«Я люблю їх за те, що вони є і вони – мої діти!»
Наталія з чоловіком жили дружно, любили один одного, дбали про маленького синочка Анатолія. Щодня він тішив батьків посмішкою, новими відкриттями і досягненнями. Хлопчик був схожий на маленького янгола – величезні блакитні очі, довгі пухнасті вії, маленький кирпатий ніс і кучеряве біляве волосся. Як і всі в молодості, батьки будували щасливі плани на майбутнє.
Але всі мрії рухнули в один день. Толик впав з ліжечка і вдарився головою. Дитина втратила свідомість. Мама швидко привезла сина до лікарні. Так почалась боротьба за життя дитини, якій тільки виповнилось десять з половиною місяців. Хлопчик був у комі. Його розмістили в реанімації, лікарі робили все можливе, але радили батькам сподіватися на Бога. На хвилинку хлопчик прийшов у себе і покликав: «Мама!». З’явилась надія на краще – значить житиме! Батьки Наталії, допомогли дістати необхідні ліки для онука, а сама вона не спала біля реанімації шосту добу.
«В черговий раз, піднявшись у неврологію перевдягнутися, – згадує мама, – вийшла з палати в якій лежали мами з дітками. Боляче було усвідомлювати, що в цей час мій син, такий маленький і беззахисний, лежить на самоті в реанімації. Я не знаходила собі місця і ходила по коридору. Постійно у думках повторювала: «Тільки б жив! Буде жити!» До мене навіть запросили психіатра. Мабуть вирішили, що з горя у мене скаламутився розум.
Після розмови, лікар підтвердив, що я здорова і мені дозволили увійти до палати з покинутими дітками. Я могла доглядати за трьома малюками. Півторамісячний хлопчик, з синдромом Дауна, від якого відмовилися батьки-педагоги, двомісячне дитя ромської національності (говорили, що мати прийде за ним, коли він підросте) і блідий, майже прозорий малюк, на вигляд шести-семи місяців від народження. Маленький, худий, сидів він у залізному дитячому ліжечку, позбавлений іграшок, уваги дорослих, спілкування. Дитя сиділо і колупало пальчиком стіну або розгойдувалося вперед-назад. Звали його Володею. Цей малюк, згодом став моїм старшим сином! Виявилося, йому вже рік і десять місяців. Ні ходити, ні самостійно стояти він не міг, не вмів говорив ані слова.
Поки Наталя перебувала з сином у лікарні, серцем і душею прикипіла і до Вовчика. Але про усиновлення тоді ще й не думала. Закінчувався 1990 рік – було складно діставати не лише ліки, а продукти дитячого харчування. Толику потрібна була медична допомога, реабілітація.
Минуло вісім місяців з того злощасного дня. За цей час Бог подарував подружжю донечку Вікторію. Мамі було тільки 26 років. Ще обоє з чоловіком молоді, можна народжувати і народжувати, але ж є Вова, якому так потрібна сім’я. Щотижня Наталя відвідувала Володю, він став називати її «мамою». За два з половиною роки від їхнього знайомства з хлопчиком не знайшлося бажаючих людей усиновити його. Василь на той час вже також відчув готовність стати татом для прийомної дитини. Так у родині з’явився найстарший син Володя.
«Зараз синові 24 роки, розповідає Наталія про Володю. – Він закінчив технічний університет, мешкає в обласному центрі, працює, є активним діячем волонтерського руху і нашою радістю, опорою та підтримкою. І все це, всупереч діагнозами і невеселим прогнозам на майбутнє, які ми чули від лікарів!».
Весь цей час вони були сім'єю дружною, міцною, справжньою. Мама навчила дітей вірити в себе та довіряти людям, відчувати почуття власної значущості, бути впевненими у гарному майбутньому. В кожного з них – своя історія, але на всіх одна мама та одна сім’я.
