«Виховання дітей – важкий труд, але хто трудиться, той пожинає плоди своєї праці»

Тетяна та Ігор (імена змінені) у шлюбі вже 18 років, мають двох біологічних доньок. Десять років тому жінці зробили операцію, після якої народжувати вона не могла. Та подружжя дуже хотіло мати ще діток. Вихід знайшовся – усиновлення.

«П’ять років тому в мене виникло бажання усиновити хлопчика, – розповідає Тетяна. Чоловік спочатку не уявляв, що в домі може з’явитися ще одна дитина. Кілька місяців ми про це просто говорили, а через деякий час Ігор теж почав мріяти про сина.

Тоді в нас іще не було Інтернету, не знали, де почитати про усиновлення. Тож ми, такі наївні, пішли відразу в пологовий будинок, який знаходиться в нашому районі. Розпитали там, чи не залишали останнім часом діток. Як виявилося, кілька днів тому покинули хлопчика. Нам його навіть показали, але при цьому пояснили, що треба спочатку піти в службу у справах дітей, зібрати пакет документів, отримати статус кандидатів в усиновителі.

Ми пішли в службу, розповіли там, що були в пологовому будинку й бачили дитину. Інспектори здивованими очима дивилися на нас як на корупціонерів, які заплатили кому тільки могли, аби побачити маля. Говорили з нами не дуже привітно, проте пояснили, що треба зробити та які довідки зібрати. Через тиждень ми з пакетом документів були в службі. На нас знову дивилися як на корупціонерів, адже рідко хто за тиждень отримує всі довідки. А нам просто пощастило. На своєму шляху зустрічали людей, які з розумінням ставилися до цієї ситуації, йшли нам на поступки. Та коли ми поцікавилися, чи можемо взяти направлення на встановлення контакту з тим хлопчиком, нам відповіли, що в нього вже є батьки. Пізніше, коли почали більше «заглиблюватися» в тему усиновлення, зрозуміли, що існують черги з кандидатів в усиновителі, які чекають на діток, тоді ж я цього не знала, тому кілька тижнів проплакала. Просто уявляла вже того малюка своїм синочком.

Згодом ми ще раз пішли в службу до інспектора. Нам показали 4 анкети. Серед них була й анкета хлопчика, якому на той час виповнився рік і три місяці. Його діагнози, звичайно, відразу налякали, та все одно вирішили познайомитися. Виглядав він місяців на сім, ручки тремтіли, погляд такий розгублений… Хлопчик відразу нам сподобався, та якось непокоїли діагнози, вони так страшно звучали. Я переписала їх та пішла до свого терапевта. Лікар почитала це все й сказала: «При таких діагнозах дитина взагалі не рухалася б. Рухається? Значить, це брехня. Боріться за нього!»

У сина була підозра на гепатит С. Здали додаткові аналізи, щоб підтвердити чи спростувати цей діагноз. Та не дочекавшись результатів, вирішили, що будемо усиновлювати. У службі дуже здивувалися, що ми прийшли писати заяву до отримання результатів аналізів. Зрештою, цей діагноз не підтвердився.

Місяців через два синочок був удома. Чекання – це, мабуть, найважче у процесі усиновлення: хочеш забрати дитину, уявляєш її поруч із собою, а не можеш. То той документ загубився, то ще якийсь потрібен… Отак і тягнеться.

Ім’я сину ми змінили, дату народження – теж. За півроку він наздогнав у розвитку своїх однолітків. У 2,5 роки ми навчили його кататися на чотирьохколісних роликах, у 3,5 – на двохколісному велосипеді. У 4 роки він уже добре читав. У 4,5 – виборов перше місце в змаганнях з плавання, при тому, що суперники займалися вже два роки, а він – лише півроку. Тренер був у шоці! Син усьому вчиться в старших сестричок, навіть їхніми фразами говорить.

Зараз йому 5,5, могли б віддати цього року в школу, та вирішили: хай ще підросте, навчиться за себе постояти. У дитячий садок ми його не водили, і він не знає, що треба робити, коли тебе ображають. Інші хлопчики можуть і здачі дати, а наш – добрий-добрий. Є в нього друг, який грається з ним, коли нема з ким, а як хтось з’являється, перестає гратися з сином. Я йому кажу: «Ну ти ж бачиш, який він. Дружить із тобою, тільки тоді, коли ти йому треба». А він мені: «Ма-а-амо, ну то й що? Він хороший». Лопух (прим. авт. – сміється). Кажу ж, дуже добрий: і руки мої зацілує, і хустинку мокреньку принесе на голову, коли мені погано.

У 2009 році я почала заводити розмови з чоловіком про усиновлення ще однієї дитини. Проте тоді Ігор не зважився на цей крок, адже криза була в розпалі, у фінансовому плані не найкращий час. Я поважаю думку чоловіка як голови сім’ї, тому припинила розмови. А через рік знову повернулася до цієї теми. Ігор уже був не проти, погодився. У грудні минулого року ми зібрали документи, нас поставили на облік, почався пошук дитини.

Від кількох діток ми відмовилися. Не наші – і все! Коли знайомилися з однією дитиною, проймав лише жаль і нічого більше. А так не можна. В іншої дитини, яку нам показували, розвивалася гідроцефалія. До такого діагнозу ми не були готові. Шукали й самі. Мені сподобалися два братики з Криму, але поки ми думали, їх уже забрали.

Якось нам зателефонували зі служби, сказали, що з’явився маленький хлопчик. Ми прийшли, нам розповіли про маму, показали фото малюка: такий миленький щокастик. Потім поїхали в будинок дитини. Хлопчик виглядав зовсім не так, як на фото. Він був увесь покритий плямами, очі – скляні, худющий. Але ми того ж дня написали заяву на усиновлення.

Уже місяць, як синочок удома. Набрав вагу, почав посміхатися. Уночі дає спати. Дівчата його з рук не випускають. Менша каже: «Я хочу, щоб він мене називав мамою».

Рідні друге усиновлення сприйняли краще. На жаль, чомусь склався такий стереотип, що діти-сироти – чужі, наркоманські, шкідливі для суспільства. Ми тримаємо усиновлення в таємниці, не хочемо, щоб наші хлопці знали, що не є кровними дітьми. Але якщо хтось їм і скаже про це, я знайду потрібні слова для пояснень.

Майбутнім батькам хочу сказати: виховання дітей – важкий труд, але хто трудиться, той пожинає плоди своєї праці. Ми вже їх пожинаємо. Повірте, з чотирма нітрохи не важче, ніж з одним».     

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net