Яна Батюк: «Завжди хотіла бути мамою»
«Буду справжньою мамою: у мене буде п’ятеро прийомних дітей, будинок і собака» — ці рядки колись написала у своєму шкільному творі майбутня мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу. Наразі у 28-річної Яни Батюк семеро дітей, шестеро з яких — прийняті з інтернатних установ. Притому останню свою дівчинку-вихованку Яна, можна сказати, «не планувала». Вона її просто врятувала. Не змогла пройти повз дитяче лихо. Втім, як і всіх інших.
«Діти в мене — золоті, викладачі в дітей у школі — золоті, лікарі — золоті, служба в справах дітей — золота, міський голова — золотий», — так Яна Батюк, мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу в місті Білозерському на Донеччині, характеризує майже всіх оточуючих! Напевно, нечасто сьогодні зустрінеш людину, від якої почуєш стільки позитиву! У службі в справах дітей і в школі, де навчаються діти Яни Батюк, її теж характеризують як «золоту»! Ми попросили Яну поділитися із читачами порталу «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова секретом свого оптимізму й досвідом виховання дітей, які мають проблеми зі здоров’ям.
Спочатку отримала гіпертонічний криз, тепер — подяки
«Не дивуйтеся тому, що в мене «дівоче царство» в будинку: із семи прийнятих дітей — п’ять дівчаток. Це тому, що хлопчики мені просто не траплялися, та й, взявши Юру, я почала трохи побоюватися брати хлопчиків. Хоча зараз за мого Юру мені шлють зі школи одні подяки, але так було не із самого початку».
Чотирирічний Юра ріс в одному будинку дитини разом зі своєю ровесницею Анею. Дівчинка й хлопчик не були братом і сестрою, але обоє вже досягли того віку, коли їх мали переводити до інтернату.
«Я, приїхавши за Анею до будинку дитини у 2013 році, вирішила: «Виростуть як брат і сестра». І взяла до своєї сім’ї ще і Юру, — згадує Яна. — Аня стала «моєю донечкою» з першої хвилини, а ось Юра... Спочатку я не знала, що й робити! Через два тижні нашого спільного проживання я потрапила до лікарні з гіпертонічним кризом. У моєму віці! Мені тоді було всього 25 років, і я ніколи не думала, що зі мною таке може статися...»
Першого ж дня з’ясувалося, що Юра — суцільний «натягнутий нерв», «втілення спротиву». Він не розумів слів «ні» і «не можна». Постійно привертав увагу тим, що міг із розмаху битися головою об стіну, подряпати собі щоки й до синяви натирати вуха руками.
«Він так кричав, що сусіди думали, що я його б’ю, — згадує Яна. — Але клянуся, що й пальцем його не зачепила! Я зіткнулася з такою поведінкою в дитини вперше. У мене до цього часу вже два роки виховувалася прийомна донька Альона, їй було тоді вже десять років, моєму синові Кирилу — шість років. Вони були звичайними дітьми. Аня теж клопоту не завдавала. Що я робила, щоб убезпечити Юру від самого себе? Сповивала йому руки, роблячи з тканини «рукавиці». Брала його на руки, носила, хитаючи, як дитину, цілувала, обіймала, намагаючись заспокоїти...»
Звісно, Яна повела Юру до психолога, звідти їх переадресували на консультацію до психіатра. Психіатр прописав ліки, сказавши, що дитина гіперактивна, але діагноз у такому віці ставити їй було ще рано.
Таблетки Яна хлопчику давати не захотіла. Юрі, як і ще кільком діткам Яни, через наявні в них хронічні захворювання і так доводиться щодня приймати життєво необхідні їм ліки. Тому мама-вихователька намагається зайвий раз не «перевантажувати» дітям печінку — лише в разі гострої потреби.
Яна вирішила, що вони з Юрою продовжать курс психотерапії та консультації в психолога, якого вони регулярно відвідують і сьогодні. Яна постаралася сама адаптувати цю дитину в сім’ї і в дитячому співтоваристві, віддавши її у звичайний дитсадок, де вона могла перебувати в середовищі своїх «домашніх» однолітків.
