Якщо їдеш до інтернату вперше...

Валентина й Максим поставили собі нелегку задачу: одразу усиновити трьох дітей! Думали – трьох легше знайти, ніж одного, та й віддадуть малечу без перешкод. Але на превеликий жаль, не так склалося як бажалося.

І не тому що батьки чи відповідальні Служби щось робили не так. Просто іноді система інтернатного догляду дітей озбавляє малечу уявлення, що сім’я – це добро. Про що казати, коли буває рідні брати та сестри живуть в різних закладах й один одного не знають.

Втім, не все так погано, адже вони таки стали мамою й татом, щоправда на це їм знадобилося майже два роки. Іноді краще зробити два кроки назад, ніж наробити помилок, які вже не виправити.

Подружжя знайшли двох братиків та сестричку, познайомилися і відступили… Зрозуміли, що без досвіду виховання дітей не впораються.

Їхня подорож у три різні заклади – наче короткий огляд інтернатної системи як такої. І досвід цей дуже корисний, особливо якщо ти вперше в житті відвідуєш інтернат.

Чим ближче до дитини, тим більше діагнозів

Дороги. В Україні вони даються взнаки навіть при усиновленні. Особливо коли 40 кілометрів з одного інтернату до іншого долаєш на машині півтори години.

«Думав, в мене випадуть всі внутрішні органи», - так Максим згадує першу поїздку до Будинку малюка. Там вони познайомилися з чотирирічною Вікою. Дівчинка з характером, але знайти підхід з цукерками - не складно.

Максима вразило, які гарні усі три інтернатні заклади і як дико серед цього комфорту виглядають діти, які не знають головного – любові батьків.

 «В інтернатах я не очікував побачити сучасні меблі, ремонт… І ще така особливість: там діагнози у дітей можуть з’являтися в міру наближення до закладу, – розповідає Максим, – Ось наприклад, у Службі в анкеті дівчинки написано одне, а коли приїхали до інтернату, нам говорять: у неї гепатит. Ми вже проїхали 400 кілометрів і тільки тут дізнаємося про це. Ми були переконані, що це якась помилка. Але сам факт. Врешті решт, виявилося, що «гепатит» вже знятий.

Найбільше нас насторожив директор Будинку малюка. Він запитав: «А ви знаєте, що в неї брат з розумовою відсталістю?»

Я сказав, що стан хлопчика поліпшується. Тоді директор аж спалахнув: «Де він поліпшується?! Нічого доброго з нього не вийде!».

Я б забороненим таким людям працювати з дітьми. Склалося враження, що ми в нього щось позичаємо».

Віка таки вподобала Валентину й Максима, та попереду ще два інтернати.

Найдобріші працівники в спецінтернатах

Наступна зупинка – спеціалізований інтернат для дітей з затримкою розвитку. Перед поїздкою Валентину й Максима довго залякували спецшколами, дефектологами, довідками та тим, що ніхто не віддасть їм цього хлопчика. Але саме цей інтернат батькам сподобався найбільше.

«Інтернат, де виховувався середній хлопчик, нам здався найбільш затишним за атмосферою, – каже Максим, – Там працюють добрі люди. І діти там були цілком нормальні – виховані, здороваються постійно, підтримують двері, коли ти заходиш, весь час говорять «дякую» та «будь ласка».

Середньому брату Вані сім років. Він дуже добрий, постійно обіймається, всіх любить, якщо випадково когось зачепить, одразу вибачається, що зчинив комусь незручності.
Водночас це гіперактивний хлопчик, шумний і погано розмовляє, йому складно зосередити увагу на чомусь одному.

«Ми розмовляли з лікарем, він говорить, що дитину змушують приймати заспокійливе, – ділиться Максим, – Нянечка не справляється з усіма дітьми. При чому дають заспокійливе і за провину. Наприклад, стрибав на ліжку – все: на 10 днів до ізолятору. За таких умов, про який розвиток може йти мова?

Ваню забрали з біологічної сім’ї в п’ять років. Він тоді зовсім не міг розмовляти. Але ми подумали, якщо є діагноз, і всі повторюють: «така сильна проблема, така хвороба, нічим не допоможеш» – можливо нам дозволять взяти тільки оцього середнього брата.

Не можна. Затримка розвитку – не причина роз’єднувати дітей.

Хоча зараз вони й так роз’єднані в різних закладах.

Про «любов», яку можна купити

Найстаршому брату Антону всього 9 років. В цьому віці він вже навчений, що кожна «нормальна сім’я має подарувати свої дитині планшет», а нові батьки посміли приїхати до нього навіть без iphone. А якщо подарунків немає, про яку любов йти мова?

Валентина й Максим по-різному намагалися підійти до Антона – все марно. Малий поводив себе зухвало, відсторонено, сказав, що в таку сім’ю не хоче.

Інтернат, де він мешкає, добре забезпечений. Заклад відкритий для людей – тут живуть і навчаються багато дітей, в яких є батьки. Вихованців постійно заохочують подарунками, возять на канікули закордон, але за шикарною обгорткою – всередині пустота. А ми говоримо про дітей, яким рости і будувати свої сім’ї.

Валентині й Максиму так і написали: «контакт з дитиною не встановлено».

Коли відмовили, Валентина ридала два дні, а потім довелося змиритися. На цілий рік. Знов переоформити документи і ніби вдруге перездавати найскладніший в житті іспит.

І склали: в своїй області знайшли двох хлопчиків: Ігоря і Колю. Найменший Коля теж був з «діагнозом». Був, тому що завдяки клопотанню батьків, малюк вже проходить перевірку. І по кабінетах лікарів його водять не чужі люди, а мама і тато, які переконані:

«Ми вважаємо, діти не повинні виховуватися в інтернатах, і те що досі є така система – це ненормально. На жаль, одразу всім дітям не допоможеш, але допомогти одному – реально, варто тільки почати».

СИРІТСТВУ - НІ!