Майже 14 років тому родина Бучковських поповнилась сином – Кевіном. Наталія прочитала статтю в газеті про те, що українці не всиновлюють темношкірих дітей. Як мамі, їй стало прикро за всіх дорослих батьків і за себе, наче і вона може змінити цю ситуацію, але до сих пір не зробила кроку вперед. Ще сильніше стало шкода дітей, яким потрібна родина. Вона порадилась з чоловіком і незабаром вже їхала до Харкова оформлювати опіку над двома дітками-мулатиками. Але, приїхавши, дізналась, що одного хлопчика забрали в ДБСТ в місто Суми, а іншого перевели до районного дитячого закладу. Наталії запропонували взяти трирічного хлопчика Кевіна.
Наталія: «Група дітей була на прогулянці. Йдуть маленькі смішні карапузи двох-трьох років, і я бачу серед них чорношкірого хлопчика, а він летить до мене: «Мамо, ти моя мама?» І більше в ту мить нікого в світі для мене не існувало. Звичайно ж, Кевін – мій син! Протягом місяця оформили всі документи і приїхали забрати синочка».
Вдома особливо зраділа появі маленького красивого, схожого на пупса брата, восьмирічна сестричка Віка. Тепер буде з ким у доньки-матері грати, адже старші брати вже підросли (Толику тоді було 9.5, а Вові - 10.5 років) і такі ігри їх вже не цікавили.
Першим питанням Кевіна до мами було: «Чому він не такий білий як вона?»…
«Кевін, коли був маленьким, дуже хотів стати білим-білим, – розповідає Наталія. Одного разу він вимазав на себе три тюбика дитячого крему і один – крему для рук. Прибіг до мене весь задоволений: «Мамо, мамо, подивися, який я біленький. Тоді я розповіла йому, що людина може мати будь-який колір шкіри, але якщо вона добра, то й душа її світла, чиста. Тому потрібно зберегти добрим серце і любов до всіх людей. І запам’ятай, Кевіне, ти найкрасивіший хлопчик у світі! Ти у мене такий чудовий, я люблю тебе! Ти ж любиш шоколад? Він солодкий і смачний! Ну ось, тобі пощастило! Ти – шоколадний! Я теж мріяла бути такою, але не вийшло, бо батьки народилися під час війни, а тоді шоколаду не було».
А про те, як Кевін з'явився на світ, мама розповіла точно так само як і Вові: «Ми тебе довго-довго шукали, тільки тебе і нікого іншого! Я знала, що ти чекаєш на нас, але так сталося, що пошта втратила листа з твоєю адресою. Ось чому ми більше трьох років шукали тебе, і нарешті знайшли. Кевін спокійно вислухав все і каже: «Не вигадуй! Я все знаю, мені Віка розповіла! Ти мене народила зі свого животика, а потім мене забрав вітер, всі плакали, шукали мене і ледве-ледве знайшли».
Мама заперечувати не стала. Нехай буде так.
На той час, уявіть, виховуючи четверо дітей Наталія здобувала другу вищу педагогічну освіту у Києві і працювала у районному Будинку школяра. На останню сесію Наталія брала Кевіна з собою.
Одного разу по роботі довелось приїхати до дитячої лікарні. Там мама зустріла свого четвертого сина. Максимкові тоді було лише три місяці. Лікарі розповіли Наталії, що хлопчик народився недоношеним, слабеньким, мав серйозні проблеми зі здоров'ям, але жінка була впевнена, що зможе і цю крихітку зігріти родинним теплом. Так, у п’ять місяців знайшов свою родину Максимко. Батьки забирали його з Будинку дитини. Малюк хворів, і мама одразу потрапила з ним у лікарню. Лікарі не покладали на його стан і здоров’я добрих надій, але хлопчик у сім’ї ріс, набирався сил, до першого класу пішов до загальноосвітньої школи, має чудовий музикальний слух, любить читати, доброзичливий і щирий».
