Все сталося само собою

Колись 10-літня Яночка жила у маленькому закарпатському селі. Жила у неблагополучній родині, у якій алкоголь замінив усі радощі життя. Батька вона не знала взагалі. Мама її померла, коли дівчинці було 6 років. Померла у день народження Яни…

Проте щаслива доля подарувала дівчинці другу родину – цілком благополучну, справжню і велику. Тридцятирічний  Василь та двадцятивосьмирічна Ольга живуть в Ужгороді. У подружжя зростає донечка – 4-річна Анюта. А нещодавно в родині з’явився ще один маленький чоловічок – 7 місяців тому Ольга народила Тимофійка.

Василь працює у центрі соціальної опіки, тож постійно має справу з дітьми, які позбавлені батьківської турботи. Вони з дружиною завжди намагалися у будь-який спосіб поділитися з малечею своїм родинним теплом – забирали дітей до себе на вихідні, канікули, спілкувалися, гралися при кожній нагоді.

«Вперше я побачив Яночку два роки тому у фтизіатричному санаторії, – розповідає Василь. – Дівчинка проходила профілактичний курс лікування від туберкульозу. Потрібно було якимось чином влаштувати її долю, оскільки після смерті матері дівчинка фактично опинилась на вулиці. Одразу я й уявити не міг, що Яна стане мені донькою».

Ольга тепер уже теж не пригадає, коли в неї вперше з’явилася думка про усиновлення: «Коли я спілкувалась з дітками-сиротами, інколи уявляла, що би було з моєю донькою, якби раптом нас з Василем не стало. Звичайно, від таких думок було моторошно. Саме тоді мені спало на думку допомогти хоча б одній такій дитині. Далі все сталося якось само собою. Була Яна, і вона стала нашою донькою».   

«Жодних проблем з адаптацією у нас не було, – розповідає далі Василь. – З нашою першою дитиною, Анютою, Яна знайшла контакт дуже швидко. Анюта поважає Яну як старшу. Яночка ж завжди допомагає маленькій, вчить всьому, що сама знає і вміє».

«Наші батьки, родичі, друзі до нашого рішення всиновити дитину поставилися з розумінням. А от з боку офіційних осіб, що мали відношення до процесу всиновлення, було багато запитань. На нас дивились круглими очима – мовляв, для чого вам це потрібно? Доводилось пояснювати", –  ділиться досвідом Василь.

«Деякі знайомі теж досить неадекватно себе поводили, – розповідає далі Ольга. – Коли вперше бачили нас з Яночкою, прямо при дитині запитували: хто це? звідки? як? навіщо? Звичайно, це дуже неприємно. Але ми готові відповідати людям на ці запитання – звичайно не при дитині! Можливо, чим більше говорити на цю тему, тим швидше суспільство зрозуміє, що усиновлення – це нормально».

 

Сьогодні Яна – найперша мамина помічниця. Із народженням Тимофійка клопотів у родині додалося, але дівчатка в усьому допомагають мамі.

«Яну дуже люблять діти. – розповідає Ольга. – Варто їй вийти на двір, як навколо неї збирається юрба дітлахів. Вона постійно вигадує для них цікаві заняття, нові ігри – адже мріє стати директором дитсадка».