Вирішила бути мамою

Не секрет, що людей, які прагнуть  усиновити дитину, не завжди підтримують найближчі  родичі. Іноді страх наштовхнутися на таке непорозуміння заважає потенційним батькам відчути радість бути мамою і татом.

Схожа проблема могла спіткати й Анну (імена змінені – авт.), якби не її рішучий характер. Коли жінка сама зрозуміла, що  усиновлена дитина зробить її сім’ю ще кращою, а малюк у родині відчує турботу і затишок, вплинути на її думку було неможливо.

«Напевно, все в нашому житті настає вчасно. Від нас залежить, коли саме ми готові прийняти ці зміни, – ділиться думками Анна, – «Тому, мені здається, ті, у кого ще немає дитини, десь підсвідомо не готові її прийняти,  або маля, яке вони хочуть усиновити,  ще не народилось».
 
Після закінчення педагогічного училища Анна працювала вчителем початкових класів. Кожен день був сповнений новими  радощами і прикрими непорозуміннями шкільного життя. Ще маленькі, не здатні контролювати власні емоції, щирі та відкриті першачки разом з першою вчителькою  пізнавали світ.  Анна щиро любила їх і відчувала, що діти до неї тягнуться, прислуховуються.

 Але вдома без дітей було тихо й порожньо. Здоров’я не дозволяло народити власних, і вони з чоловіком почали замислюватись про усиновлення. Навіть рідні, не кажучи про знайомих, насторожено поставились до цього бажання. Мовляв, що буде, коли усиновлена дитина матиме схильність до поганих звичок, бо невідомо від яких батьків вона народилася.

На той час Анні виповнилось 30 років. Всі її подружки вже виховували власних дітей. Бажання бути мамою пересилило всі застереження родичів.

«Я відчувала, що рідні люблять мене і бажають щастя, просто то була своєрідна опіка, вони боялися можливих розчарувань. Але якщо близькі люди справді нас люблять, то вони мають поважати наші рішення, – ділиться Анна. – Я поставила собі за мету виховати дитину, незважаючи ні на кого і ні на що. В моєму бажанні не було нічого поганого або надприродного».

Зі підготовкою  документів вже не зволікали. Ніякої метушні, ні довгої черги потенційних батьків у службі Анна з чоловіком не зустріли.

«На диво підготовка проходила спокійно. Припускаю, що всі, з ким я розмовляла, бачили серйозність моїх намірів, а тому радо йшли мені назустріч. У службі у справах дітей нам запропонували на вибір хлопчика або дівчинку. Особливих вимог до майбутніх дітей у нас не було. Буде син – чудово, донька – також зрадіємо! Перша зустріч у нас відбулась з дівчинкою. Подивились на неї, та одразу зрозуміли, що в нас буде донечка. А коли дитина простягла до нас руки, то які тут могли бути сумніви, що вона – НАША!» – згадує щаслива мама.

Так у їхній родині з’явилася друга Аня. Дівчинка мала точно таке ім’я як і у мами! Маленькій Анечці виповнилось два з половиною роки. Після дитячого будинку нові батьки похрестили донечку, але імені не змінювали. Бо й дитина звикла, і їм так подобалось.
Першу ніч вдома мама досі пам’ятає. Провели вони її … на вулиці. Була вже осінь, але вони всі разом – мама, тато та донька – гуляли нічними вулицями рідного селища. Дитина тієї ночі ніяк не хотіла засинати – так її переповнювали емоції. Родина мешкає у власному будинку, навколо якого природа неймовірної краси. До ранку вони гуляли пішки, Аня всім цікавилась, уважно слухала батьків і була від усього в захваті.

Періоду адаптації батьки не пригадують, напевно, весь процес вмістився у ту довгу першу спільну ніч.

 Аня та Андрій не були знайомі з біологічними батьками дівчинки, але знали, що права на дитину їх позбавили через пияцтво. Перші місяці, мешкаючи вже у новій сім’ї, дівчинка страшенно боялася міліції. Десь випадково, побачивши на вулиці людину у формі, дитину колотило від страху. Мама могла тільки здогадуватись:  які тільки випробування випали на долю крихітної дівчинки. Але з часом дитячі страхи канули в лету, адже мама пояснювала їх чого і чому не  треба боятися.

Найближчих родичів про поповнення в родині  вони просто поставили перед фактом, приїхавши в гості до  бабусі родиною у повному складі. Бабусині занепокоєння щезли – тільки-но  усміхнена онучка побігла їй назустріч.

Відтоді  минуло сім років. Анечка найрідніша і найулюбленіша дівчинка у сім’ї. Навчається у тій же школі, де  працює мама. Доросла Анна каже, що раніше вважала, що дітям учителів навчатися легше, але тепер розуміє, що помилялась. Її донька  (як, до речі,  і вона сама)  любить, щоб усе і скрізь було ідеально. Для неї надзавдання – не тільки вчитися на відмінно, а й досягати успіхів у творчості, спортивних змаганнях, позакласних заходах.

Дівчинка старається не підвести маму, виправдати ті очікування, що на неї покладають вчителі і дуже відповідально ставиться до будь-якого завдання. Хоча для мами Анни її донька найулюбленіша з будь-якими оцінками у щоденнику, вона підтримує всі прагнення дитини, додатково з нею працює та мріє у майбутньому дати доньці вищу освіту.

 З роками Анна з Андрієм  помічають, що донька стала для них такою рідною, що навіть з’явилися спільні риси характеру і, що найбільше дивує, проявилася зовнішня схожість,  з кожним з батьків по-своєму. Вона ще мала, але вже хоче бути, як мама, вчителькою.

Нещодавно подружжя звернулося до нас на сайт за порадою щодо сучасних норм усиновлення. Аня почала просити батьків про сестричку чи братика для себе. І мама відчуває, що настав час поділитися з донечкою історію її появи у сім’ї.

Саме тому ми передчасно не афішуємо справжні імена і родинні світлини. Раніше мама не розмовляла з донькою про це, бо бачила, як тривожилась дитина, коли бачила якість образи з минулого. Отже, щось лишилось у пам’яті Аннусі з перших років її життя. Коли почнуть збирати документи, щоб взяти у родину ще дитинку, тоді якраз буде нагода пояснити донечці, що одні діти народжуються, а інших усиновляють. І перший, і другий шлях рівноправні й природні.

А всі ті застереження та занепокоєння, що звучали від знайомих людей до усиновлення маленької Ані, сьогодні мама коментує так: «Які почуття ти подаруєш своїй дитині, чого навчиш її – те й отримаєш у відповідь, а боятися якоїсь примарної спадковості не варто. Головне, щоб дитина була здоровою, а зробити її щасливою під силу батькам, які вміють любити».

Я. Цибульська, Sirotstvy.net