«Хтось вважав нас ненормальними, інші питали: «Чого вам бракує?». Знайомі дивувалися нашим вчинкам », – згадує Наталія. – Я завжди відповідала, що в кожного з нас є право обирати свій шлях. Так повелось, що ніхто не запитує: «Чому Ви НЕ допомагаєте дітям?» А коли ти робиш щось хороше для дитини, це іноді викликає абсурдні непорозуміння. Звісно, я переживала за здоров’я та майбутнє своїх дітей, коли вони хворіли робила все можливе, а інколи і неможливе, щоб витягнути їх з тенет хвороби.
Діти зростали й одужували, я була поруч. Але в той же час, не виконувала за них те, що (за віком та рівнем розвитку) вони могли робити самі. Починаємо освоювати все нове разом, а потім, заохочую їх за старання і терпіння похвалою, посмішкою і т.д.. Рано чи пізно дітям доведеться жити самостійно без батьківської підтримки, тож нехай звикають до соціуму. Як не прикро, але мушу визнати з багаторічного досвіду і спостережень: наше суспільство ще не звикло до людей з особливими потребами. Але мої діти кожного дня давали мені натхнення, і сенс життя», – розповідає Наталія.
У 2003-му році у районі вже добре знали, що у родині Бучковських «державні» діти знаходять турботу, затишок і батьківську любов. Отже, у відділі Сім’ї та молоді міськвиконкому їм запропонували створити дитячий будинок сімейного типу, і звичайно, доповнити його вихованцями. Так у Наталії та Василя з’явились діти – рідні між собою братик Артем – 10 років і сестричка Оля – 14 років. Діти дружні, але вже зі своїм характером. Та мамина любов допомогла їм подолати власні комплекси і подивитися на життя з іншого ракурсу.
Пізніше подружжя стало батьками для двохмісячного Петрика. Сьогодні одного погляду на хлопчика достатньо, щоб згадати персонаж із мультфільму «Петрик Пяточкін». Живий розум, уважний погляд, здатність до творчості нестандартний підхід у вирішенні проблем і, разом з тим, потреба жити у постійному русі і всіх до нього залучати.
З 2004 року у родині відбулися зміни, дітьми почала опікуватися тільки мама.
Коли Петрику виповнилося два з половиною роки у родині з’явилася ще одна донечка. Трьохрічну Каріну побачили у сюжеті телекомпанії «Магнолія-ТВ». Журналісти розповідали про те, як дитину знайшли на вокзалі, і у неї немає батьків. Наталія зраділа, дізнавшись що може взяти малу у родину. Бо вже не раз подумувала взяти у сім’ю ще одне темношкіре дитя, через те, що Кевіна розбалували надмірною увагою.
«Дівчинка, схожа на принцесу зі східної казки, з величезними чорними очима і довгими віями – каже про дитину Наталія. – Моя уперта молодша донечка Каріна! Коли вже щось візьме собі у голову, то ні за що її відразу не переконаєш у зворотному. Проте потрібно набратися трішечки терпіння і часу, перечекати перший спалах бурхливих емоцій, і дитина погоджується зі мною. Отже можна непомітно корегувати і цей процес!»
Потім у родину прийшов Гена. Красивий малюк, з тяжкими проявами депривації. Старанний, не завжди впевнений у собі, більше від інших він потребував підтримки і похвали. Хлопчик до 3.5 років жив у будинку дитини. Випадково побачивши Гену на подвір’ї, Наталія помітила його зовнішню схожість із Петриком. І справді, виявилось, що діти двоюрідні брати. А брати повинні зростати разом. І ростуть у родині Бучковських!
Богдан! Маленька світла людина із сонячною усмішкою і величезним добрим серцем. Його чекав будинок-інтернат для дітей-інвалідів, але Наталія знала, що дитині там не буде добре. Спочатку шукала людей, котрі могли б взяти дитину, та зрозумівши, що бажаючих не має, бо у хлопчика серйозний діагноз і проблеми опорно-рухового характеру, вирішила забрати Богданчика до себе.
