Як Таня стала рідною

Час летить швидко. Та лише з його плином ми бачимо якими здоровими, гарненькими і щасливими стають діти, коли із сиротинця переїжджають до мами і тата. Особливо радісно отримувати звістки від батьків, які діляться своїм досвідом, не соромляться проблем і розповідають, як вони їх вирішують.

 Як наприклад, родина Оксани і Миколи. Півтора роки тому ми писали їхню історію усиновлення Тетянки.

Цього разу Оксана спілкувалася з нами дорогою із дитячого садочка. Її діти Андрій і Таня ходять до молодшої групи, а Денис – до старшої. Різниця між молодшими Андрійком і Танюшею – 8 місяців. Тож таємницю усиновлення Оксана і Микола не зберігають – нічого тут приховувати. Та й навіщо? Подружжя щасливе, що має можливість виховувати трьох дітей, і не важливо як вони з’явились у їхній сім’ї. 

Сьогодні Танюші три з половиною роки. Вже більше ніж півтора року дівчинка мешкає у родині За цей час вони разом багато подорожували. І на морі два рази відпочили, і бабусю в Італії відвідали, і Польщею погуляли. Таня почала краще говорити. Це татова заслуга! Микола не лінується займатися з донечкою, мов професійний логопед, навчився правильно пальчик до піднебіння ставити, щоб показати, де має бути язичок і т.д. Іноді, коли Таня дуже швидко щось розповідає, то «ковтає» і плутає слова. Та батьки впевнені, що це минеться, адже їхня донечка наполеглива й сильна дівчинка. Ображати себе не дає – і здачу може дати, і прикрикнути, якщо потрібно.

Оксана перевела дітей із сільського дитячого садочка до міського. Тут кращі умови для навчання. Тепер Тетянка і віршики розказує, і загадки різні загадує батькам. Любить співати, а понад усе – танцювати. Наступного року батьки запишуть донечку на танці, бо поки що замала  – у групу приймають тільки з чотирьох років. Словом, підростає дівчинка на радість батькам.

«Ось недавно почала запитувати, звідки вона з’явилась: «З чийого животика? Андрій і Денис з маминого животика, а я?..», – ділиться Оксана. – Спочатку я не знала, що сказати, але ніколи не збиралась робити таємницю з усиновлення, тому вигадала для неї невеличку казку. Про лелеку, який помилився і приніс її не в той животик. І що так сталось, що тьотя-мама не справлялась з обов'язками і була змушена віддати Таню в будинок дитини. А ми з татом і братиками відчували, що десь є наша доця та сестричка і ми шукали її, шукали, шукали і знайшли! Таня заспокоїлась. Тепер чекаю поки підросте і з’являться нові запитання…»

З братиками Таня добре полагодила. Граються на рівних. Тетянка вже не боїться зробити щось не так, не боїться що її сваритимуть за дрібний безлад у квартирі. Кумедно спостерігати, як діти граються на подвір’ї зі своїми однолітками: братики нікому не дозволяють ображати свою сестричку, завжди за неї заступаються та захищають.

«Денис навіть одного разу запитав мене: «Може ще одну сестричку візьмемо? Буде два братика і дві сестрички!», – каже Оксана. Звісно, бажання сина її порадувало, але водночас мама розуміє всю відповідальність за прийняте рішення, тому з діями поки не поспішає.

Оксана ділиться: в них, як і у всіх родинах, є багато світлих моментів, але і проблеми бувають. «В тата адаптація минула за перші 8 місяців. Зараз це улюблена й обожнювана доця! А от у мене адаптація тягнулася понад рік. Я звикла, що в мене є доця, вставала до неї нічкою, щоб подивитися, чи все в порядку, казала що люблю її… Але ж я відчувала, що її почуття щиріші за моїх. Мої, на жаль, були не такі сильні. Я б мала запанікувати, але дуже багато читала про всиновлених діток і в деяких сім’ях адаптація доходила і до трьох років. Тому я спокійно до цього поставилась. Якось, коли ми були на морі і діти пішли на дитячу дискотеку, Танюша танцювала біля мене, а старший хлопчик років дев’яти біг і штовхнув її. Вона впала і вдарилась. В мене серце стиснулося так, як я знаю воно має стискатись до дитини! На щастя, все обійшлося лише синцем, та з цього моменту я взагалі почала забувати, що Танюшку ми всиновили. Це повністю моя донечка!»

 Оксана дружить з іншими батьками-усиновителями, вони обмінюються досвідом та порадами. Як працююча мама, вона спостерігає певну закономірність стосовно адаптації дітей. Мами, які йдуть у тривалу декретну відпустку, звикають до усиновлених дітей швидше, проте мами, які виховують дітей і ходять на роботу, адаптацію проходять довше. Тож якщо вам здається, що ваші почуття до дитини не такі сильні, не мучте себе докорами. Всьому свій час. Тепер, і Оксана знає: коли дитина щаслива, її щирі й безмежні почуття здатні зігріти і тата, і маму, і світ навколо!