«Якщо ви змогли, то і ми зможемо!» Історія усиновлення Тарасика

Шукаючи маленьке щастя для інших, знайшла своє

Тетяна неодноразово думала про те, щоб усиновити дитину, але навіть не припускала, що дізнається з середини процес усиновлення. Знаходити для дітей-сиріт маму й тата стало її роботою.

Тетяна – спеціаліст служби у справах дітей у Дніпропетровській області. Вже понад 20 дітей зростають поряд з батьками завдяки Тетяні. Жінка пам’ятає кожного «свого» малюка, а от спілкується не зі всіма.

«Намагаюся тримати дистанцію, якщо запрошують – відвідую, якщо – ні, то, як і належить, зустрічаємось раз на рік. Але прихожу в дім не як суворий наглядач, а просто знайома родини, щоб не засмучувати дитину», – ділиться Таня.

Діти – різні – щирі і добродушні, їх можна читати як книгу, а можна й довго гадати причини їх витребеньок. Проблеми дітей, якими займається Тетяна, очевидні – відсутність материнської та батьківської любові.

Якщо коротко описати її роботу, то це реєстрація дітей, від яких відмовились батьки і ведення їх особової справи до моменту повернення біологічної мами. Якщо ж за визначений термін ніхто з рідних не звернувся за дитиною, потрібно готувати документи на усиновлення.

«Ніколи не розуміла жінок, які відмовляються від власної дитини. Але моя робота – не шукати причину, а допомогти дитині якнайшвидше віднайти люблячу та дбайливу сім’ю», – каже Тетяна.

Спочатку вона працювала в районній службі, зараз працює у міській. Як і кожна робота з людьми, ця цікава і непередбачувана, непроста та насичена подіями. За щоденними турботами Таня не замислювалась про власну сім’ю. Але одна зустріч змінила її життя.

Посміхнувся, щоб знайти маму

Дитяче відділення районної лікарні. Тетяну тут вже добре знали. вона приїжджала, знайомилась з дітьми, яки залишились без батьків, а потім заводила особову картку дитині і шукала для неї надійну сім’ю. Так само було і з Тарасиком. Хлопчик нічим не відрізнявся від інших дітей, яких Тетяні доводилось переводити з лікарні до дитячого будинку.

«Якщо б дитина не посміхнулась до мене, певно нічого б і не було. Уявіть, немовля, ще й двох місяців немає, а так весело посміхається і дивиться на мене. Я зрозуміла, що не зможу довірити комусь іншому долю цієї дитини», - ділиться щаслива мама.

Тетяна сама реєструвала і ставила на облік з усиновлення свого сина. Цього разу втриматись від емоцій не вдалося. «Тарасик – мій син!», – це все, що відчувала Таня. – Що далі робити, мені, як усиновителю, я знала. Були деякі нюанси: дитина народилась недоношеною – потрібно було дуже пильнувати кожен її подих. Але в мене не було і немає відчуття, що її народила інша жінка, я тільки знала, що не зможу нікому віддати цього малюка, бо він мій!»

Шукати,  знайти і забути що усиновив

Емоції – велика сила, але дотримуватись правових норм важливо для всіх, а особливо, якщо ти працюєш на державній посаді. Усиновити Тарасика за всіма юридичними правилами Тетяна відразу не могла. По-перше, мало минути два місяці, аби жінка, яка народжувала дитину не передумала і не забрала заяву про відмову від дитини. По-друге, статус дитини залишався невизначеним. Тільки після судового рішення про позбавлення батьківських прав, можна було говорити про усиновлення.

«Як і годиться, після 4 місяців перебування дитини в лікарні, я змогла оформити Тарасика під опіку. А ще через рік він офіційно став моїм сином за рішенням суду. Довелось почекати, оскільки мама, яка народила Тарасика, не була позбавлена батьківських прав, тому спочатку була опіка. Два місяці ми пропонували мамі забрати дитину, але відповідь була незмінною: «ні!», - розповідає Таня.

Лише в Тетяниних обіймах Тарасик відчув справжню мамину любов і тепло. Всі рідні, близькі та колеги вітали нову сім’ю. Підтримка близьких підбадьорювала, все ж таки хвилювалася, що всиновлює сама. Але бажання бути мамою сильніше за всі перестороги. Вони все одно будуть щасливі, а разом легше долати всі складнощі.

 Перші серйозні побоювання за сина почались за два місяці, коли Тарасик вже жив вдома. У дитини почали різатись зубки, а для мами – безсонні ночі. Але стоп! Таке ж буває у всіх дітей, неважливо яким чином вони прийшли в сім’ю. Ось цей коротесенький період Тетяна й вважає адаптацією дитини. В іншому у них все чудово вже три роки.

За цей час Тетяна навчилася поєднувати особистий досвід та робочій. Хоча, якщо чесно, дуже часто забуває, що свого сина усиновила, все ж таки вони дуже рідні з Тарасиком.

«Я не приховую, що Тарасика усиновила. Але і не кричу про це на всі боки. Спілкуючись із людиною, розумієш, варто чи ні ділитися з нею особистим. Коли ж бачу, що люди готові дослухатися до порад, але трошечки заважають сумніви: чи впораюсь, чи зможу?, тоді розповідаю про себе, батьки кажуть: «Якщо ви змогли, то і ми зможемо!» Від Тарасика я також не збираюсь нічого приховувати. Разом ми дивимось програми про усиновлення і я розповідаю, що є мами, котрі народжують діток, а є такі, що шукають свою дитину і знаходять її. Я тебе знайшла – і ти найцінніше, що є в моєму житті!»

Sirotstvy.net