Ще через два роки мама звернулася до обласної служби у справах дітей з проханням дати їй хворе немовля, у якого немає шансів знайти сім'ю, знаючи, що здорових новонароджених діток всиновлюють без проблем.
«Мені запропонували подивитися хлопчика. Перша зустріч відбулася у відділенні для недоношених. Лікар подивилася на мене здивовано і запитала, що я з ним робитиму, адже у дитини багато діагнозів. Та в мене вже був досвід виходжування проблемних дітей. Так Артем у два місяці і 14 днів знайшов свою сім'ю і рідний дім, а головне – нашу любов!», – ділиться Наталія. Жінка щаслива, що стала його мамою. Зараз це життєрадісна і допитлива дитина, наш маленький професор, який чудово декламує вірші, читає по складах, рахує та розв’язує приклади. П’ятирічний Артемко молодший – улюбленець бабусі і дідуся.
Майже три роки тому у Наталії «народилася» трійня – Миколка, Петрик і Вадим. Колі – було 8 років, Петру – 7, а Вадиму – 3,5. Молодший братик з народження мешкав у дитячому будинку. Він був нагодований, одягнений, мав безліч іграшок, проте не мав головного – батьківської любові і піклування. Старшим Миколі та Петрові, які певний час мешкали з біологічною родиною, довелося голодувати, зазнати жорстокого ставлення до себе, не дивно, що дитячий будинок їм здавався ідеальним місцем життя.
Нерідко майбутні батьки, які шукають у дитячих закладах дітей, помиляються, що такі хлопчики і дівчатка одразу будуть щасливі, знайшовши сім’ю. Не один тиждень, а може й місяць потрібен, щоб дитина взагалі зрозуміла, що таке родина і як у ній жити.
«До того, як потрапити до мене вони мешкали рік у ще одній прийомній родині. Проте так склалося, що хлопцям довелося підшукувати іншу сім’ю. Не відразу діти зрозуміли, що таке справжня родина, стільки всього трапилося у їхньому житті, що вони перестали вірити дорослим. Я знала, що такі маленькі діти з таким величезним і нелегким життєвим багажем не можуть бути іншими. Їх провини в цьому немає. Підсвідомо сформувала своє життєве кредо – брати тих, кого доля позбавила шансів на усиновлення. Але у будь-якій ситуації я говорила, що все добре і дивилася в майбутнє з оптимізмом. І врешті-решт все саме так і складається», – каже мама.
Наймолодший, трьохрічний Максимко, потрапив у родину у місячному віці. Його мама, вихованка інтернату, через власну хворобу і відсутність житла, виявилася не готовою до самостійного життя і опікуватися дитиною не могла.
Сьогодні родина Бучковських живе звичайним життям багатодітної родини, зі своїми радощами, пригодами та подіями. У вихідні дні діти з нетерпінням чекають на приїзд старших братів та сестричок, з радістю малюють, читають, дивляться мультики, допомагають мамі по господарству.
Петрик молодший, Гена і Карина відвідують музичну школу, навчаються грі на флейті, скрипці та баяні. Петро і Миколка вчаться в художній школі і всі п’ятеро - відвідують гурток хореографії. Кевін займається у секції вільної боротьби, закінчив художню школу.
День за днем минає, відколи я почула історію Наталіїної родини. Але кожного вечора згадую деталі нашої розмови. Думки, мов кінострічка, про долю однієї дитини плавно переходять про іншу. Які вони всі цікаві та неповторні! Як же тоді сама мама? Напевно, перед сном думає про кожне своє дитя, згадуючи сьогоденні події. А новин у них завжди багато! Багато радості, досягнень і любові, яка не може існувати без праці душі. Редакція сайту «Сирітству – ні!» бажає Наталії та її дітям здоров’я, благополуччя, нехай їм на життєвому шляху зустрічаються лише добрі люди, нехай добро, щастя і радість будуть їхніми надійними друзями.
