Як знайти в прийомній дитині свою часточку

Свіжі шпалери в кімнаті так і просилися чудернацьких розмальовок дітей. Два окремі маленькі ліжка з кольоровими подушками, в кухонних шафах акуратно складений посуд з казковими героями - усе чекало маленьких хазяїв. Для рідних сестрички і братика, яких збиралися усиновити, нові батьки придумали нові імена. Втім, довелося залишити старі, імена звичайно, і навіть додали третє.

Троє дітей – значить троє! Марія і Руслан Кравчук довго не вагалися: щоправда, не знали як все це технічно влаштувати.

Переселенці, які хочуть прийняти трьох дітей – на них дивилися як на інопланетян: «Вам би своїх піднімати!...» В подружжя двоє дівчаток: Маша 7 років і Аня – 5 років.

-    Підіймемо! І ці будуть наші!, - не здавалися молоді батьки.

Коли народив дитину серцем – вже не відмовишся

Марія народилася в Криму, Руслан – на Херсонщині. Познайомилися завдяки музиці. Обоє грають на скрипках.

Про те, що у неї обов’язково будуть прийомні діти, Марія знала ще до заміжжя. А ось Руслан, в принципі, як кожен чоловік, емоції гальмував.

«Обдумай, - казав, - А раптом не полюбимо їх так сильно як своїх». І Марія довго не могла придумати, як переконати чоловіка. Це ж так очевидно, коли ти любиш і приймаєш любов. Та якось прочитала статтю, де жінка писала про свою прийомну дитину – теж спочатку переживала, і боялася, а коли почався побут, а разом з ним і обнімашки-ціловашки – всі страхи і невпевненість минулися.

Марія і Руслан приходили в церкву, розмовляли з Богом, розмовляли з людьми. Дізналися про Тамару і Петра Дуднік – відомої родини усиновителів зі Слов’янська. І Марія дуже вдячна Тамарі за те, що навчила народжувати серцем.

«Ми ж бачимо, що від дітей, народжених з животика, відмовляються, а якщо народив дитину серцем – то вже не відмовишся, бо це є теж твоя часточка», - переконана Марія.

Перше побачення з Ілоною та Сергієм було по фотокарткам, і батьки вже тоді з теплом і ніжністю думали про дітей. Вірили, що це ті, свої, рідні. Все літо чекали, поки будуть готові всі документи для усиновлення. Пощастило, що інтернат, де виховувалися малі, знаходиться на сусідній вулиці. В гості ходили щодня. Ілоні 4 роки, Сергію – 1,5. Від них би взагалі не відходити – такий насичений вік для дітей!

І ось, коли настав час забирати дітей, їм подзвонили: «А третього братика не хочете? Діма, 10 років».

Вони й не проти – та хоч ДБСТ, та якби ж знати раніше…

«Кожна дитина – особистість, її потрібно полюбити, прийняти. І знов таки, доходів наших вистачало лише на двох…», - Марія наче виправдовується через те, що усиновлення довелося змінити на опіку.

Та соромитися тут зовсім нічого. Сімейні форми виховання на те й придумані, щоб цілі сімейні групи діток знаходили любов та затишок у сім’ях.

Форсмажор з третім братиком виник через те, що у Службі справах дітей про нього просто не знали. Діма виховувався в окремому сиротинці, і коли за ним звернулася інша сімейна пара, то згадали, що в нього десь є ще сестрички. Одна районна служба подзвонила іншій. «Є такі», - підтвердили, - Ось-ось отримали на них документи про позбавлення батьківських прав».

І тепер стало інше питання: яка сім’я забере усю трійцю?

Марія і Руслан переписали заяву і документи переоформили на опіку. Сім’я винаймає будинок, а власне житло залишилося у Криму.

«Ми розуміли, що нам не дозволять створити ДБСТ. В нас немає своєї житлової площі. Та й доходів вистачає лише на двох. Спочатку ніяких виплат ми не хотіли, щоб вони тяглися за нами все життя. Та довелося переіначити плани. Дзвонили і в обласну службу, і Дар’ї Касьяновій (Фонд Ріната Ахметова), і Людмилі Волинець (експерт з захисту прав дітей), і на гарячу лінію «Сирітству – ні!».

Всі нас підтримали і ми наче осміліли: впораємося! Чоловік пішов на курси для прийомних батьків – при усиновленні такого не вимагали. Втиснувся у групу, хоча проходив як опікун. На нас вже закрили очі і пропустили вперед черги», - ділиться Марія.

Вдома знов перестановка. Дівчатам – окрема більша кімната, хлопцям – менша. У Ані з Машею з приводу появи братів та ще сестрички комплексів не було. Старша вже знала, як то піклуватися за молодшими. А молодша все сприйняла як так і має бути. З Ілоною та Сергієм вже подружилися. Залишалося дочекатися Діми.

Марсіани спускаються на Землю – або діти приїхали з інтернату

24 грудня, на католицьке Різдво, батьки поїхали за Дімою. Про хлопчика вони знали лише те, що йому 10 років і зростає він в одному з «найтяжчих інтернатів для дітей з фізичними вадами», принаймні так кажуть про той заклад. Знайомляться: гарний здоровий хлопчик. І як він опинився в такому закладі – не взяти до тями. Їдуть додому, а малий в автобусі каже: «Це мені Бог вас подарував»…

Лагідний і ніжний Діма в нових батьків заново познайомився з сестричкою і братом. Ілону пам’ятав ще зовсім маленькою. А Сергія побачив вперше.