«З першого садка, який почав відвідувати Юра, нас дуже скоро «попросили». Там із моїм хлопчиком мати клопіт не побажали, — каже Яна. — Ми пішли в інший садок, де вихователі знайшли підхід до дитини, хоча відчувалося, що вони швидко від неї втомлювалися: просили залишити сина вдома при першому ж його чханні. Але я ставилася до цього з розумінням. Головне, що вони знайшли до Юри підхід. Адже що цікаво: з дорослими в Юри стосунки не складаються, а з дітьми — легко! У школі він зараз — душа класу!»
Потім був третій садок — уже на новому місці проживання. До Макіївки, де Яна Батюк встигла обзавестися трьома прийомними дітками, прийшла війна, родина переїхала на малу Батьківщину Яни — у місто Білозерське Добропільського району. Тут Яна свого часу сама закінчила школу, де всі вчителі запам’ятали її як старанну ученицю і веселу відкриту дівчинку, до якої тяглися всі: і діти, і педагоги. Ці ж освітяни тепер навчають її дітей.
«Звичайно, про мого Юру в школі спочатку були не найприємніші відгуки, — зітхає співрозмовниця. — Моя колишня вчителька, яка взяла моїх діток у свій клас, спочатку телефонувала й мало не плакала: «Приходь, зроби щось!» Юра міг нагрубити їй і навіть обізвати! Але ми продовжували регулярно відвідувати психолога й шукали Юрі заняття до душі, щоб спрямувати його бурхливу енергію в мирне русло».
Танцювальна студія і музична школа виявилися саме тим, чого хотіла душа Юри. Хлопчик безоглядно закохався в музику. На свій день народження він одержав власний інструмент — акордеон.
«Також Юра в мене просто обожнює виступи на шкільних святах. Він не тільки читає вірші чи грає якусь роль, він вживається в образ — це треба бачити! — не без гордості розповідає Яна Батюк. — Він уже був ведучим на випускному вечорі в одинадцятикласників! Тепер мені зі школи надсилають за синочка одні подяки! Звичайно, «вибухи» й істерики в дитини все ще трапляються, але з нею вже можна «договоритися про співпрацю». Навіть наша психологиня наголосила, що Юра навчився спілкуватися і вона вже почула від нього перші слова згоди: «Добре, я зрозумів». На її думку, це вже досягнення».
«Розбилася чашка? Ну і що? Це діти. Аби вони були здорові!»
«Як упоратися з такою складною дитиною, як мій Юра? Частіше його обіймати, цілувати, говорити йому, що він — ваш, що він улюблений, найкращий у світі син. Я ніколи не кричу ні на кого з дітей через розбиту тарілку чи чашку. У нас іноді по три чашки на день б’ються. Ну і що? Це ж діти. Як вони можуть вирости, не розбивши жодної чашки, не набивши собі жодної шишки? Аби вони були здорові! Я не знаю, що мої молодші, Аня і Юра, пережили в будинку дитини, де вони опинилися практично з народження, але своїх батьків вони не пам’ятають і мамою вважають мене. Хоча перші пів року «мамами» називали всіх, навіть мого сина Кирила! А спілкуватися з усім світом їм хотілося настільки сильно, що Аня підійшла на вулиці до незнайомого чоловіка й обняла його. Жодного інстинкту самозбереження, ніякого почуття небезпеки!»
Своїх рідних мам молодші Яни Батюк не знали. Аня з’явилася у своєї біологічної мами в той час, поки її чоловік лікував тяжку недугу. Мама Ані вирішила зберегти шлюб і, коли чоловік повернувся з лікарні, швиденько відмовилася від позашлюбної дочки, відправивши її до будинку дитини.
А Юру не віддали його матері після пологів, бо в неї на той момент туберкульоз був в активній фазі. А коли жінка підлікувалась, то охолола до своєї дитини, а можливо, не відчувала в собі сил вирощувати її. Загалом, забирати Юру з дому дитини його мама не захотіла…
«Коли після обстеження Юри в лікаря мені сказали, що він віраж-контактний із туберкульозу, я розплакалася. Подумала, що якщо в мого хлопчика туберкульоз, то він може злягти й навіть померти. Але в нас лікар — золотий, він мене відразу заспокоїв: «Не плачте, вилікуємо!» І справді — вилікували. Тому коли Аню теж визнали віраж-контактною, я вже не плакала. Зараз із обома дітьми все гаразд».
