Виховання дітей – це робота над собою

Кілька днів тому родина Любові й Анатолія Ромашевих повернулися до рідного будинку, що на околиці Слов’янська. Як сильно вони цього чекали, зможе уявити тільки людина, яка також пережила вимушену розлуку з рідною домівкою.

А вперше подружжя приїхало сюди чотири роки тому. І нехай більша частина життя пройшла у місті, та стіни цього будинку стали зовсім рідними. Адже тут зростають їх діти. Заради них Любов і Анатолій змінили місто на село і з плином часу тепер точно знають, що зробили правильно. Сьогодні в них четверо дітей під опікою. Славіку – 14 років, Владику – 15, Жені – 8, і найменшій Вікторії – 6. Батьки пишаються такими славними дітьми і дякують за них Богові.


Характер за власним рецептом


 «Три дні я не погоджувалася забирати Славка, бо мріяла про маленьку дитину, а Славіку вже на той час виповнилося 10 років, – згадує Любов про появу першого сина. – Та чоловік стояв на своєму! Тоді думаю, може Бог нас так веде, доведеться погодитись з чоловіком. Славку я одразу зізналася, що боялася «старших» дітей, бо у них вже є свій характер, а він так здивовано по-дитячому каже: «В мене немає ще ніякого характеру». 

Що ж, тоді доведеться його ліпити! Славко був настільки невпевнений у собі хлопчик, вважав себе некрасивим, скаржився на погану пам'ять і взагалі, здавалося, повністю втратив віру в свої здібності. А Любов, навпаки, помічала його маленькі успіхи.

 «Наприклад, ми підемо до церкви на службу, а вдома я вже не згадаю всього, що казав священик, а Славік мені нагадає. Я його підбадьорювала: «От бачиш, ти запам’ятовуєш краще ніж я!»

Коли хлопчик вивчив перший вірш – і охота прокинулась, і віра в себе. «Мені поставили 10 балів, але я вирішив, що можу краще і перездав на 11», – каже Славко.

З татом у сина особливо теплі стосунки і мамі радісно бачити їх міцну дружбу:

«В нас у сім’ї така традиція: коли Толя повертається з роботи, ми всі біжимо його зустрічати, – ділиться Люба. – І якщо навіть вже пізня пора на дворі, Славочка не засне, доки тата немає вдома. Він завжди чує, як відчиняється хвіртка, коли заходить Толя, навіть я не чую, а він підскакує, пробігає повз нашої кімнати, і кричить: «Мамо! Тато прийшов!».


В кожній родині має бути своя принцеса


- Віка, якою ти була?
- Лисуватою, бровастою, вухастою.
- А якою стала?
- Татовою принцесою, маминою донечкою та Божою дитиною!

Так коротко і ясно Віка може розповісти свою історію. Дитина в 6 років читає книжки для старшокласників, розбирається у комп’ютері та знає, як приготувати бісквітний торт. А три роки тому медсестри у дитячому закладі, ох, і скаржилися ж на Віку! Не на жарт, а всерйоз кричали: «Заберіть нарешті від нас цю дитину! Вже немає сил з нею возитися – вередлива й неслухняна».

«Почувши таке, я, звичайно, насторожилася, – згадує Любов. – Та ми погралися з Вікусею, поспілкуватися, дивлюся – хороша дитина. Просто їй у три з половиною роки так не вистачало мами з татом.  А нянечки у закладі не справляються з усіма дітками, тому й нервують біля них. Наступного разу ми прийшли разом зі Славком. Коли прощалися, Віка побігла за мною і крикнула «Мамо!». Відтоді вдома нам когось не вистачало. Ми знали, що дитина чекає на нас і в думках прискорювали день, коли зможемо бути разом».

Одразу з дитячого будинку забрали і рідного Вікиного братика Євгенка. Хоч і розділили їх по різним закладам, та один про одного маленькі сестричка і братик пам’ятали. І досі вони не розлий вода – всюди разом. Так само як і Славко з Владиком.


Заведені на кращий результат


Владик – четверта дитина, яку подружжя Ромашевих забрали у свою сім’ю. Тут було без варіантів, адже Владик по мамі старший братик Віки і Євгенка. Тільки Любов і Анатолій змогли забрати його з інтернату майже за рік після молодшеньких. Йому довго не могли оформити документи, щоб влаштувати хлопчика у сім’ю. І коли ця паперова тяганина завершилася, Ромашеви самі запропонували забрати до себе Владика.

