Я – мама і щаслива цим!

Пошуки свого щастя

Іноді для досягнення сімейного щастя доводиться прямувати проти течії обставин. Багато років поспіль Тетяна та Віталій, бажаючи стати мамою і татом, витримали чимало невдалих лікувань, вгамовували власні розчарування та емоції, подорожували святими місцями, зверталися до народних засобів лікування.

У 2009 році вони зважилась на штучне запліднення. І з другої спроби Таня завагітніла!

«Звичайно, вся наша родина була дуже щаслива, – згадує Тетяна, – але радість виявилась нетривалою. Дитинку я втратила. Саме тоді все частіше почала замислюватись про усиновлення, як про ще один спосіб стати батьками. Поговорила з чоловіком на цю тему, він одразу не сприйняв це з захопленням, але й не відмовлявся. Дякую моїй мамі, яка з самого початку повністю мене підтримала».

Рік тому для подружжя таки настали позитивні зміни у житті. А почалося все з протокольного візиту до служби у справах дітей. Тетяна отримала «бігунки» для зборів необхідних документів – і знов – прощавай, спокійне життя! Добре, що майбутню маму на роботі директриса по-жіночому зрозуміла і підтримала. Заради такої справи відпускала, коли потрібно, у робочий час. Віталію складніше було відпроситися з роботи, адже поки на руках не мали висновку від служби, подружжя не розповсюджувалося про свої наміри.

І все ж перші маленькі кроки на зустріч до своєї мрії дарували надію, що обов’язково і вони матимуть повноцінну сім’ю. Не все виходило одразу так швидко, як хотілося. Збори документів зайняли майже 5 місяців. Вже у лютому Тетяна та Віталій пройшли курси для опікунів та прийомних батьків.

«У той же час, сидіти і чекати, що мені знайдуть дитину, я не могла», – згадує Тетяна. Почала самостійно шукати дитя, дзвонила, як кажуть, «по-своїм» джерелам. Але нічого з цього не вийшло. Оскільки народити я не могла, хотілося знайти саме маленьке дитя, щоб воно зростало на моїх очах. Коли вже отримали статус усиновителів, я дуже переживала, що пошуки дитя затягнуться надовго, а то й взагалі через велику чергу нікого не знайдемо.

У службі мені обіцяли, що дітки зі статусом з’являться до травня. А я ж чекати не можу! Знову зателефонувала своїй приятельці й попросила поради. Півтора року тому вона всиновила хлопчика у Харкові, тому дала мені рекомендації їхати туди. Там і ми знайшли свого сина!

Не скажу, що відчувала щось особливе при першій зустрічі, просто подивилася – славний хлопчик з рожевими щічками, але без мами й тата. Чоловікові він одразу сподобався. Так ми одразу вирішили, що спробуємо стати батьками для цього малюка».

Сина звати Захаром. Деталі історії його появи на світ нікому невідомі. Знають лише, що дитину підкинули ще зовсім маленькою до дитячої лікарні. Два місяці лікарі безуспішно витратили на пошуки біологічних батьків. Потім – процес надання дитині статусу сироти. Саме тоді Тетяна і Віталій з’явилися, щоб забрати Захарчика у свою сім’ю. Після першої зустрічі з хлопчиком вони ще три тижні чекали на суд. Після встановлених 10 днів приїхали забирати сина додому. Точно як з пологового будинку – з квітами, тортом і шампанським! Віталій взяв на руки маленького сина і… у високого, сильного чоловіка на очах з’явились сльози. Зворушливість моменту передалась і нянечкам, вони теж почали плакати. Це була мить досягнення довгоочікуваного щастя, мить усвідомлення власної відповідальності за нове життя!

 «Я навчилася бути мамою»

А далі мама Таня згадує все майже по хвилинам, адже хотілося у деталях запам’ятати найщасливіший день їхньої сім’ї.

«Ми везли синочка додому 450 кілометрів у машині. Дорогу він стійко переніс – їв, спав, грався. Повернулись вночі, малюк заснув у мене на руках, принесли додому, погодували, переодягли і поклали спати. Самі з ніг валилися і теж вирішили відпочивати. Захарчик спав спокійно всю ніч.

Прийняв новий будинок добре. Від початку поводив себе досить спокійно. Зараз синочку майже дев’ять місяців. У нього з'явилося 8 зубиків, він їсть овочі, м'ясо, фрукти, каші і соки. Вміє сидіти, повзає за мною по всій квартирі, тягає нашого собаку за хвоста Грає пірамідкою і фломастерами, сидить і вже пересувається у ходунках, дуже любить купатися у ванній. Ми часто з ним гуляємо на вулиці, він любить спостерігати за білками у лісі, і як мама, годувати голубів. А я? Я навилась бути мамою!

Майже всі наші знайомі знають, що ми Захарчика усиновили, далекі люди – ні. Не всі можуть зрозуміти, на жаль. Відкритого нерозуміння я не зустрічала, але мене відмовляли ще на початку. Всі бояться генів і тому подібного. А я не боюся, бо це ж моя дитина!

Я планую розповісти синові історію його появи у нас, але ще до кінця не впевнена. Боюся наслідків цієї правди: чи не буде моя дитина відчувати себе обділеною, що вона не рідна нам по крові? Треба все гарно обдумати і зробити правильно.

Хочу подякувати своїй найкращій подрузі, яка мені допомогла матеріально, добрих людей у Харкові, які допомогли мені на етапі пошуку та оформлення документів в незнайомому місті, свою директрису, яка підтримувала і підтримує мене. І звичайно ж своїй родині, мамі і чоловікові, вони завжди зі мною і за мене!

Тепер у нас повноцінна і повна родина, ми облаштовуємо заміський будинок, в який плануємо переїхати до Нового року. Там у нашого сина буде багато місця для ігор і в будинку, і на вулиці. Я планую повернуться до роботи і сподіваюсь, в майбутньому ми ще «народимо» донечку. Були б сили і можливості.

Звичайно, на початку були труднощі, але всі вони тимчасові і переборні. Зараз я не уявляю життя без нашого хлопчика. Все попереду – багато нових навичок і досягнень, почуттів та емоцій! Я – мама, і цим щаслива»!

Під час нашої розмови Тетяна розповіла, що їде на зустріч з новими кандидатами на усиновлення. Буде ділитися власним досвідом. А ще рік тому, шукаючи своє дитя, вона й уявити не могла, що в недалекому майбутньому буде підтримувати майбутніх мам та татусів. Ось слова, які їй би хотілося донести до майбутніх батьків.

«До усиновлення треба бути готовою морально. Не можу сказати, що це легкий і швидкий процес, але ж і вагітність супроводжується лікарнями, хвилюваннями і тому подібним. Усім нам хочеться пізнати щастя материнства та батьківства, народивши малюка, але повірте, коли ти бачиш дитину, коли, вона тягне до тебе свої рученьки, мені вже не віриться, що не я виносила цього малюка. Колись в своїй уяві я малювала свого майбутнього сина, і знаєте, сьогодні я виховую дитину, про яку мріяла!»

Ми бажаємо Тетяні, Віталію та їхньому синові Захарчику всього найкращого, нехай їхнє щастя й благополуччя множаться з кожним роком, здоров’я Вам для нових досягнень і звершень!