Юлія: «Навіть думки такої не виникало, що ця дитина не наша»

Це фантастична історія про те, як два люблячих серця об’єднали цілу родину. Її розповіла Юлія з Луганської області читачам порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. 

 

– Змалечку я мріяла усиновити дитину. Мої батьки прищеплювали нам любов до сиріт. У майбутньому я хотіла працювати в інтернатному закладі. Моя однокласниця осиротіла у підлітковому віці, і я була свідком того, як змінюється життя зовсім самотньої дитини. Це залишило слід у моєму серці, – розповідає Юлія. – А в мого чоловіка інша історія. Його дідусь був усиновлений, і це теж вплинуло на його ставлення до дітей-сиріт. 

 

Сергій, чоловік Юлії, людина з інвалідністю, обмежений у пересуванні. Та фізичні обмеження не завадили подружжю пізнати радість батьківства. 

 

– Ми з Сергієм обговорювали можливість усиновлення. Але прийшли до остаточного рішення через два роки, у 2012-ому, – каже жінка. 

 

Сама доля сприяла родині Юлії. 

 

– Чули багато різних історій про те, що потрібно довго чекати дитину, особливо якщо це малюк. Ми дуже швидко зібрали документи на усиновлення. Звернулися до районної служби у справах дітей. На той час у них був збій серверу, нам одразу запропонували познайомитися з однією дитиною, показали його фотографію. Це був наш Артем, йому не було ще й рочку, – згадує Юлія. 

 

Мета жінки полягала в тому, аби якнайшвидше забрати хлопчика з будинку дитини.  

 

– Ми відразу його полюбили. Навіть думки такої не виникало, що ця дитина не наша. Артем на диво виявився дуже схожим на батька Сергія, – розповідає Юлія. – Ми щодня відвідували маля. Бачили недбале ставлення до дітей: вони спали на звичайних клейонках, що викликали у дітей алергію, їм давали мало води, аби не мочилися. Реалії інтернатних закладів нас вразили та засмутили.  

 

Зараз Артем ходить у другий клас, займається футболом. Його серце відкрите та сповнене любові.

 

– Перед тим, як ми мали забрати сина додому, нас відмовляли з тої причини, що у його біологічної матері були проблеми зі здоров’ям, які з часом могли проявитися у малюка, – згадує жінка. – Та, дякувати Богу, я не знаю й по сьогодні, що таке, коли хворіють діти. 

 

Коли хлопчикові виповнилося 1,5 роки, Сергій та Юлія дізналися, що в Артема є рідні сестри, які теж потрапили до інтернатного закладу. Подружжя не розгубилося. 

 

– Ми впродовж дев’яти місяців намагалися встановити зв’язок з дітьми через Товариство Червоного Хреста, продзвонювали спеціалістів служби у справах дітей і досить довго оббивали пороги інстанцій. Витримавши тривалу процедуру встановлення опіки, ми все ж наприкінці 2013 року забрали дівчат в сім’ю. Для усиновлення на той час був недостатній фінансовий дохід нашої родини. Тані тоді було 10 років, а Насті – 4 рочки. 

 

З розповідей найстаршої дівчинки подружжя дізналося про нелегку долю цих дітей.  

 

– У дітей було тяжке попереднє життя. Таня розповіла мені, що Артема мама народила в бур’янах, а потрапивши до полового, відмовилася від нього. Доля розлучила дітей, щоб з’єднати їх згодом, – розповідає Юлія. 

 

Але труднощі на цьому не скінчилися. У 2014 році родину застала війна. Жінка з хвилюванням згадує той період. Обстріли, бомбардування, чоловік, обмежений у пересуванні, троє дітей, яких потрібно вдягти, нагодувати, приголубити та робота, де доводилося працювати довгих дев’ять місяців безоплатно.  

 

– Було тяжко, жили під постійними обстрілами, не мали можливості виїхати. Усі трималися разом, – каже Юлія. 

 

Попри всі події Юлію не полишали думки про біологічну матір Тані, Насті та Артема.  

 

– У 2015 році у своїх знайомих, які працювали в лікарні, я почала розпитувати про матір дітей, жива вона чи ні. І яким же було моє здивування, коли мені розповіли, що жінка 2015 року народила ще одного хлопчика, від якого відмовилася так само, як і від Артема, – розповідає Юлія.  

 

Як повідомили Сергію та Юлії, шестимісячний малюк перебував у будинку дитини. Подружжя не вагалося ані миті в усиновленні хлопчика. Та й тут не обійшлося без труднощів. Війна вплинула і на роботу інстанцій, адже постало питання: хто надасть дитині статус на непідконтрольній території? 

 

Юлія зверталася за юридичними консультаціями до різних спеціалістів. Допомагала родині і служба у справах дітей, аби хлопчик чим швидше потрапив у родину. Завдяки колосальному терпінню та бажанню усиновити малюка Сергій та Юлія забрали додому Андрія у 2016 році. 

 

Розповідаючи про дітей, Юлія зауважила, що діти дуже різні між собою: Артем захоплюється футболом, Настя більше читає та малює, Андрій дружелюбний та завжди бере приклад зі старших, повторює усе, що бачить. Найскладніше дається спілкування з найстаршою – Тетяною. 

 

– Коли ми забрали дівчаток в родину, найперше, що стало відчутно – ці діти ніколи не знали, що таке любов. Якщо Настя адаптувалася в сім’ї і є розуміння, що в неї є ще брати, що вони рідні по крові, то Таня досі тримається відчужено. Ще перебуваючи в одному закладі, Таня неохоче контактувала із сестрою. Дівчина прагне свободи, їй не вдалося примиритися з тим, що в сім’ї існують певні традиції та обов’язки між рідними, – продовжує Юлія. – Я переживала через те, що причина її поведінки в нас, принаймні я так собі міркувала. Дуже шкодую, що в потрібний час нас не направили на курси для усиновителів, це допомогло б зрозуміти найголовніше: проблема в тому, що для цих дітей є нормальним те, що для нас здається дивним. 

 

У Насті була інша проблема під час адаптації. 

 

– Дівчинка панічно боялася чоловіків. У Насті складна психологічна травма, її коріння – від спільного проживання з біологічною мамою. Протягом перших двох тижнів Настя не могла знаходитися поруч із Сергієм. Ми переживали, вірили та молилися, що все налагодиться. З часом ситуація змінилася. Зараз Настя охоче з татом вчить уроки, читає книжки. Ми виховуємо дітей відповідно до духовних законів життя, – каже Юлія. 

 

Нині Юлії 39, Сергію 42. Хоча чоловік на інвалідному візку, подружжя з оптимізмом та мужністю прямує по життю – є для кого жити. Зараз сім’я розпочала будівництво, адже їхня мрія – побудувати просторий та затишний дім, де діти зростатимуть подалі від пам’яті про війну, під мирним небом, у любові, добрі та злагоді. Вони щиро вірять, що на їхньому шляху зустрінуться люди, які допоможуть здійснити їхню мрію!