«Я зрозуміла: чудеса бувають!»

 

«Ми завжди мріяли про маленьке усміхнене щастя, яке б називало нас «мамою» і «татом». Тривалі роки лікування не принесли нам позитивних результатів. Лише розчарування й досаду. Ми дивилися на наших друзів  – у деяких п’ятеро-семеро діток, і мріяли про свою велику родину. Вирішили усиновити одразу двох діток, так нам здавалося буде швидше і простіше».

 

Натомість у районі, де мешкають Юля і Вадим, на той час ні двох братиків, ні двох сестричок не було. Начувшись про тривалість оформлення усиновлення, про нелегкий процес пошуку дітей, подружжя не прискорювало події. Розпочали ремонт, щоб встигнути оновити оселю до появи дитини. Розраховували, що часу закінчити роботи вистачить вдосталь.

 

«Вже за тиждень після подачі документів головний спеціаліст служби у справах дітей сказала, що прийде до нас оглядати побутові умови», – згадує Юля. – Так швидко? У нас же розпочатий ремонт! – «Що і стіни зламані?», – запитала спеціаліст. – «Ну, майже», –  кажу я. Щоб встигнути до приходу спеціаліста зі служби, ми працювали і вдень, і вночі». Старання не минулися даром – огляд пройшов успішно. Залишалось очікувати на дитину.

 

 Юля найбільше боялася моменту, коли потрібно буде обирати малюка. В голові не вкладалася думка: як серед всіх дітей, які чекають на батьків, можна обрати свого. А інші? Вони також потребують батьківської любові! Для Юлі й Вадима не було принциповим: хлопчик чи дівчинка, звідки буде маля та з якої сім’ї. Тому нікуди не їздили і не шукали, а налаштувалися чекати стільки, скільки буде потрібно. На диво, зовсім скоро у службі у справах дітей розповіли про хлопчика на усиновлення. Іллюші був рік і вісім місяців. Батькам показали його анкету, фотографію, а незабаром вони зустрілися з малюком.

 

В перший день замкнений, сором’язливий хлопчик насторожено зустрів. У дитячому будинку ним піклувалися, та співчуття і лагідне ставлення чужих людей не замінять маминої любові. 

 

«Діти дуже важко переносять самотність, на багато важче ніж дорослі. Через це малеча у закладі часто ходить голодною. У когось не має апетиту, а для когось навпаки – їжа єдине заспокійливе. Нашого Іллюшу добре годували, та він не міг наїстися. Це такий стресовий стан, коли їжа не засвоюється нормально. Він дуже переживав, не грався ні з дорослими, ні з дітьми і постійно тихенько хникав», – згадує Юлія.

 

Увага й піклування майбутніх батьків (мама приїжджала до нього щодня) змінило маленького хлопчика вже за місяць. Зрозуміло це стало, коли подружжю довелось у справах на три дні залишити місто. По їх поверненню Іллюшина вихователька розповіла, як сильно малюк чекав на маму, виглядав у вікно та за ворота. Після розлуки хлопчик дуже радісно зустрів Юлю та Вадима – усміхався і вперше тягнув до них  рученята. 

Батьки тим часом вдома не зупиняли ремонтні роботи. Вадим за цей період схуд на п’ятнадцять кілограмів! Вже вночі, перед приїздом сина, розставляли меблі та наводили чистоту у домі.

 

Вдома на Іллюшу чекали окрема кімната, ліжечко, новенькі кольорові полички і багато-багато іграшок. Маленький господар одразу почав досліджувати все у домі. Від родинного тепла дитина розквітла. Сьогодні Іллюша уважний до всіх членів родини, полюбив свого дядю – Юліного молодшого брата і бабусю. Він уважно ставиться до всіх рідних і друзів родини: завжди пильнує за обіднім столом, щоб всім вистачило страв, добродушно ділиться з усіма своїми гостинцями. 

 

«Я зрозуміла, що чудеса бувають! Ми не сподівалися, що так швидко усиновимо дитину. По суті весь процес зайняв у нас два місяці. Зараз нам вже пішов третій рік. Поки що не всі слова вимовляємо, але обов’язково наздоженемо втрачене. Іллюша дуже здібний хлопчик», - радіє щаслива мама.

 

Батьки знали про можливі складнощі адаптації дитини, яка ніколи не бачила, що таке сім’я. За порадою психолога Юля намагалася відтворити за короткий період у житті сина всі важливі події для його природного розвитку. І «люлюкала» малюка на руках, і давала гратися з брязкальцями, і пропонувала пустушку – Іллюша все це відхиляв. Єдине, що його вразило – немовлят, виявилось, годують грудьми… Хлопчику було вже два роки, але ніколи він не проходив цього природно важливого процесу. Якось він випадково побачив у гостях як годують немовля.

 

«Іллюша здивовано дивився на мене і неначе мовчки запитував: «Мамо! А чому мене не годували так?». Вдома я сказала, що в мене є точно таке молоко, але у пляшечці, і якщо він хоче, можу його нагодувати. Іллюша погодився, йому важливо було спробувати. Їсти він не захотів, але залишився задоволеним», – таким мирним чином, розповідає Юля, вони вирішили ситуацію.

 

Взагалі хлопчик не вибагливий до їжі. Спочатку не все їв, бо звичайні для нас овочі й фрукти, та навіть макарони побачив вперше. Але мама і тато куштували на його очах, ділилися з ним,  скоро й Іллюша звик до нових страв.

 

Щасливі Юля і Вадим вирішили не зупинятися на одній дитині. Документи на усиновлення підготували швидко. І цього разу дзвінок від служби не змусив себе довго чекати. П’ятимісячний Матвійчик потрапив в інтернатний заклад кілька тижнів тому. Попередні кандидати на батьківство відмовлялися забирати малюка. Складний діагноз відлякував можливих усиновителів.

 

Юля і Вадим наполягли на додатковому обстеженні хлопчика. Це виявилось непросто, адже не всі державні лікарні проводять подібний аналіз. Довелось побігати, поїздити. Ось так, завдяки наполегливості Юлі та Вадима Матвійчик швидко знайшов сім’ю і рідний дім. Діагноз, на щастя, не підтвердився!

 

«Мої друзі дивуються, як нам вдалося усиновити п’ятимісячного малюка?! Дуже просто! Ми не побоялися страшилок у його медичній картці. Просто деякі діагнози вимагають чекати рік, щоб їх підтвердили або спростувати. Ми не могли допустити, щоб Матвійчик так довго зростав без батьків. Він – чудова дитина! Слухняний, може трошки покапризувати, а в цілому спокійний. Ми ходимо до лікаря на масаж, бо у дитячому будинку він накричав собі грижу. Так сильно маму кликав. Вдома він може покапризувати хвилин п’ять, як і всі діти, але істерик не влаштовує, тихенький хлопчик. 

Ілля зустрів брата радісно, піклується про нього. Заспокоює його: «Брат, не плач!», приносить Матвію іграшки, і пляшечку з молочком тримає, коли той обідає». 

 

Друзі і знайомі родини, які раніше не розуміли їхнього рішення усиновити дитину, тепер захоплені цим вчинком, а головне – просто закохані у Іллюшу та Матвія. Бабуся ж (Юліна мама) колись навіть не думала, що можна полюбити усиновлених дітей так же, як і своїх. Виявляється, ще й як можна! 

 

Юля і Вадим на сьомому небі від щастя – в них тепер два чудових любимих синочка! Те, що раніше здавалося недосяжним, тепер їхнє життя, натхнення радість і майбутнє! Чудеса бувають – варто лише сильно цього бажати і вірити!