. Та побачити все одно хотілося. Якесь передчуття непокоїло Марину вже пів року. Постійно снилося, що вона від пожежі рятує ляльку. Видіння були з розряду жахів, але позбутися цього сну не вдавалося, доки Марина не побачила Рінату.

Дівчинка спочатку пішла до тата Артема, а мама затамувала подих – щось надзвичайне діялося на серці – десь вона її бачила... Точно! Рінатина сукня була така сама, як уві сні. Сон справдився і мама врятувала свою лялечку. А якщо точніше порятунок тільки розпочався.

Варто сказати, що з першого дня відносини між усиновителями та керівництвом закладу теплими ніяк не можна було назвати. Прямо чи позаочі, а дирекція весь час заважала батькам спокійно спілкуватися з дитиною й на жодні поступки не йшла. Згадати лише першу зустріч, на яку обмежили час. Близько трьох годин в кабінеті головного лікаря їм читали права усиновителів. Це зважаючи на те, що Марина й Артем всиновлювали вже другу дитину.

Бачитися з Рінатою їм дозволяли лише в коридорі і ні кроку вперед-назад. Дитині навіть іграшок не давали, у розпорядженні лише одинокий диванчик. Рінаті було важко всидіти на місці, хотілося гратися, бігати, пустувати. Та хоча б ці кілька годин дарували мамі і донечці щастя спілкуватися.

Маленькому Денису категорично заборонили приїжджати до закладу. Коли нікого не було поряд, Марина нишком фотографувала Рінату, а вдома показувала сину. Поява сестрички не роз'єднала, а навпаки, ще більше зблизила батьків з Денисом. Звичайно, попервах він ревнував, але цікавість перемогла. Денис якраз досяг віку «чомучок». «Чому мама кудись іде? Чому йому привезуть сестричку? А чому вона у дитбудинку? А сам чому з’явився?» В цей момент мамі довелось думати швидко. Вона сказала, що вони з татом довго-довго чекали на сина, а потім випадково у лікарні загубили свого хлопчика і довелось шукати по дитячим будинкам поки не знайшли. «А Рінату ви також загубили?», - спитав Денис. «Авжеж», - залишалось погодитись мамі.

«Ми не збираємось приховувати від дітей правду про усиновлення. Просто намагаємося розповідати так, щоб їм було зрозуміло», - каже Марина.

Денис вже постійно запитував батьків, коли приїде Ріната? Їм би самим хоч сьогодні забрати донечку – вона вже добре їх впізнавала, посміхалася, слухалася, а вдома на неї чекали всі необхідні речі маленької принцеси, та потрібно було дочекатись засідання суду. На превеликий жаль, суд з грудня перенесли аж на лютий. Суддя вимушений їхати у відрядження до Києва, батькам залишалось чекати.

«Це очікування, невідомість вимотували, - каже Марина, - Залишати Рінату у чужих стінах чим далі, тим ставало складніше. Дитина важко переносила розлуку, плакала. Тому ми з Артемом вирішили часто не відвідувати донечку, щоб зайвий раз не травмувати її».

Вже закінчувалась холодна і складна зима. Марина переживала, як і більшість людей за всі події, громадські протистояння та гибель людей в Україні, але понад усе, хотілося, щоб Рінату «звільнили» з дитячого будинку.

«На той момент нам було байдуже: буде в нас робота чи ні, будуть гроші чи ні, хто очолить владу, я мріяла, як би скоріше забрати додому доню. Бачачи як плаче Ріната, я думала, що жодні конфлікти і війни не варті сліз моєї дитини», - каже мама. І зрозуміти її можна, адже суд не відбувся і наприкінці зими. Засідання знов перенесли.

Нарешті втретє, наприкінці березня, суд постановив, що у Рінати є мама і тато! Артем з Мариною, як належить, дочекалися законних 10 днів, після яких можна було забирати дівчинку додому. Але і тепер Рінату їм не віддавали.

На цей раз зовнішні події були ні при чому.

«Приїжджаю я за донечкою, - згадує Марина, - чоловік був у відрядженні, тому мені довелось самій їхати, а мені кажуть: «Ріната захворіла, тому ви не зможете її забрати. Ми відправили її до лікарні. Приходьте, коли дівчинка одужає»...

Марина відвідувала доньку за два дні до цього. Ріната носиком шмигала, але про ні про яке запалення легенів не йшла мова. Та саме з таким діагнозом Рінату поклали до лікарні. На додаток маму «заспокоїли», що там Рінату доглядатиме няня з дитбудинку, а вона може їхати додому.

«А чому я не можу, як мама забрати дитину до лікарні за місцем нашого проживання? Невже свідоцтва про народження, рішення суду не достатньо, щоб ви нарешті відали мені дитину?», - питала Марина. Та працівники дитбудинку наче не чули і до цього ніхто навіть не зателефонував Марині сказати, що дитина захворіла.

Жінка була в розпачі: переживала і за стан доньки і за те, як тепер її повернути. Рінату відправили до лікарні за старим свідоцтвом про народження. У Марини ж залишались нові документи, де прізвище і навіть ім’я дівчинки було змінено. Це був неочікуваний удар. Марину ще й звинуватили в тому, що мало відвідувала доню, сказали, що може не хвилюватися, у лікарні дівчинку догляне няня. Добре, хоч вдалося дізнатися лікарні. За годину, мама вже була там. Розшукала доню за стрим прізвищем і одразу - до головного лікаря.

«Я намагалася триматися впевнено, адже закон був на моєму боці. У лікарні виявилось, що Рінату поклали до загальної палати, де лежало ще 14 маленьких хворих пацієнтів. Я вимагала для неї меншу палату, адже у дитини і так заслаблий імунітет, вона маленька і потребувала особливого догляду. Лікар був не проти, щоб я була поряд з донечкою і навіть перевів її до меншої палати. Він все зрозумів, але сказав, що не має права виписати її зараз, бо поступила вона із закладу, туди її й повертатимуть. Ось так перші два тижні разом з донечкою нам довелось провести у лікарні, - каже Марина.

- Дякую мамі, яка в цей час вдома гляділа Дениса. Онучку наші бабусі та дідусі зустріли з радістю!»

Сьогодні батьки щасливі, адже, як і хотіли, виховують донечку і синочка. Ріната навчилась розмовляти, Денис подорослішав, став відповідальним. З осені обоє підуть до дитячого садочка, бо спілкування з мамою й татом їм вже замало. Хочуть гратися з іншими дітками.

Артем і Марина зовсім не проти допомогти тим, хто тільки думає, але не наважується на усиновлення. Як це зробити? Розповісти друзям про свій досвід.

«Не так давно до нас приїжджала моя однокласниця з чоловіком. Вони побули, познайомились з нашими дітьми. Кажу їм: «От ми теж колись жили для себе, але щастя при цьому не відчували, не відчували повноцінного життя, а тепер нам є заради кого жити і щоб не сталося ми будемо завжди разом – в нас справжня щаслива сім’я.» Наступного дня подруга дзвонить мені і радісно кричить у слухавку, що вони також починають усиновлення! Я тільки радію за них».

Так, щастя батьківства безмежне, а коли ти знаєш, що не просто стаєш мамою й татом, а рятуєш маленьке життя від самотності та байдужості, - в житті з’являється наче друге дихання, нові силі і впевненість що все буде добре.

 

 Sirotstvy.net