Хоча коли Яна забирала Аню і Юру з дому дитини, її лякали тим, що діти слабкі й через діагноз до десяти років вони будуть чи не глибокими інвалідами.
«Та ви подивіться на моїх шустриків: вони в мене всі в танцювальну студію ходять! Ну і що, що хворіють? Я вже знаю, як упоратись із цим. І з хронічним паротитом Оленки я вже знаю, що робити. Це вперше злякалася, коли моя 11-річна Оленка застудилася. Шия в неї набрякла так сильно, що шкіра з неї звисала. Але нам трапився золотий лікар, який установив правильний діагноз і зрозумів, що саме і як слід лікувати».
Нещодавно в сім’ї Яни Батюк несподівано з’явилася Віолетта. Поповнюватися дитячий будинок сімейного типу Батюк найближчим часом уже не планував. Прожили до кінця вересня минулого року на новому місці в орендованій квартирі, тулячись із шістьма дітьми в трьох кімнатах. І це житло ледве знайшли: у Білозерському лише 10 тисяч жителів, а вимушених переселенців прибуло дві тисячі людей. Але все ж таки сім’я отримала довгоочікувані ключі від п’ятикімнатної квартири площею 100 кв. м. Квартира для ДБСТ Батюк обладнана в приміщенні колишнього дитячого садка. На проведення ремонту цього приміщення з міського бюджету Добропілля було виділено близько 200 тисяч гривень і ще 70 тисяч гривень — на придбання необхідних меблів.
Дзвінок від класної керівниці Юри був для Яни Батюк повною несподіванкою. Учителька поцікавилася, чи не планує Яна поповнити свій ДБСТ: у них у школі з’явилася сирота. Яна відповіла, що поки що таких планів немає.
«Відчувши, що моя відповідь засмутила Валентину Іванівну, яка свого часу була і моєю першою вчителькою, я попросила її розповісти про школярку-сироту докладніше, — згадує Яна Батюк. — Вона розповіла про те, що це восьмикласниця, яку я знала, — дівчинка дружила з моєю старшою 13-річною Оленою. Днями вона втратила маму.
Її мама померла від запалення легенів, а батька, бабусь, дідусів та інших родичів дівчинка не має. Вислухавши вчительку, я все одно спочатку відмовилася».
Але думка про те, що 14-річна дівчинка піде до інтернату, не давала Яні спокою. Сама Яна свого часу мало не стала «інтернатською», проте від такої долі маленьку дівчинку врятувала бабуся, яка й виростила її.
На третій день Яна все ж таки прийшла до школи і, розпитавши вчителів про осиротілу ученицю, попрямувала до служби в справах дітей, потім — до притулку, куди помістили дівчинку. Віолетта відразу погодилася жити в ДБСТ Батюк. Яна почала збирати необхідні документи, при цьому відвідуючи підлітка. Привезла Віолетті обновки: сукню, чобітки. Худенька дівчинка була одягнена більш ніж скромно. Привезла майбутня мама-вихователька до притулку і своїх молодших дітей для знайомства з новим членом родини. Діти дружно підтримали рішення Яни забрати додому Віолетту. Щоб підбадьорити Велю (так вони називають Віолетту), вони хором промовили: «Ми чекаємо на тебе вдома». Усі готувалися до приходу, і раптом… Того дня, коли Яна мала забирати доньку з притулку, зателефонували зі служби в справах дітей і повідомили: у Віолетти порок серця, і їй потрібна термінова операція.
«Кардіолог, до якого я привела дитину на консультацію, заявив, що оперувати треба було ще вчора. «Усі терміни спливли!» — Яна заново переживає те, що трапилося. — В Інституті Амосова взялися допомогти, давши нам кілька тижнів на підготовку. За цей час і сталося диво».