«Я не знала, як справлятимуся з чотирма дітьми. адже ми ледь встигали з трьома. А тепер я задоволена, що у нас стільки хлопчиків! Не уявляю, щоб я робила з дівчатками! Хлопчики мені у всьому допомагають – і страви різні готують, і крем на торт збивають, і прибирають, і з батьком залюбки щось полагодять та відремонтують», - розповідає мама.

Владик добре потоваришував зі Славком, і це не дивно, адже у хлопчиків всього рік різниця у віці. Зараз вже і Женька підріс, також мамин помічник.

Хлопчики і в навчанні мають хороші здобутки. У Владика несподівано для всіх відкрилися здібності до математики. Це при тому, що в інтернаті, уявіть собі, він отримував двійки. Його вчителька розгледіла, що хлопчик може в умі вираховувати формули, почала з ним займатися і вдома ми багато часу проводили за підручником. Тепер у Владика тверда десятка з математики!

Якщо «дорослим» дітям можна пояснити, що навчання – це квиток до гідної роботи, то малі живуть за правилами «хочу-не хочу». Женя вчитися не хотів. Тільки індивідуальний підхід, тільки постійні пошуки, як зацікавити дитину, допомогли батькам і Жені завершити рік з атестатом, де «відмінно» переважує «добре».

«Ми вигадали таку стратегію: – пояснює Любов, – сказали Жені, що ручка – це зброя, а рядки у зошиті – це суперники, і тільки виписаним красивим словом можна їх здолати. Під наші гучні оплески і викрики «Женя! Женя»» він виписував слово за словом. А коли закінчувався рядок, ми підтримували його «Перемога!». Так ми закінчили перший клас і оцінки у Жені гарні. Можливо, не варто було так на нього насідати й вимагати стількох зусиль, але ми вже заведені на кращий результат».

Дім, мій мирний дім


 Зараз родина Ромашевих вертається до звичного ритму життя: доробляють ремонт, збирають урожай, готують на зиму консервацію і найприємніше – збирають дітей до школи. Вдома їх не було майже місяць. На щастя, діти не бачили вберегти від жахіть бойових дій, що напередодні відбувалися у Слов’янську. Спочатку вся родина поїхала відпочити на море до Бердянська. А звідти за порадами друзів – Петра і Тамари Дуднік – повертатися додому не стали.

Про Тамару і Петра, батьків-усиновителів і одних з першопрохідців розвитку сімейних форм виховання, ми обов’язково розкажемо в наступній історії. Вони зуміли евакуювати зі Слов’яньска для понад трьох з половиною тисяч людей.

Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» надав пальне для транспорту і скоро автобуси почали вивозити людей до безпечних місць. Маршрут для сім’ї Ромашевих від Бердянська спочатку простягався до Маріуполя. Автобус зупиняли і постійно перевіряли на блокпостах, тому переїзд був дуже повільним. Батьки молилися, а діти вірили батькам. З Маріуполя шлях прямував на Київ. У столиці сім’ю прийняла благодійна організація «Місто щасливих дітей». Нарешті, безпека. А ще футбол, зоопарк і розвиваючі ігри та конкурси – дозвілля дітям організували хороше.

Любов і Анатолій дякують всім-всім, хто допоміг їм пережити той час.

  При першій же можливості, коли у Слов’янську настав мир, вся родина повернулася додому.

Сьогодні тут кожна маленька деталь, кожна дрібна робота цінується як щось цінне і неповторне. Це і є мир, де хочеться думати про майбутнє – про своїх дітей, мріяти про їх успіхи і щастя.

А тим, хто ще думає і не наважується на усиновлення, опіку над дитиною чи на прийомну сім’ю у Люби є кілька щирих слів: «За цей час я зрозуміла, що виховання дітей – це в першу чергу робота над собою. Крізь дітей я побачила, в чому я помилялася, в чому була неправа. Тому не варто боятися брати дітей з інтернатних закладів. Ми пережили разом найскладніші моменти, ми не знали повернемося ми чи ні, але ми були разом і ця думка нас зігрівала. Нам є заради кого жити і кому дарувати свою любов. Скільки я чекала на дитину, скільки лікувалася, але теж як і багато жінок мене зупиняли стереотипи: як я знайду спільну мову з чужою дитиною? Та які ж вони чужі, коли навіть схожі на нас зовнішньо!»


 

Ярослава Цибульська, Sirotstvy.net