З чистого листа

«Доброго дня! Хочу поділитися своїм часом і фізичною працею з людьми, які цього потребують», «Можемо довести з початку і до кінця проект по охоронній сигналізації», «Наступного тижня до вас приїдуть наші інженери – оглянуть об’єкт і після того сплануємо роботу по заміні системи опалення»,  - з середини липня такі повідомлення постійно надходять на email дитячого центру «Вітрила надії». 

  Закладу не пощастило з географією. Та хіба міг хтось колись передбачити, що мирні, спокійні місцини поблизу гори Карачун, що у Слов’янську, зазнають ударів воєнної техніки? Дитячий центр розташовується як раз у підніжжя цієї гори. Уникнути попадання снарядів, осколків не вдалося. Внаслідок обстрілів пошкоджено дах, перекриття, стіни, фасад, вікна. Жахливо і бридко бачити сліди мародерів. Вони не зупинилися, знаючи, що сюди мають повернутися діти. Понівечили систему опалення, забрали електричну техніку, в тому числі і комп’ютерний клас, розібрали майже всю сантехніку, меблі, матраци, дитячий одяг і навіть іграшки. У кого вони це забрали? У дітей, яких і так доля не балує. 

У центрі мешкали діти, батьки яких опинилися у складних життєвих обставинах. Тепер, після військових дій, таких сімей значно побільшало. Якби заклад вцілів, тут могло б розміститися кілька родин.

«Перше, що я побачила, приїхавши у місто – це трьох дітей, що сиділи біля свого зруйнованого будинку, – розповідає Тамара Дуднік, лідер волонтерського руху Слов’янська. – Ця сім’я не схотіла покидати місто. Будинку не стало, поки вони ходили обідати до своїх батьків – бабусі з дідусем. Сім’я виховує троє діток, потрібно допомагати. Ми почали з чоловіком шукати серед знайомих, хто знається на будівельних роботах і міг би приїхати у Слов’янськ. За першим покликом у соціальній мережі відгукнулася будівельна бригада з Рівненщини. Такі сильні хлопці! Працювали з п’ятої ранку, за один день перекривали весь дах!».

Волонтери, побачивши на місці масштаби пошкодження центру «Вітрила надії», самі запропонували почати його відбудову

«Шістдесят шість дітей повернуто до біологічних родин – це з 2008 по 2011 роки. І ще двадцять дітей у минулому році», - Андрій Самойленко, директор центру, розкладає на столі вцілілі аркуші документації. Папка з паперами за 2012-ий рік кудись зникла, але з пам’яті не стерти роки роботи з дітьми. Щороку у центрі виховувалося в середньому тридцять дітей. Андрій Павлович знає про кожну дитину. Хоча в багатьох із них вже свої родини. Умови виховання у центрі наближені до сімейних і психологи, соціальні педагоги, вихователі працюють не лише з дітьми, а й з батьками.

 «Вітрила надії» приймали дітей з кризових сімей, тобто тих, які опинилися на межі розпаду, коли батьки не справляються зі своїми обов’язками, – пояснює Андрій Самойленко, – Причини різні, але ми намагалися навчити батьків самостійно справлятися з труднощами».

 Мета була одна – зберегти родину, не допустити, щоб дитина потрапила до інтернату. Поки що це нерозповсюджений в Україні, але необхідний метод роботи у боротьбі з соціальним сирітством. Батьки приходять до закладу і разом з дітьми роблять уроки, готують, прибирають, соціальні працівники допомагають їм знайти роботу, оформити субсидію чи іншу матеріальну допомогу. Для когось це дивно звучить, та не для тих батьків, що самі зростали в інтернатному середовищі. 

До захвату Слов’янська терористами тут мешкало 25 дітей. Як тільки в місті стало неспокійно, а працівникам центру почали погрожувати, шантажувати, пастор церкви «Добрая весть» Петро Дуднік організував евакуацію дітей. 

«Ми попросили батьків написати заяви про те, що хочуть забирати дітей у сім’ю, а потім вивезли їх разом в табір під Києвом. Зараз ці сім’ї повернулися до Слов’янська, ми допомагаємо їм продуктами, ліками, речами, - розповідає Тамара Дуднік, - Пальне нам надав Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». А тепер, коли ми відбудовуємо дитячий центр, відгукнулося багато церковних організацій, громадських діячів, будівельних бригад, приватних підприємців. Люди приїхали з різних міст Київської та Черкаської, Вінницької, Хмельницької областей. Навіть з-за кордону є волонтери, адже в Петра чимало знайомих в різних країнах. Ми навіть не очікували на таку підтримку! Дуже дякуємо усім!».

А вперше «Вітрила надії» піднялися у 1999-му році завдяки цілій команді професійних соціальних фахівців, юристам, педагогам і звичайно, робочим з золотими руками. Історія створення центру самобутня і невід’ємно пов’язана з подружжям Тамари і Петра Дуднік. Подружжю знадобилося 6 років служіння дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, щоб заснувати такий центр. Детальніше про його створення і родину Дуднік можна прочитати у нашій попередній статті. 

Тепер же Тамарі й Петру доводиться починати все з чистого листа. Хоча, як бачите, нова історія центру вже пишеться багатьма працьовитими руками і небайдужими серцями волонтерів. 

«Ми й надалі будемо працювати, аби діти залишалися з батьками. Дуже важлива соціальна реабілітація, щоб батьки відчули, що вони потрібні, важливі і для своїх дітей і для суспільства. Ми допомагаємо людям повірити у свої сили, вчимо самостійно вирішувати проблеми», - каже Тамара про роботу центру.

Як на роботу, з самого ранку, відновлювати центр бігають Надія і Настя. Дівчата колись навчалися тут. Після випуску Надія вивчилася у педагогічному університеті а Настя професійний соціальний педагог. До болі знайомі їм діти, яким не вистачає материнської та батьківської любові. Своїми знаннями та досвідом дівчата ділилися з вихованцями центру. За літо вже скучили за своїми підопічними, та поки ладні робити все, що можуть, аби відновити роботу центру. 

А Сергій, багато років працював тут електриком, а під час бойових дій у Слов’янську, ризикуючи життям, забивав розбиті вікна у будівлі, щоб туди не вдерлися мародери. І деякий час це рятувало центр, поки не впало перекриття даху. 

Приходять допомогти спільній справі і місцеві мешканці. Роботи усім вистачає. Постійно організується розвозка гуманітарної допомоги, особливо у віддалені райони міста і найближчі селища. 

«Ми розчулені безкорисністю людей, їх волею, прагненням мира і добра. Ми віримо, що відновлення «Вітрил надії» згуртує самих мешканців Слов’янська, адже ми повинні шукати речі, які нас об’єднують, тільки з любов’ю у серці, прагненням добра ближньому ми можемо вирішити багато-багато проблем, - впевнений Петро Дуднік. 

Склад волонтерів постійно змінюється: хтось виїжджає, хтось приїжджає. Багато людей сюди їде на період відпустки. Інформація про відновлення центру постійно оновлюється на спеціальній сторінці у фейсбуці. І з Божою допомогою волонтери сподіваються, що «Вітрила надії» зможуть піднятися і зберегти ще багато родин, а значить і дитинство у дітей.