До Дня Святого Миколая Фонд Ріната Ахметова приготував дітям, які виховуються в ДБСТ, подарунки. Яні повідомили про це в службі в справах дітей, попросивши надіслати їм на електронну пошту необхідні дані, але її лист чомусь до служби не дійшов. Незабаром Яні зателефонувала співробітниця Фонду Ріната Ахметова, запропонувавши переслати потрібну інформацію на її особисту пошту. Користуючись нагодою, Яна поцікавилася, чи міг би Фонд надати допомогу в лікуванні Віолетти: «Чула, ваша організація часто допомагає тяжкохворим дітям», — обережно попросила жінка. Через пів години їй перетелефонували й запропонували допомогу.
Незабаром Віолетту прооперували, встановивши в серці дівчинки оклюдер — спеціальний пристрій, який вводять пацієнтові через прокол у вені стегна. Потрапивши в серце, цей пристрій розкривається, як парасолька, закриваючи «зайвий» просвіт і таким чином усуваючи порок. Ціна оклюдера — понад 100 тисяч гривень, тож на такі операції за рахунок державного бюджету черга. А тут раптом такий щедрий подарунок до Дня Святого Миколая!
Завжди хотіла бути мамою
На сьогодні в Яни шестеро дітей-вихованців, найстаршою з яких стала Віолетта. Їй 14, Альоні — 13, Олені — 11, її сестрі Василині — 6, Юрі й Ані — вже по 8. Біологічному синові Кирилу — 9. Кожна дитина за плечима має нелегку долю. Альону, яку родина Яни Батюк взяла ще до війни, прийомні батьки повернули до інтернату через дев’ять місяців після того, як вона прийшла до їхньої родини. Олена й Василина потрапили до притулку після смерті своєї мами, але, на щастя, пробули там зовсім недовго: невдовзі Яна забрала дівчат у свою родину.
«Я завжди хотіла бути мамою, — розповідає Яна про своє рішення створити дитячий будинок сімейного типу. — Навчаючись у десятому класі, у своєму творі на тему «Ким хочу бути» так і написала: «Буду мамою: у мене буде п’ятеро прийомних дітей, будинок і собака». І ось прийнятих дітей у мене шестеро, собака в нас теж є! А вчителька, яка колись прочитала мій твір і запам’ятала його (!), тепер уже вчить старших моїх дітей-вихованців».
Яна розповіла, що бабуся, яка замінила їй і маму, і тата, завжди перед тим, як вони вирушали в якусь поїздку, пекла пиріжки.
«Ми брали їх із собою в дорогу й роздавали безпритульним діткам, які часто жебракують саме на вокзалах, в електричках, автобусах. Мені було боляче дивитися на них, неприкаяних, брудних і голодних, — Яна схлипує, згадуючи своє дитинство. — Якось, побачивши такого безпритульного хлопчика на станції в місті Дебальцевому, я запропонувала бабусі забрати його до нас додому! Прямо плакала-благала! Бабуся пояснила мені, що дитина — не цуценя і не кошеня, забрати її ось так запросто з вулиці додому не можна.
Але я не забула про це своє бажання стати мамою сироті. І тільки-но в мене народився син, незабаром з’явилася на порозі служби в справах дітей: «Хочу стати прийомною мамою». На мене, звісно, подивилися зі скепсисом, адже мені самій тоді було лише 19 років. Але через три роки я пройшла курси й мені все ж таки дозволили взяти в сім’ю дівчинку. Першою моєю дитиною стала Альона, яку одного разу вже повертали до інтернату… Потім Аня і Юра — дітки, які мають хронічні проблеми зі здоров’ям. Мене всі відмовляли: мовляв, це щодня мати клопіт, стежити за прийомом ліків, водити дітей на обстеження до лікарів. А я вирішила: «Якщо не я, то хто ж захоче мати клопіт із ними?» Дитині з проблемами особливо потрібна сім’я, батьківська турбота й увага. І якщо в неї з’являється мати, то й проблеми, як з’ясувалося, відступають! Так, я вірю в дива. Коли мені виповнилося 16 років, моя мама повернулася до мене. Я залишилася жити з бабусею, бо вже звикла бути з нею, але й наші стосунки з мамою налагодилися…»