Завершити цю статтю хотілося б дуже точними і корисними спостереженнями Наталії, в яких, можливо, багато батьків впізнають і свою історію. А комусь, сподіваємось, її слова подарують надію, підтримку та стануть доброю порадою для створення міцної та дружньої сім’ї.
«У кожній родині чекають малюка, мріючи яким розумним, красивим, обдарованим і здоровим він прийде у цей світ. Але буває, що всі очікування руйнуються. Відбувається якийсь збій у давно налагодженій системі. І виявляється, що і у бідних, і у багатих, незалежно від раси, віри, національності та інших чинників людей з однаковою ймовірністю можуть народитися дітки з особливими потребами.
Болісно усвідомлювати, але в нашому суспільстві не завжди з розумінням сприймається тема про дітей-інвалідів. Не секрет, багато обходять її стороною, намагаючись не помічати цих малюків та їх батьків. Деякі навіть не приховують своєї огиди, бачачи дитину не схожу на всіх. Здорові діти грають з хворими з задоволенням до тих пір, поки мами здорових малюків не почнуть говорити: «Відійди від нього!» і купа невтішних епітетів на адресу розумово чи фізично неповноцінної дитини зривається з губ жінок.
Ви можете заперечити, але це спостереження, накопичені роками з досвіду життя багатьох батьків, які виховують діток з проблемами, яким вони діляться зі мною. Тепер – це і мій досвід. Ми змогли впоратися з багатьма діагнозами і хворобами – гепатити В і С, спадкова гемолітична анемія Міньковського-Шоффара, непідтверджені ВІЛ-статуси, Фетальний Алкогольний Синдром, ЗПМР, гіпоксичне враження центральної нервової системи, вроджена косоокість, птоз, хронічний двобічний мезотимпаніт – це тільки головні вороги, яких ми успішно подолали. З деякими хворобами діти продовжують жити, але жити повноцінним життям.
Напевно немає батьків, які готові до народження дитини з особливими потребами. Батьки переживають величезний стрес, дізнавшись що їх дитя не таке як усі. В когось йде повне неприйняття ситуації: «Цього не може бути, це помилка!». Інших ще в пологовому будинку вмовляють залишити хвору дитину, не губити своє життя, і знаходяться ті, що йдуть на це, у третіх руйнується родина. А хтось, відчувши шок від такої новини, починає шукати шляхи і методи реабілітації дитини, щоб зробити її життя більш яскравим, дати можливість розвинутися всім талантам і нахилам, допомогти самоствердитися і пристосуватися до життя в суспільстві, отримати спеціальність. Такі батьки радіють кожному навіть найменшому досягненню дитини,не ховають її від сторонніх очей, стимулюють розвиток, але не завищують при цьому вимог і не ідеалізують його можливостей.
У кожного з нас, незалежно, є у нас діти чи ні, бувають моменти душевної слабкості, в голову лізуть думки, чому всі біди валяться на мене? Тепер, якщо виникає раптом гидка думка на цей рахунок, дивлюся на дітей і розумію, що всі мої проблеми відносні, нікчемні, та й не проблеми зовсім, в порівнянні з проблемами моїх хлопчиків. І стає соромно за власну слабкість духу. Діти прагнуть перемогти хворобу, одужати. Вони вперто йдуть до мети! Підкорюють свої вершини. Я вірю, все у них вийде! Дорогу здолає той, хто йде!
Зараз моя сім'я – це мої веселі, добрі, гарні, слухняні і не дуже, лідери і виконавці, сини і донечки, що ростуть у любові й турботі. У родині виховуються діти незалежно від того який у них колір шкіри, розріз очей, релігія! Я люблю їх всіх однаково сильно, люблю просто за те, що вони є і вони – мої діти!»
Ярослава Цибульська, Sirotstvy.net
