Всі діти різні, але однаково кожному необхідні мама і тато.
Ще два роки тому Світлана та Юрій не уявляли, що стануть батьками для дитини із сиротинця. Не вистачало впевненості, що справляться, що зможуть відновити у дитячій душі радість і щастя дитинства, охопити її необхідною турботою і доглядом. А сьогодні подружжя виховує четверо дітей, і двоє з них – Олексія та Вікторію вони забрали з інтернату рік тому.
«Я дізналась, що моя подруга взяла на виховання одразу трьох діток!, – розповідає Світлана. - Я бачила з якою турботою і любов’ю вона крутилася біля них! Рішення прийшло само собою: вона змогла – зможу і я! Ми з чоловіком віруючі люди, і для нас прийняти дитину у сім’ю – значить прийняти Бога. Неможливо жити спокійно, знаючи що є у цьому світі діти, яким нема в кого попросити допомоги, немає поряд рідної людини і надійної підтримки».
Подружжю, як і всім батькам, які заходять на сайт sirotstvy.net, хотілося одразу допомогти всім дітям. Але це неможливо при всьому великому бажанні. Спочатку Юрій і Світлана приїжджали до інтернату, що знаходиться у їхньому районі, привозили дитячий одяг і продукти. Та відчуття, що така допомога швидкоплинна, одноденна і неефективна, їх не залишало. Вони розуміли, що по справжньому дітям може допомогти щоденна увага, подарована люблячою родиною.
З Олексієм Юрій та Світлана познайомилось на подвір’ї інтерната, коли в черговий раз приїжджали відвідати дітей. Хлопчику на той час виповнилось чотирнадцять. Ще маленьким він залишився без родинної турботи. Тимчасове перебування у закладі затягнулося на роки. «Не знаю, чому за весь цей час Олексія не забрали у сім’ю. Але дуже рада, що ми познайомились і тепер він називає мене мамою».
Кожен раз, спостерігаючи, як його однокласників забирають у сім’ї, хлопчик вірив: настане день – і за ним також прийдуть батьки. Але йшли дні, місяці, роки – Олексій зростав, а очікування не справджувалися. Всі майбутні мами й тата приходили за маленькими дітками.
«Я думав, мене вже ніколи не заберуть», – згадує слова хлопчика Світлана. – Олексій у свої п'ятнадцять років при високому зрості важив усього 38 кілограм! Через слабкий імунітет часто застуджувався. А за рік, що ми живемо разом, він набрав 12 кілограмів і забув, як то підвищення температури».
Під свою опіку з інтернату батьки забрали й Вікторію. Дівчинці тоді було дванадцять років. В цьому віці багатьом дітям притаманно проявляти характер, висловлювати свою думку і відчувати власну значимість. Дівчинка не очікувала, що разом з батьками вона отримає ще двох братів і старшу сестру. З Олексієм у них були досить різні життєві історії, тому вчинки, поведінка, реакція на зауваження також значно відрізнялися. Батькам доводилось до кожного підбирати особистий ключик.
«Спочатку ми знаходили спільну мову і все було чудово. Але скоро, як жартує наша старша донька (їй вже 26 років – прим. ред.), почалась третя світова війна! Ми не знали з чим зіткнемося. Відомо, що психологи радять: біологічні діти мають бути старшими за прийомних. Чому? О, тепер ми знаємо! Андрій (біологічний син Світлани – ред.) молодший від Віки на три роки, а від Олексія – на п’ять. Він у всьому почав брати приклад зі старших. Якби ж було навпаки! Дисципліну важко було зберігати. Ми намагались мотивувати дітей до навчання, до саморозвитку. Натомість зустрічалися з їхньою байдужістю і розчарованістю у житті. Щоб розігнати їхню апатію, показати, що в ньому окрім чорно-білих смуг є багато яскравих кольорів, ми влаштували нашим дітям відпочинок у Єгипті. Довелось навіть зайняли грошей, щоб полетіти усією родиною, але нам хотілося здивувати дітей, зацікавити, вселити прагнення до кращого життя.
Що я робила, щоб наше звикання і адаптація дітей пройшли успішно? В мене м’який характер і я рідко кричу або навіть підвищує голос. Якщо діти мене не слухають, я молюсь Богу, щоб дав їм мудрості. Не забуваю і про власне навчання. Бути батьками нас ніхто не вчить, а виявляється існують різні варіанти рішення однієї проблеми. Важливо зважати, що діти – такі ж особистості, як і ми. Їм можна лише допомогти прийняти вірне рішення, але не нав’язувати свою думку. Багато нових для себе речей я дізналася з книги психолога Людмили Петрановської «Трудный возраст». Почала розуміти причини поведінки дітей і завдяки цьому бачити конкретні вирішення різних ситуацій», – розповідає Світлана.
Радісно, що Віка та Олексій багато чого досягли у навчанні лише за цей рік, що мешкають з нами. Обоє навчаються у гімназії, намагаються використати з користю вміння, набуті в інтернаті. Там всі діти, незважаючи, дівчатка чи хлопчики, грали у футбол. Тепер Віка отримує грамоти з фізичної культури, і взагалі дівчинка увійшла до десятки кращих учнів класу»!
Світлана та Юрій щасливі бачити, як діти у сім’ї змінюються на краще, розуміють, що таке родина і цінують один одного. Ці прості істини, на жаль, не завжди прийнятні дітьми, які тривалий час мешкають без рідних людей. Спілкуючись з хлопчиками і дівчатками, які виховувались у сиротинцях, подружжя помітило, що декотрі з них сприймають влаштування у сім'ю, як покарання, а себе бачать жертвою. Звичайно, все це від браку рідинного спілкування, від чуток та страшилок, які можна почути від старших.
«Ми довго думали про те, як можна змінити цю ситуацію. Потрібно, щоб діти отримали правильну картину їх нового майбутнього у сім’ї. Можливо, особисті зустрічі з сім'ями, які вже взяли дітей у родину. Ми розуміємо, що сиротині за специфікою своєї роботи достатньо закриті заклади, тому не всюди працюють з дітьми волонтери, деякі установи взагалі далеко розташовані від центру міста. Там діти взагалі позбавлені соціальних навиків, досвіду спілкування. Але ми впевнені, що є чимало небайдужих людей, які можуть прийняти цих дітей у свою сім’ю. Колись ми також сумнівалися у своїх силах, а тепер хочемо поділитися своїм досвідом», - каже Юрій.
Сьогодні для Світлани та Юрія найбільшою нагородою є здоров’я дітей, їхня взаємна довіра. Часто родину відвідують друзі Олексія й Вікторії, серед яких є й колишні вихованці інтернатів. Коли під час дружніх бесід батьки чують, що діти мріють в майбутньому про таку ж чудову родину, відчувають, що більшого щастя годі й бажати!
