З першого погляду тато. Історія родини Волощук

Батько, що самостійно виховує дітей, – це рідкість. А батько, який виховує прийомних дітей – тим паче! Але Руслан Волощук і його шестеро прийомних синів не вважають себе унікальною родиною. Це їх життя й іншого вони не уявляють. Як кожна історія і ця не виникає нізвідки. Є у неї початок і продовження. Початок був трагічним. Власна дитина Руслана загинула, коли їй було трохи більше року. Дружина, важко переживаючи трагедію, залишила сім’ю. Знайти сили і подолати відчай Руслану допомогла військова витримка. Роки прикордонної служби навчили, що в житті завжди є той, хто прагне твоєї допомоги і участі.

На той момент мама Руслана Дора Василівна важко захворіла і самостійно не могла пересуватися. Тимчасово мрію про створення нової сім’ї довелось відкласти. Та й заміж за чоловіка, який доглядає за хворою мамою, жінки не поспішали.

Та скоро в їх родині з’явився новий сенс життя. Дашу і Настю невістка привезла з Росії на виховання. Дора Василівна і Петро Васильович не могли натішитись онуками, а Руслан виховував племінниць як рідних донечок. Брат Руслана загинув, а з новим маминим обранцем дівчата не здружилися. Потім рідна мама знов забрала їх до Росії. Та подорослішав, Даші і Настя повернулись до України, щоб тут створити власні сім’ї.

«Тоді я не оформлював опіку над дітьми. Матеріально забезпечити я їх міг самостійно. Та й рідна мама від них не відмовлялась, тож юридично я не мав права влаштувати цих дітей офіційно у сім’ю», - каже Руслан.

А взагалі створення прийомної сім’ї одиноким батьком – щось незвичайне для маленького містечка. Принаймні, в Бериславі, що на Херсонщині, ще такого не було. Тому й Руслан довго не наважувався звернутися до служби у справах дітей.

«Але починати було потрібно, - розповідає Руслан. – Закон був на моєму боці, а там – як буде. Принаймні, я спробую допомогти хоча б одній дитині, та в першу чергу - собі. Жити потрібно для когось, а не для себе. Прийшов до служби, розповів про своє життя. Мене вислухали, поставили кілька запитань, в тому числі і провокаційних. Куди ж без цього? Та в цілому, прийняли мене добре».

Цілий рік минув після першого візиту до служби. Службовці самі зателефонували до Руслана, запропонували взяти двох братиків – Влада і Максима. Ще до знайомства із хлопчиками Руслан підписав згоду про те, що стане їх батьком. Ну як їх обирати? Це ж діти, а їм усім потрібна сім’я та турбота батьків.

  

Сьогодні, за чотири роки брати – незмінні татові помічники. З ним він завжди радиться, коли приймає важливе рішення. І в тому числі, коли забирав у родину Віталіка.

Раніше хлопчик перебував під опікою рідної тітки. Та лише формально, бо жінка про дитину не дбала. Віталік зростав сам по собі. Недоїдав, іноді не досипав, проте знався на всіх «принадах» безпритульного життя.  

«Я одразу зрозумів, що Віталік – маленький дорослий. З ним потрібно було себе поводити на рівних. Зараз це така дитина!.. Дівчат не треба – порядок наведе, їсти наготує, за молодшими догляне. У школі вчителі про нього кажуть: «Нам би побільше таких учнів, ми б і проблем не мали!

 

Ще за рік у родині з’явився Василь. Про нього Руслан дізнався з газет і телебачення. Журналісти шукали сім’ю для хлопчика. А Руслан шукав сина, тому неодноразово ходив до служби. Біля будівлі адміністрації вони випадково зустрілися. Начальник служби проходив із хлопчиком на руках. Василь одразу у Русланові побачив батька. Дитяча фантазія? Поклик серця? Так чи ні, а Руслан тепер Василів тато.

Вдома всі хлопчики добре потоваришували один з одним. А Віталік навіть запропонував татові забрати ще дітей з дитячого будинку, обіцяв допомагати. Руслана бажання сина порадувало. Але доповнити сім’ю дітьми, а значить – створити дитячий будинок сімейного типу, означало розширити квадратні метри оселі.

 

 

(зліва на право: Владик(старший, Віталік, Петро Васильвич, Вася, Максим, Міша, Владик (молодший), Максимка

 

 

Разом з батьком Петром Васильовичем почали збирати кошти на нові стіни і дах. Улюбленої бабусі дітей – Дори Василівни вже не стало. Важливо, що незважаючи на хворобу, діти полюбили її і згадують з теплотою жінку. Щоб утримувати сім’ю, Руслан обзавівся господарством, та грошей все ж не вистачало. Ремонт не просувався. А тут – дзвінок від служби, що є двоє хлопчиків, яких мають переводити із дитячого будинку в інтернат. Але на разі віддати Руслану їх не зможуть. Тільки якщо добудує оселю.

Допускати, щоб дітей відправили в інтернат не можна. Вирвати дитину із системи дуже складно. Руслан це розумів, тому шукав негайний вихід із ситуації. Люди підказали звернутися за допомогою до Благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». І робота закипіла! Знайшлися гроші і будматеріали, а всю фізичну роботу Руслан робив разом із друзями. Клеїти шпалери, фарбувати і прибирати допомагали сини. Загальна площа будинку збільшилась утричі. Так в родині з’явилися молодші Максимка і Владик.

За пів року, як Максим і Владик прийшли в сім’ю, батько повіз їх на профілактичне обстеження. Лікар від несподіванки питає: «Що ви з ними робили? Хіба такі красунчики можуть хворіти?!» Весь секрет полягав у лікувальній дієті. Вживання мучних виробів потрібно було обмежити. От Руслан і навчився пекти хліб і пироги з кукурудзяної муки. «А як же повноцінне харчування?», - запитаєте ви. Батько про це, звісно, дбає. Просто слідкує за режимом і дотримується порад лікарів.

До речі, на днях вони знов їздили на чергове обстеження в обласний центр і лікар сказав, що з такими успіхами, скоро можна буде знімати інвалідність. Немає сумнів, що саме так і відбудеться.

А ще важливо, що Руслан розшукав сім’ю, де мешкають Михайлик і Оля – братик і сестричка Владика і Максима. На разі вони спілкуються, передзвонюються. Чи можна цих дітей об’єднати в одну сім’ю?  Напевне, що так. Принаймні у Руслана таке бажання є. Тож справа за часом.  

«Я не хочу казати, що у нас все гладко, - зізнається Руслан. – Є два моменти: комп’ютер  (постійно кажу дітям, щоб не сиділи довго перед монітором, і звісно, оцінки у школі! А так – у нас все добре. Я не даю собі волю жаліти їх, хоча дитинство їм випало не солодке. Просто потрібно десь перемовчати, десь не звернути уваги. Нам, дорослим, і то не завжди вдається втримати емоції, що вже казати про дітей?

Руслан у рідному місті очолює комітет прийомних батьків. Найчастіше до нього звертаються за порадою, як прискорити адаптацію дитини у сім’ї. Однозначною відповіддю він нікого не втішить, адже всі діти різні, зі своєю життєвою історією, але деяка закономірність існує. Якщо з перших днів знайомства дитина почала називати Вас татом чи мамою – вважайте, половина справи вже зроблено!

 

Sirotstvy.net