В інтернат Діма потрапив за заявою біологічної матері. Влаштувала і все. Дитина під захистом інтернату в теплі й нагодована, а те, що протягом трьох років росте без батьків і всі три роки сидить в першому класі – нікого не турбувало.

 «Ми всім про це розказуємо, з ким спілкуємося – з лікарями, з вихователями, щоб усі про це знали і розуміли», - ділиться Марія особливостями інтернатного виховання, - Не може такого бути, щоб цілком здібна дитина, якщо з нею займатися, зовсім не вчилася».

Попри всі аргументи, що хлопчику буде важко, Марія влаштувала Діму у звичайну загальноосвітню школу. І Діма нормально вчиться в загальноосвітній школі, а в інтернаті «не дотягував». Маша вчиться з ним в одному класі, тож вдвох вони чудово доповнюють один одного. Дімка і портфельчик піднесе, і вступиться за сестру, а Маша так і норовить йому підказати щось на уроках, за що й іноді отримує зауваження.

Ілона з Сергієм теж відчули, що таке інтернатне виховання.

«Попервах в наших малих був підвищений травматизм. Ілонка й Сергій просто не жили у звичайному домі – не знали, що таке гаряче, що таке гострі кути, що таке розетки… В нас не було такого з першими дітками. А ці постійно влізуть, знайдуть, потраплять і на тобі:  то синячок, то подряпина. На кухні я варю суп, а вони дивуються: «Це картопелька?!». Суп вони бачили, а окремо овочі – ні.

Було і зворушливо і смішно, як вони в перший раз побачили пральну машинку. І досі заглядають в те віконце. А як вони вперше побачили ванну кімнату! Унітаз справив надзвичайне враження.

Ілонка попросить: «Хочу чаю!». Тільки поставлю воду,вона питає: вже всьо? «Нє, - кажу, - потрібно щоб настоявся. Завжди захоплено дивиться, як я заварюю чай», - ділиться Марія.
От чого точно не очікували батьки, так це те, що дітей доведеться вчитися сміятися і плакати, вчитися казати «хочу» і «не хочу». У закладі вони звикли: поїли три рази – і все. Навіть мамі не зізнаються: «Хочу пити», «хочу їсти», «хочу цукерочку чи печиво».

«Нам ніхто нічого не казав, - продовжує Марія, - та я бачу, що діти залякані. В Ілони наче відсутні емоції, або вона боїться їх проявляти. Я її лоскочу, а вона наче на мить посміхнулася і знов сховалася. Навіть не пискне. Питаю в неї: «Тобі весело? Смішно?» - Так. – Тож смійся! І вона сміялася по команді. Або буває вдариться, подряпається. Коли побачу: «Тобі болить? - Да. – А чого ти не кажеш? Скажи: «Мамо, в мене вавочки, полікуй». – Ніколи не пожаліється, а воно ж болить…

Буває, біжить-біжить – на льоту її впіймаю, а вона – в істерику. Діти до мене: «Мамо, що ти їй робиш? Ось так і бігаємо один за одним. Напоготові».

На новорічні свята приїжджала мама Марії з Криму. Новину про опіку над дітьми прийняла зворушливо, з теплом. До дітей поставилася з таким добром, з таким піклуванням – як до перших онучок.

«Сама по собі мама дуже добра людина. Але щоб ось так прийняти зовсім чужих дітей, як своїх… до цього потрібно готуватися. Та їй це вдалося!», - радіє Марія.

Діма особливо полюбив бабусю. Молиться за неї ввечері, «щоб у бабусі все було смачненьке, щоб приїжджала частіше і щоб ми поїхали в гості».

І все таки, як хлопчика могли тримати в першому класі три роки – не зрозуміти…

«Більшість тих, хто працює в інтернатах, бажають щастя своїм вихованцям. Тільки ця система це унеможливлює. Вони думають, що роблять щось добре для дитини, а вона все одно звідти виходить покаліченою. І я ось розмовляла з директором інтернату – привітна жінка, діток любить, особисто шукала підхід до Дімчика, але все одно це інтернат і що б ти там не робив – безліч подарунків і свят – все даремно.

У Людмили Петрановської вичитала, що волонтери приходять до дітей, вчать їх англійської мови, навчають працювати на комп’ютері, а коли діти закінчують інтернат, все одно в них такі кризи, що потім в тюрму далі йдуть. Життя зміниш тоді, коли дитина росте в родині, коли бачить: щоб поїсти потрібно зварити обід, а щоб його зварити, потрібно придбати продукти, а гроші на продукти заробити, а роботу знайти – потрібно вивчитись.

Розумію, що з інтернату вони виходять, як марсіани спускаються на землю».

Дбаючи про п’ятьох діток, Марія вчиться на богословському факультеті, в той час, як багато жінок бояться, що не поєднають роботу й виховання дітей.

Звичайно, без підтримки Руслана, всього цього не було б. Він капелан – служить іншим людям. Марія, як закінчить навчання, вчитиме дітей у церковній школі. Разом хочуть, щоб їх особистий приклад комусь також допоміг народити дітей серцем.

«Тепер, - кажуть, - Бог нам дає і сили, і мудрість, і терпіння, і, найважливіше, замість страху і сумніву, дає любов».

СИРІТСТВУ - НІ!