«Всупереч прогнозам лікарів у нас з'явився малюк»!

З Оленою ми знайомі вже рік. Вона написала на наш сайт, щоб уточнити про оформлення опіки над дитиною з дитячого будинку. В наступному листі жінка розповідала, що вони з чоловіком Дмитром всиновлюватимуть малюка і вже подали документи до служби.

Але пошуки дитини затягнулися. Періодично ми зідзвонювались, разом переглядали анкети в нашій базі даних, та щось не щастило. Поки інформація про дітей доходить до нашого сайту, для них вже з'являються місцеві кандидати на усиновлення.

Олена і Дмитро зайняли чітку і впевнену позицію – чекатимуть у своїй області, а не шукатимуть дитину по всій країні. І не дарма! Два місяці тому ми зняли анкету Данилка з бази даних про дітей. Тепер хлопчик мешкає з мамою Оленою, татом Дімою та старшим братом Олексієм. Олена сама написала нам, щоб розповісти свій шлях до щастя, за що ми їй дуже вдячні.

«Ідея усиновити хлопчика або дівчинку прийшла до нас з чоловіком після винесеного вердикту лікарів – дітей вже не буде. Ми переживали, та змиритися не могли: Як не буде? Будуть! Ще як будуть!

Слава Богу, у нас є син, але ми ще мріяли про малюка, тому відправилися до служби у справах дітей. Документи зібрали швидко, приблизно за місяць, пройшли комісію з житлових умов і ось – довгоочікуваний висновок, що ми є кандидатами на усиновлення, нарешті в наших руках!

Але скоро ми вже непокоїлися: «І що? Що далі»?. В нашій службі сказали що ми в черзі на усиновлення не перші, тому можемо почекати рік, а то і два, перш ніж нам знайдуть дитинку. Наше бажання було – син чи донька до 5-ти років. Чекали ми так пару місяців, поки нам не підказали звернутися в обласну службу у справах дітей. Зібралися і поїхали, там подивилися наші документи, виявилося що наш висновок потрібно доробляти, додати ще пару потрібних документів.

Олена була у розпачі, тому що все це затягується на невизначений час. Літо – пора відпусток. Втім, за три тижні новий висновок був готовий і вони помчали в обласну службу... Та знов маленьких за віком діток для усиновлення не було. Олена і Дмитро запаслися терпінням, їздили періодично або дзвонили, виписували на сайті анкети і знов дзвонили до служби.

«Результату не було і ми з Дмитром вже зовсім зневірилися. А тут ще Новий рік наближався – свято, а разом з ним пора звітів у службах. Нас попросили не телефонувати до середини січня. Завдяки підтримці чоловіка і сина я не опустила рук, продовжувала кожного дня заходити на сайт і переглядати фото діток. Нові анкети я тут же виписувала і дзвонила по них, а в лютому знов поїхали до служби. Дзвінки дзвінками, але нам захотілося особисто попасти на прийом.

Диво сталося! Нам показали анкети трьох діток віком до 4-х років. Це були хлопчики. Не знаю що сталося, але одне фото справило на мене враження. Малюк у крихітному чепчику, який наїхав на його чоло, одягнений у сорочечку та ще й ручкою прикрив собі пів обличчя. Мені дуже захотілося побачити цього малюка, який же він є насправді? Захотілося його забрати в ту ж мить, притиснути до себе і більше ніколи нікому його не віддавати»!

Розповідь Олени про якість світлин, на жаль, непоодинока. Дуже прикро, коли фото дітей, неякісно зроблені на місцях. Ми неодноразово писали про проблему на сторінках нашого сайту, але поки що повністю вирішити її не вдається. Нікуди від цього не дітися – наше перше враження залежить від візуального сприйняття. Ось світлина, на якій Данилко був зображений в нашій базі даних дітей для усиновлення. Фото, в анкеті служби, за словами Олени, було ще гірше.

А так виглядав через кілька днів, коли його забрали мама з татом.

Тож не бійтеся самим їздити до служби, щоб взяти направлення на знайомство і побачити малюка, як це робила Олена та Дмитро.

Отже, перша зустріч з майбутнім сином. У Будинку дитини подружжя зустріли головний та лікуючий лікарі, вихователь та методист. Зачитали медичну карту малюка.

«Чесно? Не злякали нас ні крапельки діагнози, які ми почули, тут і вирішили познайомитися вже з самим малюком, ділиться Олена. – Принесла нашого Данилка нянечка, тільки глянувши на нього ми зрозуміли – ВІН наше блакитнооке щастя! Попросили взяти хлопчика на руки, головний лікар попередив, мовляв, подумайте: якщо вже візьмете – потім важко буде відмовитися.

А що тут думати? Адже це наш син, наш довгоочікуваний малюк, такий улюблений і бажаний!!! Додому поверталися з важким серцем: не хотілося залишати наше сонечко у дитбудинку. Попереду невідомість – скільки часу займе підготовка документів,.. Але виявилося – не так і довго. У лютому ми познайомилися з синочком, а в березні він був уже вдома. На цьому етапі нам зустрічалися виключно тільки хороші люди, які розуміють – приймали документи в неприймальні дні, радили, як краще, як швидше. Адже дитина зовсім маленька і їй потрібно скоріше в сім'ю, до люблячих мами і тата. До суду провідували його як можна частіше, і з кожною зустріччю все важче було їхати з будинку малятка і залишати там синочка. А вдома в цей час щосили йшла підготовка до приїзду Данилочка. Було куплено все необхідне для малюка, перероблена кімната – за цими приємними клопотами і пролетів час.

Вночі перед тим як їхати забирати Данилка додому – не спав ніхто. Я і чоловік ворочались і шепотілися, син хвилювався перед зустріччю з молодшим братиком. Потім події розвивалися дуже швидко. Приїхали благополучно, заповнили необхідні документи, уважно вислухали рекомендації лікаря щодо годування і розвитку малюка, прийняли поздоровлення – і додому!

Зараз майже два місяці пройшло, як Данилко вдома. Влітку будемо святкувати йому перший рік від народження! Він чудовий малюк, чудовий син! Дякуємо долі за те, що ми зустрілися, за те, що нам вистачило терпіння дочекатися нашого малюка, адже спочатку пошуку та до того, як синочок приїхав додому пройшло 9 місяців! За час, що Данилко вдома, відбулося чимало хороших змін – синок сів, навчився повзати, в нього ріжуться зубки, набирається вага, він росте, вчиться відрізняти близьких і чужих людей, звичайно ж прив'язаний до мами, обожнює тата, любить з ним грати і слухати його спів під гітару.

Зі старшим братом вони нерозлучні друзі – Альоша душі не чає в маленькому братику! І склалося у нас враження, що Данилочка завжди був з нами. Адаптації як такої не було, тому що цей хлопчик – НАШ! Він настільки улюблений син, настільки бажаний, що ніколи в житті нікому не дозволю його образити, і з чоловіком докладемо всі зусилля, щоб малюк ріс щасливим і здоровим! Низький уклін лікарям, які його рятували в реанімації, а потім в патології недоношених, я не знаю їхніх імен, але молитися за них теж буду все життя, за те, що врятували нам сина. Ось так, всупереч прогнозам лікарів у нас все таки з'явився малюк, ми виносили і народили його серцем»!